ГОЛОДОМОР – ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Фото: www.ukrinform.ua

Річка Збруч, яка бере початок із джерел біля Щаснівки (Хмельницька область), тече Подільською височиною і впадає у Дністер, до 1939 року розділяла Українську Радянську Соціалістичну Республіку  і Польщу. Століттями по обох берегах Збруча жили українці – їхні села мали українські назви, а між людьми з обох боків кордону було багато родинних зв’язків. Парубки женилися і “йшли в прийми” до дружини в сусіднє село, або наречену з “того боку” привозили до себе.

Зі встановленням більшовицької влади кордон став ретельно охоронятися і настав час, коли Збруч вже не просто розділяв держави, а став межею між життям і смертю.

Моя баба Юстина розповідала, що про голод на “совіцькій” Україні  вони дізнавалися від родичів, яким пощастило утекти перед самим встановленням “харчових кордонів”. Тобто, щоб не випустити одурілих від голоду селян з дітьми, на дорогах, залізничних коліях, при в’їзді у міста ставили вартових з рушницями. Обкладали зі всіх боків, як диких тварин і знищували.

В той час, коли на Тернопільщині, що тоді була у складі Польщі, українці продовжували жити звичним життям, поспішали у неділю до церкви, гуляли весілля і збирали урожаї, за Збручем – на радянському боці – люди почали помирати у страшних голодних муках.

З настанням ночі було чутно хлюпання води, крики і постріли – вартові намагалися поцілити в сміливців, які з останніх сил кидалися в холодну воду, а добравшись до помешкань, просили тільки одного – їжі.

Ті поодинокі врятовані розповідали якісь неймовірно страшні історії, в які розум відмовлявся вірити. Про загони “продрозверстки”, які переважно складалися з місцевих бідняків й шукали в стріхах та коморах збіжжя, будь-яке зерно, квасолю чи картоплю. Про розкуркулення, арешти й розстріли “непокірних”.  Про “харчові кордони” і опухлих від голоду людей. Про знищення церков, каплиць, а разом з ними й духовенства.

Одна молода жінка, якій пощастило вирватись з того пекла, розповідала як в цілому селі більшовики забрали у людей жорна.

– Жорна? Чому жорна? Для чого вони більшовикам? – допитувалися родичі.

– Щоб люди не мали чим молоти навіть кору, коріння й жолуді. Є жорна – є надія, що виживеш. Немає – лягай і помирай.

Вилучення ручних млинів стало ще одним підтвердженням планомірного знищення українців комуністами. Такі жорна були чи не у кожній селянській хаті, адже на них традиційно мололи зерно, щоб отримувати крупу чи борошно грубого помолу. Знаючи це, Сталін, після тотального вилучення зерна та інших продуктів, спеціальною директивою вирішив забрати і жорна, щоб селяни не могли перемелювати і робити придатними для вжитку жолуді, каштани, їстівні корінці, гілочки та стебла рослин. Аналогічні постанови ухвалювали обласні та районні комітети КП(б) по усій Україні. Спеціальні загони ходили від хати до хати, обшукували господи і забирали жорна.

Люди з прибережних сіл на тогочасній польській території збирали зерно та харчі й просили представників УРСР передати тим, хто потерпає від голоду у “великій Україні”. Зерно не брали, а факт голоду заперечували.

Щороку у четверту суботу листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів.

У цей день, де б не були українці, вони запалюють свічку пам’яті.

І згадують у своїх молитвах і  живих, і мертвих, і ненароджених.

____________________________________________________________________________

– Жорна! Бачиш, Оксанко, це просто жорна. Камінні і маленькі. В тридцять другому дідо мій зумів сховати два мішки зерна за селом. А жорна в хаті були. Їх тоді так і не знайшли мисливці за п’ятьма колосками. Бачили, що всі живі. Півсела в зимі вже від голоду померли, а мої живі всі були. Тільки прабаба, мама дідова, на покуті лежала в одежі празниковій і вмирала тяжко. І все ніяк не могла Богові душу віддати.
А мисливці ходили двором. Ходили зі щупами, протикали ними мерзлу землю, долівку глиняну в хаті, як орли хижі поклювали. Діда до сільради водили на допити, до району возили. Дід лише руками покаліченими розводив: “Не знаю чим живемо, панове комуністи. Самі бачите – немає нічого. Божим духом тримаємось”.
Діда били і відпускали. Він приходив додому, баба просто в дворі коло криниці змивала з нього кров і запирала в холодній воді одежу. А дід ішов до хати, падав перед покутям, хрестився до ікон пучками, переламаними в дверях кабінету слідчого НКВС і шепотів тихо: “Мамо, Христом Богом прошу і молю вас: не віддавайте Богові душу! Бо, як віддасте свою – то і наші за вами підуть…”
А прабаба лежала жовта, як свічка воскова. І душа все хотіла скрапнути з неї і вогника життя загасити.

І прабабі давно вже не до життя було. Ще весною тридцять другого їй і ряст не цвів, і журавлі в осінні засвіти її кликали. І прабабі боліло і пекло в грудях вже від тої свічки життєвої, бо догоряла вона, розливалася воском гарячим попід ребрами, розтікалась і палила всередині все.

А, як лелеки восени летіли над хатою, то баба чорно кричала за ними і просила птахів забрати її з собою до Ирію.
Але дідо брав її висохлу руку, цілував чорну від праці долоню і молився. Не до образів, до матері молився: “Мамо, змилуйтеся! Ще поживіть до весни, до зеленого…”
І прабаба жила. Чіплялась очима невидючими за надію, душею за віру трималась, а серцем за любов. І жила.
Бо під прабабою, там на покуті, жорна оці були сховані. На них дідо з бабою вночі, прицвяхувавши до віконної рами грубу верету, напотемки, без каганця, без посвіту терли по кілька жмень того прихованого зерна.
Прабаба моя дожила до осені тридцять третього. На затірці з того борошна, що в жорнах схованих терлося та на дідових молитвах.
Аж тоді стали в колгоспі видавати окраєць хліба за трудодень. Дідо приніс його додому, розкраяв на всіх порівну і перший шматочок підніс прабабі до губ. Вона цілувала його, вдихала його запах і всміхалась, всміхалась… Так і померла, дихаючи тим гіркуватим духом глевкого казенного хліба.

Дідо їй і домовину з обрізків колгоспних дощок витесав, і перкалем білим оббив всередині. Дідо з бабою самі матір на цвинтар віднесли. Ішли через село, дідо в головах тримав домовину, баба – в ногах. А під труною мій малий тато з сестрами йшли і підтримували знизу.

Голова колгоспу казав, що негоже аби родина покійницю несла та щоб за труну діти трималися. Бо всі з хати повмирають скоро.

Але дідо вважав, що прабаба смерть їхню в порозі зупинила. І вже нічого злого не станеться.

Дідо вже потім розказав батькові, що не дав нікому нести домовину, бо важка вона була. Там під подушкою, під головою в прабаби жорна були. Дідо їх на цвинтарі вийняв і прикопав у могилі. Як відчував, що в сорок сьомому році вони знову закрутяться…
(Дзвінка Торохтушко, з книги “Благовіщення”).

Editor's Note