Відголоски війни

Для чого я запитала про її бабусю? Я не мусила цього знати…
– Вона загинула буквально у перші хвилини війни. Від німецької бомби.
– Війна для нас розпочалася першого вересня, коли почали бомбити місто. Пам’ятаю, школу відмінили і я з мамою залишилась вдома. Над Варшавою вже літали важкі німецькі літаки з хрестами на крилах. Люди на вулицях зупинялись і стривожено позирали на небо. Раптом з них почали скидати бомби. Це було так страшно, що хотілось заховатись, залізти під землю, в якийсь підвал і не вилазити звідти ніколи. Мені було тоді 8 років, ми жили в Варшаві, а моя бабуся (мамина мама) з її молодшою сестрою – залишалась в своєму домі у Велюні.
– В Варшаві німці розбомбили станцію колійову, летовище, шпиталь, фабрику і багато будинків. Після того, як все затихало, ми ходили допомагати пораненим (мої тато й мама були докторами, а мене не було з ким лишити вдома). Дивно було бачити мертвих людей присипаних кавалками бетону (але здається, до кінця війни люди до того призвичаїлись).
– Наступного дня на порозі з’явилася мамина молодша сестра Кася – обдерта, у церетовому брудному плащику, з подряпаним лицем. Від неї ми довідались, що бомба влучила у наш родинний будинок у Велюні. У ті перші дні війни загинула й уся родина нашої цьоці Рузі у Фрамполі, а в Луцьку – цьоця Зося й вуйко Франек (1 вересня німці також планово бомбардували Львів, Луцьк, Сарни та інші українські міста).
– За декілька днів до початку війни по радіо оголосили мобілізацію до війська. Тато казав, що війна неминуча. Мешканців кликали копати траншеї і сховища. Ось бабуся з Касею й сховалася в такій землянці біля дому. Там їх і завалило землею й цеглою від розторощеного будинку. Кася прийшла до тями перша і почала руками відгортати маму. Та коли відкопала її, то побачила, що та вже не дихає.
– А знаєте з чого почався напад на Польщу? Вони ніби-то захищали польських німців. То була добра причина. В кінці серпня хтось ховав вибухівки в німецьких школах і підпалював маєтки німців. Якраз перед війною бомба вибухнула в коморі станції колійової в Тарну, там згинуло 18 людей.
– Та найбільше нас підкосили – “росіянє”. В середині вересня вони вдарили нас з боку Білорусі. Поділили Польщу з німцями. Арештували й роззброїли частину війська польського. Ми мали родичів в Станіславові, потім вже нічого про них не було чути. Люди переказували, що там страшне було. Людей хапали на вулицях тільки за те, що говорили польською, за те, що були файно вбрані чи йшли до костьола…

17 вересня 1939 року радянські війська почали окупацію Західної України та Західної Білорусі. Вже 18 вересня були зайняті Луцьк і Станіслав (нині Івано-Франківськ), 22 вересня – Львів, 24 – Дрогобич, 26 – Яворів, 27 – Старий Самбір.
Вона замовкла, мабуть, згадуючи ті часи і своїх загиблих родичів. Пані Ядзі 87 років, вона моя добра товаришка. Її покійний чоловік, пан Роман, був українцем з Тернопільської області, тому про остарбайтерів вона наслухалась з перших рук.

– Йому не було й 16 років, коли він добровільно погодився на примусові роботи замість своєї старшої сестри. Сестра залишилася вдома, а його загнали до вагону без вікон (ну, знаєш, в яких до війни перевозили худобу) й з тисячами інших вивезли до Німеччини. Його і ще трьох хлопців з України віддали німецькому фермеру з великою родиною. Той змушував працювати своїх “роботніків” зрання до ночі, їсти давали мало, били. Коли зрозумів, що там може згинути, то уночі утік.

Понад 13 мільйонів “остарбайтерів” (примусових працівників) “піднімало економіку” гітлерівського режиму під час Другої світової війни. Протягом 1942 року з України вивезли понад 700 тисяч осіб, 1943 року – 1 млн. 100 тисяч, а в 1944 році – ще понад 600 тисяч. За різними даними, з території УРСР на роботи до Третього Рейху потрапило від 1,7 до 2,4 млн. осіб.

– Але Роман мав добру пам’ять, швидко учив німецьку, тому якось йому вдалося перебратися до Австрії, а потім до Франції. У Франції він дізнався, що його сестру теж забрали до Німеччини. Вони думали, що вона допомагала руху Опору. Вона потрапила в німецький концтабір. По війні їх ще довго тримали, а потім прийшли “росіянє” і почали силою забирати “своїх”. Хто казав, що з Польщі, розпитували де жив, імена родичів, навіть змушували проказувати “Отче наш” і хреститися. Тому українці зі Сходу сиділи й вчили молитви.

Після розгрому гітлерівського режиму за межами батьківщини ще декілька років перебували 2-3 мільйони українців. З них 178 тисяч поневірялись в окупаційних зонах США, Англії та Франції у Західній Німеччині, 29 тисяч – в Австрії, 12 тисяч – в Італії. Згідно з міжнародними угодами між союзниками по антигітлерівській коаліції,  повернення (репатріацію) до СРСР було оголошено обов’язковим для всіх громадян, які до 1939 року мешкали в Радянському Союзі.

Таємниця цієї зради ретельно збережена британськими та американськими урядами – воістину, остання таємниця Другої світової війни або одна з останніх.

Що там вона говорила про захист німецького населення Польщі і провокації? Виявляється, усі ідеї загарбницьких воєн та територій, старі, як світ. Щоб розпочати війну в Україні і “захищати”” російськомовне населення Путіну не потрібно було вигадувати нові причини. Вистачило “позичити” сталінські й гітлерівські.

До того часу, поки в нас живе пам’ять про “більшовицьку нечисть”, сибірські табори, тортури і розстріли, поки пам’ятаємо розповіді наших дідів-батьків про героїв УПА й звірства комуняків, ми матимемо сили боротись і протистояти.

Допоки пам’ятаємо війни, усім своїм єством ми прагнутимемо миру.

Не шляхом капітуляції, а ціною Перемоги.

14 жовтня – День захисника України.

Щиро зичу нам усім мудрості, сили духу й незламної віри у нашу перемогу!

Слава Україні!

Editor's Note