ГОЛОДОМОР – ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, або КОМУ НЕ БОЛИТЬ ВІЧНА РАНА УКРАЇНИ

У недавньому інтерв’ю російському сайту “Историческая экспертиза” доктор історичних наук Георгій Касьянов раптом заклопотався темою про дискомфорт тих дослідників, які стверджують, що від Голодомору 1932-1933 років в Україні загинуло не більше 3,9 мільйона мешканців.

Виявляється, як пише він, “в Украине сложилась группа энергичных людей, которые не согласны меньше, чем на цифру в 7-10 млн прямых потерь, они активно продвигают ее на уровне государственной политики, третируют и шельмуют  тех, кто придерживается иного мнения”.

У чому проявляється це “третирование и шельмование” завідуючий відділом Інституту історії України НАН України не пояснює: розкланявся даним пасажем перед російською публікою – і перейшов на інші цікаві для неї теми. Але оскільки до даної “групи енергійних” належить і автор цих рядків, то, очевидно, він і має відповісти на згадані закиди нашого професійного історика, котрий, щоправда, не особистим науковим пошуком в архівних фондах дійшов до таких безапеляційних висновків, а просто повторює своїх недобросовісних колег.

Так, останніми роками в Україні справді склалася група дослідників, які на основі вивчення архівних документів піддали сумніву твердження, як здавалося, вже незаперечного авторитета в цій царині професора Станіслава Кульчицького, котрий з радянських часів cпочатку писав протести проти діяльності міжнародної комісії юристів у 1988 році щодо вивчення обставин цієї трагедії, а потім, коли дала дозвіл комуністична цензура, став заявляти про 3,5 мільйона втрат від Голодомору 1932-1933 років.

Якщо виражатися термінологією Георгія Касьянова, то автор цих рядків “третирует и шельмует” окремих українських істориків і демографів тільки одним: неодноразово просить пояснити їх, чому вони не беруть за базову цифру для підрахунку втрат від Голодомору офіційну кількість населення УРСР станом на 1 січня 1932 року, хоч вона відома ще з тих часів? Чому їм вигідніше брати дані Всесоюзного перепису населення 1926 року, які майже на 4 мільйони менші.

По-друге: чому вони враховують матеріали Всесоюзного перепису населення 1939 року, який не тільки по УРСР сфальсифікований на півтора мільйони, а й узагалі не має ніякого відношення до наслідків Голодомору 1932-1933 років?

По-третє, відповісти на одне просте питання: якщо на 1 січня 1934 року населення УРСР  повинно було становити 33 мільйони 933 тисячі 400 осіб, а його на вказану дату виявилося тільки 26 мільйонів 812 тисяч, то де поділося 7 мільйонів 121 тисяча 400?   

Може, саме й тому йдуть манівцями підзахисні Георгія Касьянова, аби не визнати втрати від Голодомору в кількості щонайменше 7 мільйонів? Бо той, хто аналізує первинні документи українських архівів, до цього прийде рано чи пізно.

У середині 1980-х, коли під керівництвом професора Станіслава Кульчицького Георгій Касьянов писав кандидатську дисертацію про прогресивну роль радянських профспілок у колективізації сільського господарства, автор цих рядків, як завідувач відділу республіканської газети “Сільські вісті”, щодня читав десятки листів з усієї  України, в яких ішлося про Голодомор 1932-1933 років. От тільки комуністична цензура не дозволяла їх друкувати. Але люди продовжували писати про Голодомор, і пам’ять про нього об’єднувала всю Україну, зрештою, все українство, бо писали тоді до київської селянської газети і з-поза меж УРСР. І всі ті, хто пережив цю трагедію в кожному українському селі, принаймні понад 15 мільйонів, розповідали своїм нащадкам, а ті часто писали за своїх неграмотних, але в Бога віруючих дідусів і бабусь.

Чому про це згадую? Тому що історична пам’ять про Голодомор продовжувала передаватися до молодших, бо інакше не з’явилася б тоді праця подружжя Володимира Маняка та Лідії Коваленко про Великий Голод. Тож дуже недоречним звучить уточнення професора Касьянова: мовляв, тих, хто визнає Голодомор 1932-1933 років геноцидом, не запитують у чому його суть. Мабуть, більшість з таких і справді не знають значення цього слова, але всім їм уже на генному рівні передалося, що більшої наруги над українством в історії не було. І цього – достатньо.

Не може зрозуміти цього уродженець російського Челябінська Георгій Касьянов, бо в тому уральському місті в 1932-1933 роках голоду не було, відтак і не відбилися жахливі картини свідомого людовбивства в історичній пам’яті росіян. Автор же цих рядків виростав у  родині, де свіча пам’яті про шістьох найближчих родичів по обох лініях ніколи не згасала. А сусіди розповідали про свої втрати, знайомі – про свої… А багато про кого й не згадували, бо вже від 1933 не було кому про них помолитися.

Тож дуже прикро, що ця київська група, яка не працює з нашими архівними документами, восени 2015 року підготувала лист до голови Оргкомітету з відкриття пам’ятника жертвам Голодомору-геноциду 1932-1933 років у Вашингтоні Михайла Савківа-молодшого з проханням не називати цифри втрат від 7 до 10 мільйонів, як це вже було звичним у діаспорі, а говорити про 3,5 мільйона, оскільки про це, мовлять, пишуть Тімоті Снайдер, Андре Граціозі та Станіслав Кульчицький.

І вказаного листа підписали, не будучи глибоко обізнаними в даному питанні, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій, голова НТШ у США Григорій Грабович та інші керівники українських наукових інституцій Північної Америки.

А паралельно із згаданим листом з’являється і відповідна публікація в Києві, автори якої (демографи й історики) пишуть: “упродовж 1932-1933 рр. близько 8,7 млн смертей у СРСР було спричинено голодом. Майже 98 % цих втрат припадає на три радянських республіки: Україну (3,9 млн), Росію (3,3 млн) та Казахстан (1,3 млн). Якщо розраховувати відносні втрати, тобто в розрахунку на 1000 населення, Україна посідає друге місце після Казахстану. Втрати від голоду становлять 22 % від загальної чисельності населення Казахстану, 17 % – в Україні, 3 % – у Росії та менше 2 % – в інших республіках колишнього СРСР” (Левчук Н., Боряк Т., Воловина О., Рудницький О., Ковбасюк А. Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932-1934 рр. // Український історичний журнал. – 2015. – № 4. – С. 87).

Як можна зрозуміти вже із заголовку цієї статті, робиться акцент на тому, що голод був і в місті, наголошується також, що нібито він тривав і в 1934 році. На мою думку, це спроба розмиття геноцидного удару по українських хліборобах саме в 1932 – 1933 роках, коли Москва ухвалила відповідні рішення, що підпадають під Конвенцію ООН 1948 року щодо запобігання злочинів проти людськості. Бо, по-перше, збільшення смертності в містах у 1933 році – це великий наплив голодних селян, які там помирали. А по-друге, значна кількість жертв Голодомору 1933 року зафіксована в 1934 році.

Документи Кирилівської сільради на Харківщині, наприклад, зафіксували смертні випадки через досить тривалий час. Скажімо, тільки 31 січня 1934 року виписується документ про смерть Пилипа Бойка 3 травня 1933 і Михайла Бойка (сина) 3 червня 1933, Василя Бойка (сина) 11 червня 1933, Миколи Бойка (сина) за 15 липня 1933, Петра Бойка (сина) 10 липня 1933.

Такі факти виявляються і в роботі Наталинської сільради: смерть Софії Черненко 20 серпня 1933 оформлена тільки 12 січня 1933, Клави Безрідної (25 липня 1933) – 30 січня 1934, Кирила Юрченка (20 вересня 1933) – 19 лютого 1934, Андрія Височина (15 червня 1933) – 20 лютого 1934. Вісімнадцятирічний Андрій Асеєв з Піщанки, котрий відійшов у засвіти 10 липня 1933, зафіксований у книзі реєстрації тільки 13 жовтня 1934 року. Він був таким двадцятим з  числа зареєстрованих у 1934 році 99 померлих.

Цікава ситуація виявлена в матеріалах РАЦСу Борівського району. Серед 55 свідоцтв про смерть за 1934 рік по Піско-Радьківській сільській раді, з яких 12 про смерть у 1933 році, вкладено і 24 документи про смерть, що були оформлені в 1933 році. Тобто, принаймні 36 загиблих у цьому слобідському селі в 1933 не вважаються жертвами Голодомору.

А подібна картина по всій Україні. Наприклад, книга записів про смерть Агайманської сільради Нижньосірогозького району Херсонської області за 1934 рік зафіксувала: з 87 записів про смерть – 55 датовані 1933 роком.

Серед архівних матеріалів Хацьківської семирічної школи Смілянського району тодішньої Київської області є звіт про обхід сільського кутка Джулаї, де 12 з 17 дітей 1926 року народження, яких хотіли мобілізувати семирічними до школи, не пережили Голодомор 1932-1933 років. Відтак 1 вересня 1933 року за шкільні парти в цій школі сіло тільки 111 першокласників, хоч згідно даних сільради в Хацьках 1925 року народилося 150 дітей, а в 1926 – 159. Таким чином, майже 200 з них не почули свого першого шкільного дзвінка…

Болить мене і порівняльна таблиця кількості учнів початкових класів у Петриківському районі Дніпропетровщини:

Роки           1 клас             2 клас   3 клас  4 клас    Разом

1932        1737     1275         1126    1121       5259

1933            1313                  911            749     759        3724

У цьому районі 1 вересня 1933 року в початкові класи прийшло менше на 1.535 учнів, ніж рік тому. Але ще більш разючі цифри, коли йдеться про тих, які продовжили навчання в 1933 році, перейшовши відповідно з 1-го в 2-й клас, з 2-го – в 3-й і з 3-го – в 4-й – таких тільки у 3-х класах не дорахуємося вже 1719. Якщо така тенденція виявилася повсюдно, то принаймні мільйон дітей не дорахувалася українська школа 1 вересня 1933 року тільки в цих трьох початкових класах.

А скільки повинно було прийти до 1-го класу в 1933 році, і скільки насправді тоді їх сіло за парти? Як немає поки що відповіді на те, а скільки четвертокласників набору 1932 року вижило станом на 30 червня 1933 року?

На відміну від професора Касьянова я не можу бути спокійним, якщо й досі в Україні не досліджено фактично жодного масового поховання невідомих ходаків за хлібом, трупи яких скидали в загальні ями без належної реєстрацій біля залізничних станцій. А скільки вивезли і куди замерзлих тіл померлих голодних селян, що штабелями складалися 1933 року неподалік вокзалів, коли земля замерзла?

Тож  хай вибачає мені доктор наук Касьянов, але я таки мушу встановлювати імена невинно убієнних, хоч він репетує на весь світ, що це – “третирование и шельмование”. Його ця рана України не болить, а для мене вона – вічна. Як і для поета Гаврила Прокопенка, котрий у 1961 році писав:

Наморений день покульгав і зник

В ріку небуття широку,

В сутінках шепче мені “засни”

Мара тридцять третього року,

Засни, не тривожся, не думай, спи –

Хіба одному тобі треба,

Ти чуєш, як тихо? Мовчать степи,

Німує вечірнє небо.

Хоча й багрянисте, мов кров, отих,

Колись молодих і милих…

Про них в родинах вже гомін стих:

Давно вони сплять у могилах.

Тобі не підняти їх з чорних ям,

Не дати шматочка хліба,

Нехай же не б’ється журба твоя,

Неначе об кригу риба.

Обставини, мабуть, були такі,

Фатальні і неминучі,

Ото ж і пішли на той світ дядьки,

Дарма що були живучі.

Ну добре, добре! Мовчу, мовчу,

Та бачиш яке тут діло;

В дитинстві не раз од людей я чув,

Що дещо тоді вродило.

Тоді не було бідувань, війни,

Поля сарана не жерла,

Та й люди, здається, не мали вини,

Завіщо ж вони померли?

А місяць тим часом над степом став

І, мружачи око срібне,

Немов насміхався, немов реготав:

Комусь це було потрібно!

November 2020