“Греммі” для харків’янки. Піаністка Надія Шпаченко виграла найпрестижнішу у світі музичну премію, ставши переможницею Grammy-2020

Піаністка Надія Шпаченко народилася в Україні, емігрувала до Ізраїлю, а кар’єру зробила в США. Свого часу приїхала сюди вчитись і залишилась. Нині – вже сама професор університету і музикант “з іменем”. Її авторитет серед колег (і не тільки) ще більше зріс після отримання премії “Греммі”.

… “ Ой, у мене ввечері концерт, а я ще неготова, – каже мені новоспечена лауреатка, коли зателефонував до неї, як було домовлено, о десятій ранку. – Та нічого, давайте поговоримо. Скільки хвилин вам треба?”

Я була дуже щаслива в Україні”

Надіє, скажіть, після отримання цієї престижної премії ваше творче “его” задоволене?

Ну, звичайно. (Усміхається). Та я граю не задля того, щоб отримувати призи… І ніколи не налаштовую себе наперед, що ось маю виграти. Розумієте? Скажімо, в 2016 році я вже номінувалась на “Греммі” зі своїм дебютним альбомом, але тоді не здобула “грамофон”. Втім, психологічно це не стало для мене розчаруванням. Навпаки надихнуло на нові проєкти. Адже про мою творчість довідались багато людей… Кажу, я не працюю задля призів. Для мене вже приз, що займаюсь тим, що дуже люблю, співпрацюючи з

сучасними композиторами… Це й приносить мені задоволення і радість. А отримати “Греммі” це, як кажуть в Америці – icing on the cake. Тобто, “глазур на торті”. (Сміється).

У нас би сказали: “вишенька на торті”…

О, так вишенька на торті! (Довго сміється).

Емігрувавши в дев’яностих роках із Харкова, ви обірвали всі ниточки, які пов’язували вас із рідними містом та країною? Чи для вас, все ж таки, важливо підтримувати ці зв’язки?

Ні, я їх підтримую. Не втратила контактів навіть із друзями, з якими вчилась колись у першому класі. (Усміхається). Вони тепер усі вітають мене з “Греммі”. Зрештою, я приїздила до Харкова та грала з філармонічним оркестром. Відвідувала також і Київ, де виступала з Оркестром Радіо і з Національним оркестром. Тож іноді приїжджаю в Україну.

Коли на Заході ви розповідаєте про себе, то згадуєте, що народились в Україні?

Ну, звичайно! Знаєте, мені дуже подобається жити нині в Америці. Я відчуваю, що тут мій дім, моє місце, так би мовити. Проте, моє дитинство минуло в Україні. Це ніби велика частина того, хто я, і ким тепер є…  Я була дуже щаслива жити та вчитися в Україні. Моя фортепіанна база, власне, звідти, з того часу. Саме ця школа, українська, дала мені можливість мати добру підготовку та продовжувати вчитися й стати хорошою піаністкою.

Зі своїх, перепрошую, сорока двох років, скільки ви бачите перед собою білі та чорні клавіші?

Я почала займатись у п’ять років. Отже, граю на фортепіано вже тридцять сім років чи, точніше, тридцять вісім. Бо в березні мені виповниться сорок три. (Усміхається). До речі, грати мене вчила мама. Десь протягом дев’яти-десяти років. Так.

Настільки важко вам далася еміграція? Сьогодні це, звичайно, успіх і добробут, а як усе починалось в Америці?

Ви знаєте, еміграція – це завжди дуже складно. У мене, звичайно, зовсім не було грошей. Та, оскільки я грала, так як грала, і моя гра тут сподобалась, мені дали стипендію (спочатку в Бостоні, потім у Лос-Анджелесі). Тож я мала фінансову можливість вчитися, тобто бути студенткою. Кажу, коштів у мене ніколи не було. Але я акомпанувала й трішки почала заробляти. Саме музикою. Щоб було на харчі, ну так мінімум. (Усміхається). Також я виступала на багатьох конкурсах і на деяких вигравала. Це дало

можливість розвивати кар’єру.

А сльози часто з’являлись у вас на очах? Ось, коли було важко, коли виникали якісь проблеми, ви дозволяли собі розслабитись і поплакати? Хоча би п’ять хвилин, поки ніхто не бачить…

– Уже й не пам’ятаю. (Сміється). Ви знаєте, я в цьому сенсі – дуже дивна людина: пам’ятаю тільки хороше, а погане ні. Останнє я просто забуваю. Тому всі мої враження, всі спогади переважно, позитивні. Така ось у мене натура. Тому  не можу відповісти на ваше питання. (Усміхається).

Скажіть, у житті Надії сьогодні присутні віра та любов?

Ну, звичайно…

Номінація хороша мотивація

Якщо не секрет, хто модельєр тієї розкішної сукні, в якій ви з’явились на врученні “Греммі”?

Не секрет: дизайнерку звати Флоренс Обі. Вона шила мені сукню і для попередньої церемонії, і тепер ось. Зрештою, весь одяг, в якому я фотографувалась для своїх дисків, це також її робота.

Чи правда, що для підтримання форми ви щоранку бігаєте?

Так. Але звідки ви про це знаєте? (Сміється). Коли 20 листопада було оголошено номінантів на премію, Флоренс одразу мені зателефонувала і сказала, що хоче зробити нову сукню. Я ж вирішила, що треба обов’язково привести себе в хорошу форму. Це дало непогану мотивацію ще більше займатися спортом. Я почала щоранку бігати і продовжую навіть тепер. Скажімо, сьогодні вже була на пробіжці. Мені так сподобалось! Це справді дає сили та здоров’я. Тож “Греммі” допомогла мені не тільки в музиці, але

і з формою теж. (Сміється).

Крім пробіжок, ви ще чимось займаєтесь? Може, плаваєте в басейні?

Так, я ходжу в басейн, а ще на аеробіку і зумбу. Окрім того, займаюсь спеціальною гімнастикою та піднімаю вагу. Не дуже велику… Та найбільше, все ж, люблю плавати. Бо, коли я росла, то щодня відвідувала басейн.

На фотографіях у вас волосся то синє, то – яскраво червоне. Любите експериментувати із зовнішністю?

Дуже. Мені це справді подобається. Нині, наприклад, я фіолетова. (Така аватарка, до речі, виставлена в профілі Надії Шпаченко у WhatsApp. Авт.). Це робота перукаря, якого звати Чево. Останні чотирнадцять років я користуюсь лише його послугами, якщо треба пофарбуватись чи зробити якусь зачіску.

  • А я думав, що це перуки…

Ну, звичайно, що ні! (Сміється).

Щотижня варю собі борщ”

Ви зі своїм чоловіком разом, здається, уже понад двадцять років? У нас це називають “порцеляновим весіллям”…

Так. (Сміється).

Це – великий відрізок часу. Те, що і ви, і Барі – творчі люди допомагає вам тримати “курс корабля”?

Безумовно. І я дуже рада, що чоловік також отримав тепер “Греммі” за цей альбом, адже він  його записував (як і попередні). Загалом же “Поезія місць” здобула чотири грамофони: я як виконавиця, Барі як звукорежисер, і мої продюсери Марина й Віктор Ледіни. До речі, вони теж уже багато років одружені.

Окрім спільної справи, що ще об’єднує вашу сім’ю?

  Ой, у нас дуже багато спільних інтересів. Не тільки музика. (Усміхається). Ми любимо переглядати фільми: наприклад, “Зоряні війни”. Між іншим, мій останній диск записувався в студії Skywalker Sound, де роблять звук для стрічок Джорджа Лукаса. Це його місце… З чоловіком ми також ходимо на вистави в театр

і на концерти. Оскільки він звукорежисер, то дуже часто їх записує… Кажу, в нас чимало спільних зацікавлень.

Лос-Анджелес, де ви живете, це насамперед – Голлівуд. Чи немає у ваших планах налагодити співпрацю ще й там?

Я ніколи не прагнула співпрацювати з кінематографом. Проте, останнім часом про це запитують багато людей. Ніколи тим не займалась, але, в принципі, можна подумати… Інша річ, що сьогодні я настільки зайнята! Не лише виступаю з концертами та видаю альбоми, але й викладаю. Я професор Cal Poly Pomona

University. І в мене, знаєте, немає особливо часу на щось іще. Втім, якщо хтось зацікавиться музикою, яку виконую, та захоче використати її у фільмах, то, звичайно, із задоволенням співпрацюватиму.

А чи є у вас час для того, щоб готувати вдома? І як часто в меню з’являється, наприклад, борщ?

Ви знаєте, з осені коли я почала готуватися до “Греммі” щотижня варю собі борщ. (Усміхається). Роблю його з курочкою і, звичайно, з овочами. Мені це дуже смакує на щодень. До того ж, борщ здорова їжа та допомагає в моїй дієті. Тож кілька останніх місяців у мене завжди на столі борщ.

Наскільки мені відомо, ви виховуєте нині двійко дітей – Mondy та Ace. Коли ви були при надії, паузу в кар’єрі довелося робити велику?

Зовсім ні. Мені дуже допомагав чоловік, і я продовжувала працювати. На шостому місяці вагітності навіть відіграла концерт. (Усміхається). І потім, через декілька місяців, коли народились діти, я знову стала грати та викладати. Тобто, завдяки чоловікові особливо великої перерви у мене не було.

– Я читав, що один із ваших синів займається на віолончелі. Чи довго довелось шукати аргументи, щоб він взяв до рук інструмент?

Так, він вчиться на віолончелі. Коли я була маленькою, також опановувала цей інструмент. І тому мені дуже цікаво займатись тепер із сином. Навіть цікавіше, ніж якби йшлося не про віолончель, а про фортепіано. Адже я продовжую вивчати щось інше, крім того, що роблю нині. Тому, коли ми займаємося разом, це справжня насолода!

Бліц-питанння

Шевченко чи Гоголь?

Я не люблю вибирати, але… Шевченко.

Кіно чи театр?

Театр.

Лижі чи скейт?

Скейт.

Джинси чи міні-спідниця?

Джинси.

Кішка чи пес?

Пес.

Чикаго чи Нью-Йорк?

Ви знаєте, я більше виступала в Нью-Йорку. Але обидва міста

чудові!

March 2020