Врятував командира ціною власного життя

У той час, поки хтось ще ніжився у ліжку, хтось потягував ароматну каву, а хтось насолоджувався свіжими барвами ранкових пейзажів, зовсім інакше стрічали новий день бійці однієї з бригад, які боронили Україну на Донецькому напрямку неподалік окупованої Горлівки . Їх світанки на передовій далеко не такі спокійні.

– Зовсім знахабніли, по житлових будинках гамселять! З чого працюють?

– Стандартний великокаліберний “набір”: міномети, гранатомети, кулемети…

Командир роти, якому не звикати до цинізму та підступності ворога, швидко оцінив ситуацію та у лічені хвилини професійно наказав дати адекватну відповідь противнику. Ще мить – і наші бійці швидко розосередилися та відкрили вогонь зі стрілецької зброї. По той бік працювали снайпери. Їхні кулі не давали піднятися, тож було вкрай важко зрозуміти, звідки вони ведуть вогонь. Обстріли не вщухали. Група бойовиків під прикриттям вогню все ближче наближалася до містечка. Буквально за хвилину в бій із ними вступила резервна група, яку очолив командир взводу, молодший лейтенант Валерій Шишак. Він був досвідченим командиром, найстаршим у підрозділі, йому незабаром мало виповнитися 58 років, але ворожа снайперська куля нікого не шкодує. В одну мить, мов підкошений, сивочолий Валерій упав додолу. З останніх сил набравши у груди повітря, покликав на допомогу.

Командир роти, лейтенант Олег Лотоцький розумів, що “сєпарські” снайпери пильно тримають на мушці позицію, тож порятунок пораненого може дістатися дорогою ціною, але не в правилах українських воїнів залишати побратимів на полі бою.

Немов прочитавши думки командира, першим за пораненим під кулі кинувся помічник гранатометника, старший солдат Андрій Волос. Він, зайнявши місце праворуч від командира, прикривав собою офіцера. Андрій безперервно прострілював ймовірне місце вогневої позиції снайперів-терористів. Нарешті бійці дісталися до пораненого. А коли командир почав евакуацію “трьохсотого”, Волос зайняв позицію для спостереження поміж місцем поранення офіцера та позиціями ворога.

Але несподівано у бій вступила друга ворожа снайперська пара.  “Сєпари” хотіли поцілити саме командира роти, тож направили свої постріли на нього. І один із них міг би стати останнім для офіцера. Проте Андрій Волос прикрив його собою. Він отримав важке поранення, але, незважаючи на пекельний біль, стікаючи кров’ю, дав чергу із автомату в бік підніжжя терикону, звідки працювали снайпери, і тим самим встиг подати сигнал про небезпеку. І лише переконавшись у тому, що командир роти зрозумів, що працюють по них, почав відповзати із зони ураження в безпечне місце. Бійці бригади, відкривши вогонь у відповідь, змогли витягнути тяжкопораненого Волоса. Йому одразу надали першу медичну допомогу, проте під час евакуації старший солдат Андрій Волос помер.

Йому було лише 22 роки. З моменту повноліття до лав Збройних Сил юнаку вдалося потрапити лише з дев’ятої спроби. Тож, незважаючи на вмовляння важкохворої матері, у свої 19-ть Андрій пішов на фронт, аби захищати Україну від російської агресії на сході.

Вихованець школи-інтернату одразу став душею військового колективу. Був відданим своїм рідним, бійцям, своїй країні. Не міг пройти повз несправедливість, не боявся вголос казати правду і завжди турбувався про всіх, забуваючи про себе.

А ще за місяць до смерті він одружився. І вже незабаром дізнався, що кохана при надії. У часи затишшя він із теплою усмішкою розповідав побратимам, що у них з дружиною обов’язково народиться хлопчик. Він часто мріяв про те, як повернеться з війни і візьме до рук первістка. Не судилося… У цьому житті вони ніколи не зустрінуться. Проте син знатиме, що його батько як у житті, так і в смерті був мужнім і відважним воїном, справжнім героєм, який за його мирне майбутнє не пошкодував найдорожчого.

February 2019