ВІЧНА “МЕЛОДІЯ” КОМПОЗИТОРА МИРОСЛАВА СКОРИКА

Першого червня, під вечір, у Києві, в Феофанії, на 82-му році життя спочив у Бозі великий Українець, Маестро-Епоха, Маестро-Добро, Маестро-Мелодія, Маестро-Геній – Мирослав Скорик… Україна втратила одного з найкращих і найталановитіших синів світової слави, який упродовж багатьох десятиліть був золотим музичним брендом держави, витонченим діамантом незабутніх мелодій. Відійшла у вічність ціла епоха на ім’я МИРОСЛАВ СКОРИК…

Покоління 1960-х добре знає його популярні естрадні пісні (“Намалюй мені ніч” на вірш Миколи Петренка, “Не топчіть конвалій” на вірш Ростислава Братуня, “Аеліта”, “Принесіть мені маків” на вірш Богдана Стельмаха), які були першими паростками найкращих зразків нового естрадного напрямку (саме він був одним із піонерів та основоположників національної естради). Творчий доробок композитора неймовірно розмаїтий: опера, балет, “Реквієм”, концерти, твори для оркестру, ансамблів, музика до понад сорока фільмів, зокрема, до стрічки “Тіні забутих предків” режисера Сергія Параджанова за повістю Михайла Коцюбинського, до театральних вистав, джазова та популярна музика.

Твори митця регулярно виконуються в Україні,  Німеччині, Франції, Австрії, Голландії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, Великій Британії, а також у США, Канаді та Австралії. Часто виступав як диригент і піаніст, виконуючи власні твори. Мав багато почесних відзнак та нагород. Його “Мелодія” стала справжнім інструментальним шлягером всіх часів і народів. А для музичного світу маестро залишався і залишиться живим і неперевершеним класиком української музики, композитором універсального обдарування. Попри дуже напружений життєвий ритм, Мирослав Михайлович до останнього подиху продовжував активні творчі пошуки.

Мирослава Скорика поховали 5 червня 2020 року у рідному Львові на Личаківському цвинтарі (поле №13) навпроти могили Володимира Івасюка.

 

Припущення до мажор. Пам’яті Маестро

 Юрій Андрухович

Тієї п’ятниці ніякого свята вуличної музики офіційно ніби й не було, але на львівському Ринку та в його околицях воно з нами тепер завжди. Його зараз і оголошувати не треба – звідусіль долинає щось музичне. Отже, й та п’ятниця винятком не стала.

Та все ж, була деяка винятковість. Вона полягала в тому, що впродовж півтори-двох годин, шастаючи у справах Ринком та прилеглими вулицями, я не менше семи (а здається, навіть і дев’яти) разів почув геніальну “Мелодію ля мінор” Мирослава Скорика. Її виконували в різних місцях і на різних інструментах. Зрозуміло, що переважали скрипки. Але на розі Сербської та Братів Рогатинців вона звучала на флейті, а перед входом до Італійського дворика – на бандурі. Був ще англійський ріжок на Шевській. Її, “Мелодії”, було страшенно багато. Здавалося, ціле Старе Місто взялося ледь не одночасно її виконувати. Мені навіть подумалося про якийсь музикантський флеш-моб. Але я відкинув це припущення, бо слідом за ним натрапив на значно мені симпатичніше.

Я наважився припустити – ну як би це точніше назвати? – культурну зрілість, а стриманіше кажучи, якийсь її перший прояв, знак, натяк на її наближення.

От існує собі загалом культура певного суспільства (нації, народу, населення – як хочете називайте), і вона може бути зрілою, розвинутою, розгорнутою, заповненою, глибоко, сказати б, ешелонованою.

А може бути незрілою, інфантильною, напів- або й зовсім непритомною, самої себе несвідомою, самої себе засоромленою.

Може бути певною себе, стійкою, сильною – й відповідно відкритою до будь-якої чужорідності, бо що їй та чужорідність учинить злого, якщо вона така потужна і, повторю це слово – зріла. Вона ту чужорідність лише поглине з усією для себе користю.

Але може бути й хиткою, заляканою, закомплексованою, обмеженою – й відповідно закритою, щоби, не дай Боже, не розгубити свої останні крихти назавжди й остаточно.

Однією з дуже виразних ознак культурної зрілості є здатність того чи іншого соціуму (національної спільноти тощо) перезасвоювати питомі явища високої (елітарної) культури на масовому рівні. Не в сенсі робити високе низьким, а в сенсі підтягуватися зі своїх низів до високого. Прикладом тут може слугувати, скажімо, той-таки “Щедрик” Леонтовича. Але його нам перезасвоїли американці. Ми за нього вхопилися так пристрасно й масово аж після того, коли він усьому світові став відомий як “Carol of the Bells”. Тобто не ми, українці, стали, умовно кажучи, продюсерами цього успіху.

Й от лямінорна Скорикова “Мелодія”, а точніше, її повсюдна присутність у публічному просторі Старого Міста, ще й у виконанні переважно дуже пристойному, якісному, до того ж, молодих і гарних людей, сигналізує мені про якісь початки власного, цілком автентичного перезасвоєння. На яке слід було чекати страшенно довго. І передусім – самому маестро. Авторові.

Відомо, що “Мелодію” Мирослав Скорик написав на початку 1980-х років, працюючи над музикою до фільму “Високий перевал”. Доведений до розпачу цензурними утисками та надмірною чуйністю партійних кураторів, режисер фільму Володимир Денисенко начебто попросив композитора створити таку музику, яка вмістить у собі всю ту правду, що її не дають сказати прямою кіномовою. Іншими словами, “Мелодія” мала ввібрати в себе те, що мусило залишатися поза кадром і текстом. І Мирослав Скорик здійснив це режисерове побажання, вможлививши неможливе.

На час появи фільму йому було за сорок… Українській нації знадобилося три з половиною десятиріччя, аби перезасвоїти його шедевр до рівня масового сприймання і захоплення. Такого, щоб і вуличні музиканти масово за нього взялися, а туристичні юрби з усіх околиць “Юго-Востока страны” зупинялись і слухали.

Тридцять п’ять років у межах одного людського життя – дуже багато. Півжиття, фактично – якщо вірити, наприклад, поетові Данте. Плюс-мінус півжиття – якщо на дантівський спосіб усе ж не узагальнювати.

Протягом цього “півжиття” Скорикова “Мелодія” йшла до тих, до кого передусім мала промовити. Себто, до нас. Та що там промовити – стати частиною самоусвідомлення, увійти в ментальні оболонки й підкірки, у вуличний шум і музику площ.

От вона і входить. Ми могли з нею так і розминутись, як це, я впевнений, трапилося з багатьма іншими геніальними мелодіями. Але тепер уже ні – не розминемося.

З нами, тим часом, дещо відбулося. Нас усерйоз почало випробовувати само буття. Нашим митцям аж тепер є сенс бажати довгих-предовгих років життя.

Щоб дочекалися.

zbruč,

______________________________________

Мирослав Скорик: “І в текстах, і в музиці ми намагалися бути сучасними, оригінальними, майстерними та інтелігентними. Не хочу особливо критикувати сучасний стан української естради, але, переважно, вищезгаданих якостей там не відчувається. А щодо майстерності?.. Професіоналізм необхідний у всьому. А хто нині пише здебільшого музику і вірші? Співаки без освіти і таланту, зате з нахабністю і амбіціями. Сподіваємося на нове покоління музикантів, яке відвернеться від смердючої попси..”

***

“Згадуючи Ростислава Братуня – чудову і талановиту людину, прекрасного поета – пригадую нашу молодість: 1960–ті роки, час “відлиги”, час сподівань та надій, звільнення від жорстокого минулого, омріяність майбуття. У цей час я захопився естрадною музикою, піснями. Новостворений колектив “Веселі скрипки” звернувся до нових для нас сучасних ритмів світової музики, які протягом тривалого часу були забороненими. Я намагався знайти синтез української національної специфіки із новими сучасними джазовими ритмами.

Це підтверджується складом ансамблю, поєднується п’ять скрипок і жіночий квартет разом з ударною групою: фортепіано, гітара, контрабас і ударні. Ми успішно концертували на радіо і телебаченні. Один із успіхів – виступ на “Вогнику” Центрального телебачення у Москві з моєю піснею “Намалюй мені ніч”.
Саме тоді в мене виникли творчі задуми з кращими львівськими поетами: Миколою Петренком, Богданом Стельмахом і, звичайно, з Ростиславом Братунем.

Можливо, співпраця з Ростиславом Андрійовичем не була надто кількісною, однак, у наших спільних роботах мене завжди вабили оригінальність його поетичних ідей, різноманітна, а часом і несподівана ритміка його віршів і особлива вимогливість до творчого процесу.

Я вже підкреслював, що поєднання модних сучасних ритмів з українським мелосом – завдання надто складне. Тогочасна українська естрадна пісня опиралася чи то на інтонації українського побутового романсу і народної пісні (твори Платона Майбороди та Ігоря Шамо), або на ритми передвоєнних танго і фокстротів (у Анатолія Кос-Анатольського та інших львівських композиторів). Дехто з них емігрували і за кордоном продовжували писати в стилі Степана Гумініловича і Богдана Весоловського. Тоді з’явилися рок-н-рол, бугі-вугі. Але світ шаленів від нового танцю – твісту. Ось тоді ми з Ростиславом Братунем створили, фактично, перший український твіст, що приніс нам популярність – пісню “Не топчіть конвалій”.
Шалено популярна пісня виконувалася не лише на концертних майданчиках, але і в ресторанах, на концертах-замовленнях, на телебаченні й радіо”.

***
“Здається, що в моїх піснях 1960–х “Не топчіть конвалій” Ростислава Братуня, “Намалюй мені ніч” Миколи Петренка, ‘Львівський вечір” Богдана Стельмаха та інших був закладений певний новий напрямок української естради, який потім розвинули Володимир Івасюк, Ігор Поклад, Богдан Янівський та інші. І в текстах, і в музиці ми намагалися бути сучасними, оригінальними, майстерними та інтелігентними”.

(МИРОСЛАВ СКОРИК. 2004 рік.)

З архіву Наталія Колесніченко-Братунь.

ART & Music