Голодомор-геноцид 1932-1933 років і нинішній погляд на ворога через приціл

Знищити українців як націю – мета організаторів Голодомору. Остаточно ліквідувати мову, культуру, історію, все те, що робило нас унікальними в цьому світі. Тому масштаби злочину такі великі, тому вбито мільйони людей.

Його жертвами стали й ті, хто вижили у 1932-1933 роках. Бо мали забути, хто вони, ким були їхні предки, що мають зберегти для світу їхні нащадки. Мали забути, хто і за що їх убивав.

Смерть і забуття – ціль Сталіна та його поплічників щодо українців.

Українці вижили і не забули. Ми живемо і пам’ятаємо. Ми є, бо пам’ятаємо.

Пам’ятаємо про Голодомор.

Ми пам’ятаємо, як внутрішні суперечки допомагали зовнішньому ворогу.

Ми пам’ятаємо, що стається з тими, кому забракне снаги відстояти свободу. Хто проміняє її на хліб. Як, вслід за свободою, втратить і його.

Ми пам’ятаємо, як дорого коштує віра у привабливі гасла. Як “землю селянам” перетворилося на “в землю селян”.

Але ми також пам’ятаємо українців, які піднімалися на боротьбу проти комуністичного режиму. Своїми повстаннями вони завдавали йому дошкульних ударів, робили слабшим, неспроможним повторити потім де-інде, в поневоленій ним частині Європи, злочини масштабу Голодомору.

Ми пам’ятаємо тих українців, які ділилися останнім шматком хліба, як ослаблені голодом показували світові силу людяності.

Ми пам’ятаємо помсту молодого українця у Львові за вбивство мільйонів його братів та сестер, яка стала виявом національної гідності.

Ми пам’ятаємо тих українців, які берегли пам’ять про пережите, хоча платили за це волею чи навіть життям.

Ми пам’ятаємо тих не українців, які мали силу казати світові правду, навіть тоді, коли ніхто не хотів її чути.

Ця пам’ять – наш реванш за мільйони вбитих. Вона робить нас сильнішими, бо в пам’яті вони оживають і стають поруч з нами у нинішній боротьбі.

Тому спадкоємці тодішніх вбивць досі прагнуть стерти цю боротьбу. Вони намагалися переписувати підручники історії в Україні, закривали тут архіви, поширювали брехню про Голодомор у світі.

Але правда виявилася сильнішою, пам’ять – нездоланною. І такими ж зробила нас.

Руки дитини, яка двадцять років тому вперше запалила свічу пам’яті, стали руками солдата, які тримають автомат, захищають батьків.

Очі, які тоді вмивалися сльозами від розповіді бабці про пережите у 1932–1933 роках, нині впевнено дивляться на ворога через приціл.

Нація, яка єдналася в хвилини вшанування померлих від голоду в минулому, об’єдналася, аби захистити своє майбутнє, і створила потужну армію. Скорбота за вбитими предками дає сили захищати себе і нащадків.

Ми пам’ятаємо! Ми сильні! Ми переможемо!

Володимир В`ятрович
Історик, публіцист, громадський діяч

Editor's Note