ДЕНЬ БАТЬКА: без них не було б і нас

1 червня – Всесвітній день батьків (Global Day of Parents). Свято – порівняно нове: його  проголосила Генасамблея ООН щойно у вересні 2012-го. Відтак із 2013 року його відзначають щороку у всьому світі.

У 1966-му президент США Ліндон Джонсон запропонував вважати третю неділю червня національним святом – Днем батька. З часом й інші країни перейняли цю традицію. Цьогоріч свято припадає на 17 червня. 

А от в Україні статусу офіційного це свято й досі немає. Хоча спроби це зробити були. Пропонувалося, зокрема, встановити День батька на державному рівні у третю неділю вересня. У вересні 2013-го уряд підтримав проект указу президента про запровадження в Україні Дня батька. Однак Президент указу так і не підписав… Тому Україна наразі відзначає це свято двічі: міжнародне – у третю неділю червня, а Всенародний день батька у столиці та обласних центрах – у вересні.

 

Мій татусь

Мені з татусем поталанило: саме він у вирішальний момент наполіг, що я таки маю з’явитися на світ. Склалося бо так, що його дружині для самореалізації в якості матері цілком вистачало і первістка, мого старшого брата: його вона направду любила – завжди, понад усе і незважаючи ні на що. До останнього подиху.

Мене ж – хоча і вчився я незле, і клопотів особливих не завдавав – завше вважала результатом вимушеного компромісу та величезної й навряд чи виправданої поступки чоловікові. Надто ж коли народився син, а не очікувана нею донечка. А що говорила вона голосно, надто ж коли була роздратована, у певний момент мені довелося почути її докори з цього приводу батькові. Я був змалку дуже вразливим, тож почуте назавше змінило пріоритети мого життя: відтоді, з дев’ятирічного віку, я й шукаю жінку, яка б кохала мене так, як мала б любити найближча мені у світі людина, мама…

Та повернімося до батька. Як і чимало мужніх чоловіків, він не вміє висловлювати своїх почуттів. Робить це виключно справами. Скажімо, у дитячі роки для мене найвищим щастям було, коли він ганяв зі мною у футбол. А ще вигадав для мене ласкаве прізвисько, яким кличе іноді й досі.

Попри фізичні міць та привабливість (в юності був срібним призером України з плавання, згодом десятиліттями моржував, і, навіть будучи ліквідатором катастрофи на ЧАЕС, щодня купався в одному з озер Чорнобильської зони), він у душі – людина напрочуд м’яка та романтична. Про останнє свідчить хоча б те, що одружився проти волі своєї матері – жінки з владним і жорстким характером. Однак у власній сім’ї виявився, як і його батько, “підкаблучником”: мама, на півтори голови менша за нього на зріст, завше верховодила у родині, а він (за винятком хіба випадку, коли вирішувалося, бути другій дитині чи ні) – завжди й у всьому поступався. Зрештою, із часом оце визнання, що “Маруся ліпше знає”, стало настільки органічним, що й не впадало у вічі стороннім: вона вирішувала – він робив.

Мама, щойно їй призначили пенсію, жодного дня більше на роботу не ходила – знайшла собі вдома безліч занять. І, хоча багатолітньої обіцянки “вийду на пенсію – буду порядки робити” так і не виконала, а проте її хатній “робочий день” тривав значно довше, ніж у більшості з нас…

Батько ж, хоча пенсію йому оформили ще у 50 (після 13 років шкідливої роботи), працював до 76. Нудився вдома, тож працював би й досі, якби здоров’я не підвело. Хворіти ж почав раніше за маму – далися взнаки як дитинство у Сибіру (куди разом із батьками і дідом-бабою Совіти вислали його ще немовлям), так і Чорнобиль, а найбільше – 40 років (замість десяти, передбачених законодавством) роботи рентгенологом, після 15-ти хірургом. Тож іще 21 рік тому пережив перший інфаркт…

Коли різко почали слабнути мама – активізувалась виявлена раніше аневризма у мозку, почергово блокуючи різні його ділянки й позбавлячи то орієнтації у часі й просторі, то контролю за різними життєво важливими органами – я почав молити Господа не забирати її до себе. Аргументував це прохання просто: без мами, її безконечних клопотів та вказівок, батько стане просто безпорадним у побуті, пропаде, як груша у компоті…

Мама померла несподівано й швидко – менш ніж за півхвилини. Тріснула аневризма. Батько ледве встиг підхопити її на руки. Отак іще якийсь час і тримав, не вірячи, що ЦЕ сталось. Що Марусі, яка “ліпше все знає”, більше нема. І що раптом, уперше після 55 років їх шлюбу (а побралися вони ще 20-річними студентами), доведеться усе робити, а головне – вирішувати  й давати собі раду – самому. А це, повірте, так само непросто, як 75-річним незайманці чи вічному холостякові піти до вінця. І практично з тих самих причин: змінити звички і триб життя куди важче, ніж опанувати скрипку чи китайську мову.

На моє здивування, батько таки майже з усім дав собі раду. Щоправда, мені довелося перших кілька тижнів пожити з ним: навчив його готувати кілька видів зуп та борщу, інші не надто обтяжливі у часі й маневрах страви (що, звісно, не могли компенсувати усе розмаїття маминих), спростив розташування одягу та інших повсякденних речей. Ще якийсь час їздив щотижня, потім – раз на два тижні, привозячи з собою запас харчів та побутової хімії на тривалий час. Моя автівка, ще попередницю якої я напівжартома назвав “маршруткою Львів-Франківськ” (бо містами нею не їжджу), відтоді додала до свого маршрутного листа цвинтар: перші роки тато навідував маму – “поговорити-порадитись, завезти перші підсніжники-нарциси-тюльпани-базьку-писанку-бузок-півонії” – практично щотижня. А ще тато освоїв ноутбук і навіть закінчив комп’ютерні курси. Коли ж я повертався до Львова, ми щокількагодин зідзвонювалися, обговорюючи у найменших деталях усе його й моє життя поміж дзвінками. І це теж – своєрідне міні-диво: раніше телефонними комунікаціями завжди відала мама, а тато щонайбільше раз на місяць, після наполягань з обидвох боків, знехотя брав трубку, аби обмінятися кількома традиційними жартами.

Так минув перший рік без мами. Аж тут батькове здоров’я почало буквально кришитися: пульс то не прослуховувався взагалі, то прискорювався до 200-т, те ж із тиском; опухли до неможливості ходити й вкрилися численними страхітливими виразками ноги й шлунок, кривавили нирки й кишечник, КРТ виявила одразу дві небезпечні аневризми – як на вені, так і на аорті. Почалася наша безконечна лікарняна епопея: зважаючи на вік, хірурги відправляли до судинників, ті – до кардіологів, а останні, хоч і у знаменитій “амосовці” та під наглядом батькового однокурсника-академіка, примудрилися з розривом у рік провести дві невдалі операції. Відтак тепер решта лікарень та лікарів “з чистою совістю” розводили руками, списуючи усі мислимі й немислимі проблеми на серце…

І в якийсь критичний момент, ще задовго до першої операції, я почав, відчитавши перед цим ледь не увесь молитовник, просити Господа лише про одне: зцілення для тата. Спокійно і ретельно виваживши усі обставини і кожне слово, молив Його: “Розумію, Господи, що, може, й не заслужив на таку допомогу. Розумію, що прошу про справжнє диво. Що, вочевидь, тато направду вже вичерпав власні ресурси здоров’я і життя. І тому не можу просити у Тебе зцілення й многая літа для нього, не жертвуючи натомість рівноцінними Дарами Божими. Тому прошу лише одного: візьми у мене стільки здоров’я і життєвих сил, скільки потрібно татові, аби жити чим довше. Поділи порівну між мною й татом те, що залишилося мені…”

І Господь таки сповнив це моє надзвичайне прохання: кожен раз після такої молитви тато на якийсь час одужував або переживав критичні моменти й операції. Йому ставало легше, а мені – гірше. З часом, десь за рік, я почав почувати себе наче немічний дідуган: у мене вилазили хвороба за хворобою, більшість – аналогічних татовим. За цих умов довелося покинути виснажливу роботу в онлайні. Я відчував, що просто фізично вже не спроможний працювати, як колись.

Якось, коли мені було геть зле, врешті зізнався про усе батькові. Він спершу не повірив. А коли зіставив факти, через кілька днів чемно попросив більше про таке не молити. “Угоду з Господом неможливо скасувати”, – зітхнувши, все ж твердо відповів я. І досі щоразу, коли батькові стає гірше, підтверджую у молитвах своє прохання.

Бо тато – єдина душа, яка тримає мене на цьому світі. І морально, і навіть фінансово. І коли я хворів, і у ті вісім місяців, коли вимушено був безробітним, зате міг бути поряд за ним…

Свято найдорожчих серед чоловіків

“Шануй свого батька та матір свою, щоб довгими були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!” стало однією з Десяти Заповідей Божих. І звісно ж, батькам, як і дітям, чи решті родині – не конче бути ідеальними, аби нам подобатися – цілком достатньо їх просто любити, попри усі їх недоліки чи “таракани у голові”.

День матері, День сім’ї, День батьків – свята, що дають можливість та привід вшанувати найрідніших. Залишаючи водночас у тіні важливу роль чоловіка у сім’ї… І, хоча ця роль, як і самі чоловіки, буває різною, та все ж: якими б вони не були, без них нас просто б не було на цьому світі!

То вже інша річ, що не кожен фізіологічний батько стає справжнім татусем. “Понад 50% дітей не бачать свого батька щодня, бо той фізично відсутній вдома. Лише 5% дітей із тих, які мають батька, довіряють йому і мають за взірець, – зауважує президент МГО “Міжнародний центр батьківства” Олександр Марченко. – Формування відповідального батьківства має відбуватися на загальнонаціональному рівні. День батька не є панацеєю, не вирішує всіх питань та викликів із подолання кризи батьківства, але це – один з методів”.

Зрештою, сама можливість бути батьком дарує чоловікам безцінні шанси: реалізувати себе не лише у кар’єрі, як особистість, але й як сім’янина; позбутись самотності, здобувши натомість надійну опору в житті; передати свої таланти й навики, почуватись щасливими, а відтак – і жити довше…

У США уперше День батька відсвяткували у 1910-му. Зініціювала його запровадження Сонора Смарт Додд із Вашингтона – на честь власного тата, котрий сам виховав шістьох дітей після ранньої смерті їх матері. А надихнуло її на цю ідею ініційоване двома роками раніше у Західній Вірджинії відзначення Дня Матері – вона вважала, що її батько заслуговує не меншої пошани.

У 1966 році президент Ліндон Б. Джонсон уперше запропонував вважати третю неділю червня у США Днем батька. Через шість років, у 1972-му, президент Ніксон узаконив цей день як постійне національне свято. У третю неділю червня, як і в США, цей день відзначають Південна Африка й Аргентина, Канада й Чилі, Кот-д’Івуар й Куба, Франція (з 1968 р.) і Гаїті, Гонконг і Маврикій, Індія й Ірландія, Японія й Малайзія, Мальта й Мексика, Нідерланди й Перу, Філіппіни й Велика Британія, Сінгапур і Словаччина, Швейцарія і Туреччина, Венесуела. Інші ж країни відзначають це свято в інші дні.

Владі батько – не пріоритет 

З пропозицією запровадження Дня батька в Україні на державному рівні ще у жовтні 2006 р. виступили представники МГО “Міжнародний Центр Батьківства”. Зібрали 10 тисяч підписів громадян під відповідним зверненням до Президента України.

Проте цього свята в Україні офіційно не встановили й досі. Натомість на Першому Всеукраїнському громадському форумі у 2008-му представники чотирьох міністерств та громадських і релігійних організацій визнали як Всенародний і відзначають у третю неділю вересня.

19 вересня 2009-го уперше масово відсвяткував День батька Київ. Тоді ж зауважили: в Україні здавна існує відзнака для матерів-героїнь, проте немає такої відзнаки для батька.

Ще 2008 року Мінсоцполітики у співпраці з громадськістю підготувало проект указу Президента “Про День батька”. Проте у грудні 2008-го уряд, посилаючись на фінансову кризу, відклав ухвалення рішень з ряду указів “до покращення економічної ситуації в країні”. Серед них був і згаданий указ.

У вересні 2013-го уряд підтримав проект указу Президента щодо запровадження в Україні Дня батька. Того ж року впровадження Дня Батька стає одним із завдань Державної цільової соціальної програми підтримки сім’ї до 2016 року, затвердженої урядовою постановою. Таку ж рекомендацію Президенту вносили і від Парламентських слухань у червні 2015-го. Гуманітарний комітет Адміністрації Президента опрацював проект, дав йому позитивну оцінку і… нічого далі, як це часто у нас буває з неприбутковими проектами.

June 2018