Вона каже, що коли співає українською, то більше собі вірить, більше розуміє себе. Її голос надає звукам чудодійної сили, переливається всіма тембрами: шепоче, кохає, плаче, злітає ввись, сягає глибин… Пісні Ганни Гринівої мають незвичний стиль: поєднання українського фольклору, джазу, класичної та експериментальної музики. “Все, що природньо виходить з мене – це моя мелодія, – каже Ганна. – Я її записую, викладаю, пропоную… Але незважаючи на різні музичні впливи, український фольклор є моєю внутрішньою частиною. Це те, що належить до мого коріння, що є близьким до моєї історії”.
Ганна Гриніва – співачка і композиторка з Берліна, лідерка етно-джазового гурту “Ganna” та ведуча на німецько-українському радіо Trembeаts.FM. Народилася в Україні, у маленькому селі під Києвом і була ще дитиною, коли її родина емігрувала до Німеччини. Ганна закінчила факультет філософії та політології у Лейпцизькому університеті, де написала дисертацію про роль УПА у формуванні національної ідентичності України після Помаранчевої революції. Джазового співу навчалася у музичному університеті ім. Франца Ліста у Веймарі.
Ганна є фіналісткою міжнародного конкурсу “Voicingers” у Польщі, призеркою всесвітньо визнаної премії Jazz Thing Next Generation, до того ж композиторка тричі отримувала нагороду від Берлінського сенату за реалізацію соціокультурних та музичних проектів.
Співачка також виступає у дуеті вільної імпровізації “Jogaз” з барабанщиком із Чикаго Джо Смітом. А останнім часом почала писати музику до фільмів та театральних вистав, серед яких “Маленький принц” у постановці Дрезденського театру.
Окрім музики Ганна любить природу, плавати, читати, мандрувати та готувати. Каже, що особливо смачними виходять у неї борщ та вареники.
Відпочиває під “No plan” Гретхен Партато та “Симбіози” бразилійських гітаристів Даніеля Саньтьяго і Педро Мартінса. З власних композицій найбільш вдалою вважає Changes.
– Ганно, як тобі вдається поєднати такі, здається, різні стилі: джаз і український фольклор?
– Насправді, вони не такі вже й різні, адже джазова музика – це також фольклор, тільки афроамериканський, який за останні 100 років дуже інтенсивно розвинувся. А щодо українського, то, як мені пояснювали фахівці, носії фольклору знають, в яких місцях можна імпровізувати. Бо українська пісня існує у своїй розмаїтості – у ній завжди є моменти, де можна щось змінити, донести своє. Тому український фольклор і джазову музику доволі легко поєднати. А взагалі, мелодії з терен України дуже потужні і різноманітні. Коли роблю аранжування, то ставлюся до автентичного матеріалу з великою повагою, не намагаюся його змінити, поєднати різні елементи, просто стараюся підтримати, піднести те, що вже є в пісні.
– Чи пам’ятаєш першу пісню, яку сама написала?
– Першу пісню записала моя мама. Мені було тоді 9 років, я просто щось грала на фортепіано, і вона записала це в ноти. Взагалі, музикою я займалася завжди: співала в хорах, сольно, грала на фортепіано, хоча не вважала, що маю особливий талант і можу заробляти на цьому гроші. Тому, коли вчилася у Лейпцизькому університеті, цікавилася також політикою, працювала в газеті. Та оскільки я навчалася на політології та африканістиці, то тоді й зацікавилася африканським фольклором, навіть знайшла африканський хор.
– І таким чином повернулася до музики?
– Так. Як тільки переїхала до Лейпцигу, то купила фортепіано. Моя мама піаністка і я дуже рано почала грати, тільки завжди хотілося грати не по нотах, а створювати щось своє. Коли почала займатися джазовим співом, то швидко зрозуміла, що традиція джазової музики мені дуже близька по духу, хоча я все ж хотіла знайти щось своє. Зараз я намагаюся більше писати українською. Це саме те, що хочу робити: шукати пісні, які належать до мого власного коріння, а потім долучати інші музичні впливи, які я мала в житті: класичну та сучасну музику.
– Три роки тому ти поїхала в Україну збирати фольклор. Що надихнуло тебе на цю поїздку?
– Це була моя ініціатива. Я дуже хотіла познайомитися з людьми, які співають фольклор. Для мене це було навіть важливіше за те, щоб записати конкретні пісні, мелодії, з якими буду працювати. Я хотіла не просто помандрувати Україною і познайомитися з регіонами, прагнула доторкнутися до носіїв, зрозуміти їх дух, їхні переживання, що для них важливо, який сенс і месендж вони передають, якою є їхня візія фольклору. Отож, ми самі ходила селами і знаходили цікавих людей.
Це була надзвичайно важлива поїздка. Україна фольклористична дуже різна. Навіть не те, що захід-схід – в одному регіоні можна почути настільки різні лади, різні мотиви, інші ритми, дуже багато маленьких інтонаційних елементів, які відрізняються. Та водночас, ці пісні дуже яскраві, їх легко запам’ятати.
До того ж, люди, з котрими ми познайомилися, всі дуже щирі, відверті, справжні. І дуже близькі до мого серця, до моєї душі. У дитинстві я любила проводити час зі своєю бабцею та її подругами. Мені подобалося їх слухати, подобалися їхні зморшки, руки… Тому ці люди в Україні були мені також дуже близькими. Звичайно, вони всі різні, але спільною для всіх є оця сердечність та відвертість. Було дуже цікаво з ними спілкуватися.
– Знаю, що твоя поїздка в Україну стала темою для документального фільму, який вийде незабаром. Можеш розказати про це?
– За рік після цієї поїздки я записала пісню з дітьми з дитячого будинку “Жива перлина” у с. Бортники на Львівщині. Це була ініціатива менеджерки лейблу Heartcore Records Міхаелли Бокової. Щороку вона їздить в якусь країну, мешкає місяць у дитячому будинку, вивчає місцеву пісню, а потім запрошує відомих музикантів і записує пісню з дітьми. І от, ми записали співанку, яку мені заспівав 80-річний дідусь з с. Криворівня на Франківщині. Це розповідь про те, як Господь створив чоловіка і жінку – досить кумедний, веселий, глибокий і ніжний текст.
І незабаром вийде документальний фільм “Коріння майбутнього”, створений на матеріалах моєї поїздки Україною. У ньому ця співанка є головним елементом – демонструє, як фольклор переходить від дідуся до цих дітей. Це те, що ми хотіли показати – що український фольклор дуже потужний і може поєднувати різні покоління, різні культури і загалом людей зі всього світу.
– Чи плануєш ще такі поїздки в Україну, чи маєш вже достатньо матеріалу?
– Маю досить багато матеріалу, з яким можу працювати. Але мені все ж дуже важливо мати контакт з Україною. Дуже довго мешкаю в Німеччині, вже 18 років. Це інший менталітет. Іноді відчуваю, що певні елементи моєї душі не мають нічого спільного з Німеччиною, тому що тут по-іншому працює емоційність, культура, музика, вираз… Не гірше, просто по-іншому. І часом мені не вистачає того, що бракує тут, але є в Україні. Інша емоційність, інші форми спілкування. Тому мені дуже важливо повертатися в Україну, спілкуватися з українськими музикантами, обмінюватися ідеями, не забувати звідки я.
– Завдяки цій поїздці є новий альбом “Dykyi Lys”, який ти зі своїм гуртом “Ganna” випустили наприкінці минулого року. Як сприймають у Німеччині український джаз?
– Те, що співаю українською, завжди добре сприймається. Люди можуть мати різні асоціації, зі своїм фольклором, наприклад. Знайомий португалець якось сказав: “Таке відчуття, що співаєш португальською, тільки я нічого не розумію”. Але людям цікаво. Це щось особливе, що відрізняється від інших джазових ансамблів. Взагалі, у джазовій музиці передовсім – музика і музична інтеракція, тому якою мовою ти співаєш не має великого значення. Але я завжди дуже багато розповідаю про свої композиції: про що слова чи як я їх написала, якісь історії, які зі мною трапилися.
– Наскільки я пам’ятаю, новий альбом, над яким ти працюєш повинен бути ще більше фольклористичний.
– Так, ми все більше розвиваємося в українському напрямку. Але так сталося, що в час “Корони” цей альбом роздвоївся. Альбом гурту “Ganna” насправді буде ще більш фольклористичним. Цього разу мені хотілося розповісти якусь історію, тому він збудований так, щоб пісні пасували одна до одної.
Окрім того, під час карантину я дуже багато працювала сама і записала чимало композицій у трохи іншому стилі, які не пасують до нашого квінтету, не підходять також до дуету, ані до моєї сольної програми, але вони все ж дуже комплексні. Це буде інший альбом українською та англійською. У ньому також є елементи імпровізації, як у джазі, але він матиме напрямок більш розписаної поп-музики. Хоча сказати, що ці композиції попсові також неправильно, бо для попсової музики вони занадто складні.
– Мене завжди цікавило, як пишеться музика, як композитору вдається підібрати ноти так, щоб його мелодії брали за душу?
– Все залежить від настрою, інспірації, відкритості до звуків. Дуже часто, я просто сідаю за фортеп’яно, граю якісь акорди і намагаюся знайти щось, що мені цікаво. Співаю мелодію до цих акордів. Інколи буває, з’являється сильна інспірація. У такі моменти просто сиджу і намагаюся зіграти те, що відчуваю, що чую у своїй голові. Через музику можна передати усе. Якщо є прагнення, то зробити це нескладно.
– Ганно, що зробило б тебе абсолютно щасливою людиною?
– Якби я могла весь час писати музику, було б дуже класно. На жаль, багато часу займає організація – гурту, концертів. Це також потрібно і я люблю цим займатися, але хотіла б мати більше часу для музики. Мені здається, що у мене є певний обов’язок донести до людей речі, які важливі, які рефлектують навколишнє середовище. Маю багато почуттів і думок на різні теми, і коли є можливість звільнити свою душу і вилити все це в музику, то повинна це зробити.
– Що музика значить для тебе?
– Музика – це, насамперед, самовираження. А водночас терапія як для мене, так і для тих, хто приходить на мої концерти. Я завжди прагну донести щось тепле, створити затишну атмосферу для людей. Мені важливо, щоб люди на концертах посміхались. Взагалі, сцена для мене – це дуже особлива сфера. Мені надзвичайно подобається той момент, коли стою на сцені і не маю прописаної до деталей композиції, це такий гнучкий момент, коли потрібно прислухатися до себе. Люблю імпровізувати. Мені завжди цікаво грати ті ж самі пісні з різними музикантами, бо власне, тоді приходять нові ідеї і можна додавати нові елементи. Це як наш проект з Джо (Сміт) – у ньому повна свобода: ми просто зустрічаємось і граємо, що відчуваємо на той момент. Навіть дивно, що ця музика комусь подобається, адже це настільки просто зроблено.
Проте, музика для мене – це не тільки задоволення, а також робота. Треба ставати рано, бути дисциплінованою, планувати, організовувати… І це не просто важка робота, ти відкриваєшся емоційно. Кожна пісня, яку я пишу є втіленням мого настрою. Коли я займаюся музикою, то відчуваю певну свободу.
