Дарія Віконська. Передчасно зів’яла квітка…

 

Належу до всіх і до нікого, а в першій мірі до себе самої!

Д. Віконська

“Райська яблінка”, “яскрава комета” української літератури, загадкова і ще непізнана письменниця, словолюбиця, мистецтвознавиця, перекладачка, культорогиня, публіцистка, поліглотка, художниця, музикантка, літературознавиця, непересічна європейка з українським обличчям. Її близький друг Євген Маланюк  називав її “останньою в роді”. Багато її творів – це розмови із собою, світом, залюблення у природу, заглиблення у саму себе, свій народ…

Звідки коріння?

Народилася Іванна-Кароліна (Ліна) Маєр-Федорович-Малицька у Баварії 17 лютого 1893 року, походить зі знаменитого роду Федоровичів по лінії батька. Обирає собі псевдонім Дарія Віконська: прізвище походить від села Вікно, а ще її чоловік підписувався як Віконський; Дарією звали свекруху нашої героїні. Мала ще й інший псевдонім: І. Федоренко, але в історію літератури увійшла саме як Дарія Віконська.

Батько Володислав Федорович (1845-1918) – син дідича Івана Федоровича, земельний магнат, публіцист, культурно-просвітницький, громадсько-політичний діяч, меценат, третій голова “Просвіти” (подарував 24 тисячі корон товариству), письменник, автор книги афоризмів; йому належали села Вікно, Товсте, Шляхтинці Тернопільського повіту; засновник школи килимарства та читальні “Просвіти” у селі Вікно. Килими возили аж на виставку до Відня 1873 року.

До родового маєтку у  Вікні (назва села Вікно є дуже давньою, ймовірно, пов’язана із озерами, які називають вікнинами), що  на Тернопільщині, приїздив часто Іван Франко, з яким батько Дарії приятелював. Власне Франко на прохання свого друга працював над життєписом батька Володислава – Івана Федоровича. Саме в маєтку у Вікні був великий архів давніх старожитностей: листи, картини, документи, грамоти, а також величезна бібліотека на 20 тисяч книг.

Цікавий факт згадує дослідник Ігор Набитович, автор книги “Дерево життя літературного роду” про рід Федоровичів. Коли Іван Франко їхав до Києва вінчатися із Ольгою Хоружинською, гроші на весільний костюм йому дав саме Владислав Федорович. Життєпис Володислава опісля напише Олександр Барвінський.

У Відні батько Дарії зустрів шляхтянку, (за припущеннями науковця Набитовича, можливо, чешку або хорватку), артистку-піаністку Зденку Маєр фон-Вінтонд, а невдовзі народилася у них донечка, але цю звістку довго від усіх приховували. У дитинстві шість років Ліна дуже хворіла, не могла навіть підвестися з ліжка, тоді її порятувала подорож до Єгипту, яку для неї влаштував батько. Мабуть, деяка змарнілість супроводжувала цю жінку і далі, бо Є. Маланюк пригадував “зів’яле обличчя ще віком молодої жінки, стомлені очі, сухорляву і крихку постать, що нагадувала зіштивніле стебло завчасно облетілої квітки…”.

Вир життя

Навчалася Дарія в Англії, Німеччині, Франції, Австро-Угорщині, блискуче знала іноземні мови, але українську пізнала вже згодом, бо для цього необхідні спілкування і рідна земля. Коли ж приїхала з батьком до села Вікно, тут її репетитором української мови став молодий учитель Микола Малицький (письменник, політик, меценат). Невдовзі між ними спалахує кохання і Дарія, всупереч волі батька, бере шлюб зі своїм обранцем. Святочна подія відбулася 1917-го у липні, це був дуже важкий час. Після цього батько усі свої маєтки, які мали б належати доньці, забрав у неї, залишивши їй лише село Шляхтинці. Коли ж до Вікна увірвалася ворожа армія, маєток спалахнув у пожежі; вся унікальна спадщина Федоровичів згоріла, тому до нас  дійшло так мало світлин і пам’яток  із цього роду.

У своїй онлайн-лекції про рід Федоровичів науковець Ігор Набитович цитує унікального листа 1916 року батька Дарії Віконської, де той пише про свою доньку: “…опікуючись нею від народження, побачив великі душевні скарби, її геніальну розумність, її сильний, як із загартованої сталі характер, її невтомну працьовитість, взірцеву ощадність, дбайливість, її господарність…”. З цих слів можемо дещо мозаїчно скласти в уяві портрет цієї жінки.

1918 року помирає батько Дарії, з Відня приїздить матір і буде в Україні аж до смерті. Подружжя Малицьких мандрували Італією, Австрією, Францією, відвідували унікальні пам’ятки архітектури. Дарія пише свої враження про ті країни. Малицькі завше фондували кошти для різних добрих справ, зокрема “стипендійні підмоги” для молоді (1939 року були передані 4 такі допомоги); на оселю українських робітників в Ямнім (1939 року пожертва склала 100 зол., серед інших це була чи не найбільша сума); на товариство “Просвіта” та багато іншого.

Дарія часто їздила оздоровлюватися  до популярного у ті часи курортного села Криниця, і коли вдавалося, чоловік їздив із нею. Великі враження мала мисткиня після відвідин Крехова та міста Жовкви (Львівщина). Але рідне село Шляхтинці приваблювало  найбільше: “Протягом минулого місяця були дуже гарні сходи сонця. Моя спальня до сходу і щоранку я дивилася на величавий образ небесного краєвиду. Що найкраще – не купити грішми…”  (із листа Шляхтинців  1933 року).

Малицькі займалися підприємництвом, зокрема, висаджуванням цукрових буряків на плантаціях. У листі від 1934 року Дарія пише, що Микола дуже перевантажений роботами, якраз уклали контракт із цукровнею у Ходорові, і тому вони за порадою дядька Дарії Тадея Федоровича знайшли управителя на допомогу…

Чар мистецтва

Дарія дуже вправно займалася фотографією та живописом, і про це свідчить також її листування і статті у давній пресі. Так, у газеті “Діло” від  08.05.1934 року була  опублікована стаття “Вистава української фотографіни у Львові” : “Вистава ця в двох салях  показує 216 знимок, що перейшли сувору оцінку жюрі, бо рівень їх дуже високий. Наші фотоаматори стараються зробити фотографію справді мистецькою і здоганяють своєю технікою чужинців, що працюють у цій ділянці віддавна…”. Серед 52 талановитих митців є ім’я Ліни Малицької зі Шляхтинців. Молода жінка друкується у багатьох часописах того часу: “Жіноча доля”, “Діло”, “Нова хата”, “Нове життя”, “Літературно-науковий вісник” та інших; пише відгуки, рецензії, поради. 1930 року в альманасі “Жіноча доля” надруковано  великий допис Д. Віконської про квіти, їх вирощування і догляд, авторка подає список назв квітів кожної пори року. Зрозуміло, що сама пані надто любила квіти, тому не дивно, що більшість  творів короткої прози мисткині саме про квіти, а ще про музику. Дарія грала на роялі і вміло схоплювала кадри природи, робили світлини, які висилала у листах близьким. Зокрема згадує про знимку дикої морхви (очевидно морви) у листі до о. Скрутеня 1933 року, яку надсилає “для розради”. А навесні 1929 року відсилає бегонію, намальовану у 5-ти різних  ракурсах. “Отці бегонії – найбільші малюнки, на які відважилась”, – писала Дарія.

На початку 1920-х років відомий друг письменниці, унікальний художник Олекса Новаківський написав кілька чудових робіт: портрети Дарії Віконської, її мами та чоловіка. Власне ці речі можна побачити у книзі “Образ жінки у творчості Олекси Новаківського” (Харків, 2018). Художник часто бував у маєтку Малицьких у Шляхтинцях, звідти також черпав натхнення.

                                                     Букети братків для Софії…

“Отці рядки повинні Вас застати в Парижі. Не знаю, чи любите братки чи недолюбите їх – може, вони видаються Вам банальними? Я свого часу не звертала на них уваги, тому що їх було усюди. Тому кілька літ я нараз відкрила в них несподівану красу. Все одно отці два оксамитні очі – від мене для Вас…”. Такими словами Дарія Віконська почала листа від 4 липня 1931 року, адресованого дорогій подрузі до Парижа Софії Яблонській. На жаль, споріднених душею людей зазвичай розділяла відстань. З цього приводу Дарія дещо сумувала, і той сум був виправданий, але коли Софія приїздила, то вони неодмінно бачилися. У листах до отця  Йосафата Скрутеня Дарія дуже часто згадує Софію,  вона там її називає “українським Сфінксом”.

Саме Дарія Віконська знайомить “листовно” Олену Кисілевську із Софією Яблонською. У тому  ж листі до Софії,  Дарія пише: “Вчора надійшло 12 число “Нової хати” і в нім, мабуть, закінчення нарисів про Марокко. Виглядаю годину, коли держатиму в руках Вашу книжку – спомин сонця…”.

Життя – як мить…

З приходом радянської армії до Галичини, стається непоправне: чоловіка Дарії Миколу Малицького арештовують. Перед цією подією подружжя думало виїхати за кордон, але не вдалося. Дарії та матері вдалося уникнути ув’язнення. На думку проф-ра Ігоря Набитовича через те, що вони мали австрійські паспорти. У газеті “Львівські вісті”  від 23.09. 1941 року  містилося повідомлення про розшук будь-яких відомостей про Миколу Малицького, власника Шляхтинець, повіту Тернопіль, арештованого 1939 р. “Востаннє був у тюрмі в Києві. Подав Баландюк Теофіль”. Таке ж оголошення було надруковане ще у кількох наступних номерах. Дарія Віконська, маючи і так дуже послаблене здоров’я, (про це вона постійно згадує у листах до о. Скрутеня), стоїчно боролася із втратою чоловіка, долаючи душевні травми щоденно…

До останніх днів життя свято вірила у повернення додому свого Миколи, чекала його. Мимоволі пригадуються інші історії життя великих: як чекала після зникнення свого чоловіка Петра Франка (сина Івана Франка) його дружина Ольга з Білевичів, як ненастанно і з болем у серці розшукувала свою зниклу доньку Вероніку Людмила Черняхівська. І таких історій є безліч… Невідомо де і коли саме загинув Микола Малицький. Ліна не дочекалася свого чоловіка, а її життєвий шлях завершився вкрай трагічно. У Відні, де вона жила останні роки життя, до її квартири нагло вдерлися органи НКВС; вона, не бажаючи потрапити до рук ворогів, вистрибнула з вікна. Це сталося 1945-го…

Творча лабораторія і спомин

“Найвидатніші події нашої історії відбуваються завдяки найвидатнішим особистостям”, – то слова нашої героїні. Звучить як гасло, чи не так?

Дарія Віконська – авторка збірок прозових етюдів  мистецької тематики. Вершиної її творчого бачення світу, без сумніву, є “Райська яблінка” (Львів, 1931); книга есеїстики “За державну бронзу” (ч. 1, Львів, 1938).

Письменник, видавець, керівник літературної агенції “Піраміда”  Василь Габор видав усю відому спадщину Дарії Віконської: “Я закохався у неї ще зі студентських років, мріяв видати всю її творчу спадщину і зробив це разом із друзями у видавничому проєкті “Приватна колекція” – з Надією Поліщук, професором Ігорем Набитовичем і д-ром Ігорем Биркою”. Цікавою є книга-епістолярій, упорядкована Надією Поліщук “Історія одної душі”. Більшість цієї праці – листи Дарії до свого доброго товариша отця Йосафата Скрутеня (український церковний діяч, василіянин, історик церкви), проте є тут лист і до подруги Софії Яблонської, Юрія Липи. Євген Маланюк написав спомин про Дарію, з якою товаришував і навіть бачився у Відні, незадовго до її трагічної смерті. Ці думки були надруковані у багатьох виданнях. Поет присвятив їй також вірш “Побачення”.

2013 року у “Піраміді” вийшла книга Д. Віконської “Жінка в чорному. Джеймс Джойс. Тайна його мистецького обличчя”; 2014 року унікальна книжка – антологія української малої жіночої прози міжвоєнного періоду “Райська яблінка” (упорядниця Надія Поліщук). Серед творів жінок-мисткинь імена Ірини Вільде, Катрі Гриневичевої, Наталени Королеви, і, звісно ж, Дарії Віконської. 2015 року – “Ars longa…”: Літературознавство. Мистецтвознавство. Культурологія. Есеї”; 2016 року – книга “За силу й перемогу”.

“Медово-солодкі запахи квіток…”

***

“Втягаю сильний, медово-солодкий, дивно “їдальний” запах середини квітки. Довгі, звисні пелюстки змішались, поплутались з моїм волоссям. Приплющую очі – нюхаю запах квітки. Прекрасні зерна дозрівають у ній. Я і вона: Жінка і квітка. Дві живі істоти. Одна людська, друга – рослинна. Обі – втілення Божої волі. Обі – перехідні збірники космічних сил. В них обох кружляють життєві соки. Нагнулись до себе, свідоме з несвідомим, понад прірвою еонів… Соняшники”.                                                         

                                                          ***

“Справжня любов, наче щире золото, має питомий звук. Справжня любов прокладає собі шлях скрізь, куди-небудь іде. Справжня любов сильніша від слів, вона не лякається їх. Вона грається ними, мов золотими кулями, а відтак відкладає їх убік. Її міць не слабне від мовчанки. Справжня любов непереможна, їй не треба зброї, бо її суть у тому, що може приймати якнайбільше ран…”.

Століттями нашу історичну пам’ять знищували, історія роду Федоровичів яскравий тому приклад. Час знищив і постать великої жінки Дарії Віконської. Але настала мить її повернення, її цілющих, мрійливих текстів, націєтворчих праць…

І, поки залунає гострий крик // І скляну тишу на скалки розіб’є, // І спізниться вже непотрібний лікар, – Ви будете далеко – // Там, де літо ще все триває пахощами липня …”.

(Є. Маланюк).

Ірина Садула, учителька української мови та літератури,

с. Тязів, Івано-Франківська область

Famous Ukrainians