ДІАСПОРА США ВДРУГЕ В ІСТОРІЇ ОБ’ЄДНАЛАСЯ ДЛЯ ДОПОМОГИ УКРАЇНИ У ЧАС ВІЙНИ

Повномасштабна війна росії проти України спричинила величезну хвилю міграції в Європі. Мільйони людей були змушені покинути свої домівки та виїхати за кордон у пошуках тимчасового прихистку (станом на 6 липня в Європі зафіксовано понад 5,6 млн українських біженців). Понад 3,6 млн осіб зареєструвалися, щоб отримати тимчасовий захист у країнах Євросоюзу. Уже через тиждень після початку повномасштабної агресії росії ЄС оперативно ухвалив рішення про активізацію “Директиви про тимчасовий захист для українців”. Це безпрецедентний випадок в історії союзу, адже прийняту у 2001 році цю директиву ніколи раніше не застосовували. Вона дозволила нашим переселенцям мати однакові права в усіх країнах ЄС та законно проживати, працювати, навчатись, отримувати соціальне забезпечення та медичну допомогу.

Тисячі українців вирішили спробувати щастя в Америці, терміново розшукуючи близьких і далеких родичів, друзів, знайомих, однокласників чи доступні програми для біженців. Й дочекалися! У четвер, 21 квітня, президент США Джо Байден оголосив про запуск програми “Єднаймося для України”, що дозволило українцям, які шукають притулку, приїхати з Європи до США. За цією програмою українці зможуть отримати право на в’їзд до Сполучених штатів терміном до двох років із правом подати документи на працевлаштування.

За словами Байдена, ця програма доповнить можливості легально перебувати громадянам України у США, включно з наданням міграційних віз та оформленням статусу біженців. Для цього мігранти повинні мати американського спонсора (це може бути громадянин США або фізична особа, яка законно перебуває на території США) чи неурядову організацію.

Починаючи з 25 квітня фізичні та юридичні особи в США можуть звертатися до Міністерства нацбезпеки США для спонсорування громадян України, які були переміщені внаслідок російської агресії в рамках цієї програми. Особи та організації, які хочуть спонсорувати громадян України в Сполучених Штатах, повинні будуть заявити про свою фінансову підтримку та пройти необхідні перевірки для захисту від експлуатації та зловживань.

Велика частина моїх друзів і знайомих почали активно заповнювати потрібні форми та ставати спонсорами для наших земляків. До процесу долучилась уся діаспора Чикаго, допомагаючи з одягом і побутовими речами, пошуками житла, меблів, праці, освітніх програм та відділів, які опікуються біженцями.

Таке масове бажання допомогти нашим братам і сестрам з України, нагадало мені подібну самопожертву діаспорян США, коли після Другої світової війни представники першої і другої хвилі іммігрантів масово запрошували до Америки українців з таборів ДіПі (переміщених осіб). До прикладу, тільки українська міжнародна громадська організація ЗУАДК (Злучений Український Американський Допомоговий Комітет з керівництвом у Пенсильванії), створивши організаційну мережу, на 30 червня 1952 року допоміг переселитися 33 тисячам українців.

Все це відбувалося у постійній боротьбі з радянськими репатріаційними органами, які ганялися по всій Європі за своїми громадянами, як вовки за зайцями.

УКРАЇНСЬКІ БІЖЕНЦІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Протягом Другої світової війни ті чи інші обставини змусили сотні тисяч людей змінити місце постійного перебування, фактично – хоча й часто без власної волі – мігрувати. Такого вимушеного переселення зазнали люди, яких німецькі армійці вивозили до Німеччини працювати і які дістали узагальнену назву “остарбайтери” – від німецького ost (схід) та arbeit (працювати), робітники зі сходу. Іншими вимушеними переселенцями стали військовополонені, здебільшого солдати армії Радянського Союзу та армій держав антигітлерівської коаліції, які протягом війни опинилися в німецьких концентраційних таборах.

Третя умовна група людей, які під час війни змінили країну проживання, – це політичні емігранти або політичні втікачі, які переселялися з республік Радянського Союзу з безпекових та ідейних міркувань, а у випадку України також члени військових формувань (дивізії “Галичина”, ОУН, УПА). У спогадах українця Олексія Коновала читаємо таке: “У 1933 році 9 осіб в родині моєї матері вмерло з голоду на хуторі на Полтавщині. В 1935 році у Миргороді на вулиці арештували батька й заслали на Колиму без права листування з родиною. Він повернувся з заслання несподівано, перед початком Другої світової війни. Щоб не опинитися вдруге на Колимі чи в Сибіру, вирушили наші батьки возом, запряженим кіньми, подалі від визволителів”.

Українців, які не з власної волі опинилися протягом війни поза межами батьківщини, було понад три мільйони осіб, і це, за словами канадійської дослідниці Марти Дичок, була найбільша міграція в історії України. На людей, які на фінальній стадії війни та по її закінченню опинилися в Європі, чекав наступний етап переселення, також часто примусового, який називався репатріацією – поверненням на батьківщину. Угоди про репатріацію, а також подальші інструкції для військових у європейських окупаційних зонах (американській, англійській та французькій) засновувалися на концепті громадянства, а не національності.

Ще до закінчення Другої світової, в лютому 1945-го на Ялтинській конференції між представниками 23 Великої трійки, тобто Радянського Союзу та Великої Британії, а також Радянського Союзу та США було укладено таємні договори про те, що громадяни цих країн, які під час війни опинилися поза їх межами, мають повернутися додому, а військові в тих країнах, де ці люди перебувають наразі, посприяти цьому поверненню. Уряди США та Великої Британії були найбільше зацікавлені, щоб звільнити громадян своїх держав з полону, в якому ті опинилися протягом війни. Натомість керівництво Радянського Союзу було зацікавлено, щоб повернути якнайбільше своїх громадян далася взнаки загальна мстивість радянської системи, пропагандистська потреба допустити якомога менше своїх громадян, які б могли розповісти про життя в Союзі, за кордон та стратегічна потреба в робочій силі, потрібній для відбудови держави після руйнацій від війни.

Оскільки на момент Ялтинської конференції західні держави-союзниці СРСР у війні ще не визнали нових кордонів Союзу, які сформувалися внаслідок перерозподілу й загарбання Союзом територій інших держав протягом війни, домовленість про репатріацію до СРСР радянських громадян по війні стосувалася тих, хто проживав на території Союзу в межах, які існували до 1 вересня 1939 року. На думку співтворця й учасника Комітету українців Канади Микити Мандрики, президент США Рузвельт, який не вплинув на домовленості про репатріацію, опосередковано підставив “мільйони людей суворому тоталітарному режимові Кремля, який був гірший, ніж рабство у долінкольнівські часи у США”. За словами Романа Ференцевича, остарбайтера, чиї спогади опубліковано в газеті “Свобода” 17 липня 2009 року, американці й англійці, виконуючи “нікчемне зобов’язання” репатріювати радянських громадян, транспортували їх до “так званих фільтраційних таборів НКВД в окупованій совєтським військом східній Німеччині”, звідки радянські офіцери мали відправити їх до республік Радянського Союзу. Українці, які опинилися в Європі по війні і підлягали репатріації, часто наполягали на ідентифікації себе за національністю, а не громадянством. Репатріація мала примусовий характер тільки для тих із них, хто визнавався громадянином Радянського Союзу в довоєнних межах держави. За різними даними, наймасовіші примусові репатріації тривали до кінця 1945 року. До Департаменту з питань біженців Міністерства закордонних справ Британії надходили численні звернення, в яких люди просили пояснити, хто з українців вважається громадянами Радянського Союзу, а хто ні. Наприкінці серпня 1945 року Департамент оприлюднив такі настанови:

всі українці, які походять з меж Рядянського Союзу, якими вони були на 1 вересня 1939 року, мають бути репатрійовані;

ті українці, які походять з-поза цих меж, будуть відіслані додому, якщо захочуть. Якщо ні, то наразі їх не репатріюватимуть. Таких українців вважати особами з невизначеним статусом (Disputed Persons).

Від радянських репатріаційних офіцерів надходили скарги щодо діяльності в Німеччині так званих українських організацій (йдеться, вочевидь, про 25 націоналістичних організацій). Утім, за словами Микити Мандрики, деякі військові командувачі в американській та британській окупаційних зонах Німеччини дозволяли радянським військовим поліцейським перебувати у своїх зонах та силою, за допомогою “брутальних методів”, встановлювати контроль над таборами для переміщених осіб. “Природно, що поширеним явищем стали суїциди людей, які намагалися уникнути страшної долі, яка чекала їх після репатріації”, – пише Мандрика.

Інформацію про те, що люди, які не хотіли бути репатрійованими, накладали на себе руки, знаходимо в публікації американської газети Ukrainian Weekly від 22 грудня 1945 року. У тексті під назвою “Налякані примусовою репатріацією” процитовані телеграми, які надсилали до Українського конгресового комітету Америки та Українського канадійського комітету з Українського допомогового комітету в Бельгії та в Парижі. У першій телеграмі повідомляють про вісім самогубств унаслідок спротиву примусовій репатріації, у другій – про те, що більшість людей, які, за наказом, до визначеного часу мають перебратися до радянських таборів, а звідти – до Радянського Союзу, готуються накласти на себе руки і вже висповідалися перед смертю. Отримавши ці телеграми, президент Українського конгресового комітету Америки Стефан Шумейко звертався із проханням зупинити примусову репатріацію до президента Америки Гаррі Трумена, до генерала об’єднаних військ Дуайта Ейзенгауера та “кількох членів Конгресу”. Українці, чий статус неможливо було встановити, потравляли до списку невстановлених осіб, до якого радянським офіцерам було відмовлено в доступі.

Уникнути репатріації українці намагалися різними способами: тимчасовими втечами з місць свого постійного перебування або здобуттям політичного притулку в інших державах. Так, наприклад, в Українському національному музеї в Чикаго 26 збереглася посвідка чоловіка на ім’я Петро Олексієнко, який народився у Ржищеві (в посвідці вказано, що це – Україна), “не належав до польського народу”, але отримав притулок у польській державі, бо “в 1918-1920 роках в лавах Української армії боровся проти большевизму”. Інший спосіб уникнути небажаної репатріації сфальсифікувавши документи, довести своє віддавнішнє перебування в Європі. Мешканці східної та центральної України, яким вдалося з вигаданим даними про місце проживання в Україні емігрувати до Америки, могли бути депортовані, якщо їхню брехню було викрито. Можливість змінити неправдиві дані, вказані під час отримання американського громадянства, з’явилася, за законом, 30 серпня 1956 року. Цей закон передбачав відсутність покарання за такі виправлення.

Наприкінці осені 1945 року тодішній головнокомандувач військ Антигітлерівської коаліції Дуайт Ейзенгауер видав наказ тимчасово припинити примусову репатріацію радянських громадян, “незважаючи на спротив з боку Державного департаменту США, який наполягав на виконанні Ялтинського протоколу від букви до букви”. Цей тимчасовий наказ Ейзенгауера “мовчки набрав сили тимчасової заборони”. За даними Української енциклопедії, виданої в Торонто у 1993 році, до середини 1945 року до СРСР було репатрійовано приблизно 2 мільйони українців, і ще від 40 до 60 тисяч після того.

Поступу щодо примусових репатріацій, а точніше їхнього призупинення, сприяв памфлет під назвою “Чому я не хочу повертатися до СРСР?”, яку написав Іван Багряний 1946 року. У цьому тексті письменник пояснив, чому українці, які, за домовленостями між державами-союзницями, мали б повернутися на батьківщину, не хочуть цього. Цей твір переклали англійською та надіслали головнокомандувачу об’єднаних військ Дуайту Ейзенгауеру, дружині американського президента Елеонорі Рузвельт, урядам Англії та Канади. Багряний сам був остарбайтером, полоненим та по війні мешкав у таборі, що розташовувався в Новому Ульмі, в Німеччині.

Українці, які не були репатрійовані, залишилися в повоєнній Європі й згодом отримали статус DP (displaсed persons) – переміщених осіб. Для таких переміщених осіб було створено табори (як правило, на базі колишніх концентраційних таборів чи армійських приміщень), де ці люди могли мешкати до того часу, як знайдуть можливість на постійно переселитися в іншу країну світу.

За даними Центрального представництва української еміграції в Німеччині, наприкінці 1946 року в американській зоні Німеччини перебували 104 тисячі українців, в англійській – 54, у французькій – 19 тисяч. У трьох західних окупаційних зонах Австрії загалом було 29 тисяч українців і ще приблизно 15 жили у таборах в Італії. Табори ДіПі створювали у приміщеннях казарм, бараках колишніх робітничих таборів, стаєнь, гаражів.  У тих таборах, де українські біженці мали власні органи самоврядування, вони облаштовували своє громадське, політичне, культурно-освітнє, релігійне, господарське, літературно-мистецьке життя та видавничу діяльність. Так, у 1948 році, в таких таборах працювало 102 народні школи, 35 гімназій, 12 середніх шкіл, 43 фахові школи, виходило 232 періодичні видання і було видано 818 книжок. Зокрема, у таборі ім. Миколи Лисенка в Ганновері англійської зони окупації у Німеччині, українські біженці мали можливість вчитися в гімназії, відвідувати церкву.

Мешканцями таборів опікувалися міжнародні організації, зокрема, створена 9 листопада 1943 року державами антигітлерівської коаліції УНРРА (UNRRA – United Nations Reconstrion and Rehabilitation Administration) й ліквідована 1947 року. Ця організація мала надавати матеріальну та правову допомогу люлям, які по війні опинилися в Німеччині. Її первинним завданням було допомогти цим людям повернутися додому, а допоки це неможливо – посприяти з забезпеченням їжею, одягом, житлом, медичними послугами тощо. У середньому в одному таборі проживало 3 тисячі людей. Керувала табором невелика група працівників УНРРА: комендант та його заступник, секретар, відповідальний за постачання, комунальні блага, за 30 склад, медичне забезпечення, один медичний працівник, кухар для цієї команди, два відповідальні за добробут та два водії. Ось як описує у спогадах побут табору Цуффенгаузен його мешканка Катерина Василів-Сидоренко: “У таборі було сім двоповерхових блоків з одиничними і подвійними кімнатами. Розміщувались родини і одинокі відповідно до числа осіб. Були також так звані офіцерки – дві-три кімнати, кухня і умивалька з окремими дверима до коридору. Такі приміщення були для таборової адміністрації або для більших родин – батьки, діти, внуки та інваліди. В одному блоці була лазня з душами і місцем для прання. В адміністративному блоці містився склад харчів. Працьовиті господині започаткували маленькі огороди біля блоків. Були засновані в таборі чисельні фахові курси електромонтерів, бухгалтерів, кравців”.

З 1948 року права останньої перебрала ІРО (ІРО – Internetional Refugees Organization).

Із УНРРА та IRO активно співпрацювали українські допомогові комітети (УДК) – громадські організації в різних країнах Європи та у США, які складалися з українців, що проживали в цих країнах ще до війни. Ці комітети надавали українцям у таборах для переміщених осіб правовий захист щодо не допущення насильницької репатріації та різнобічну допомогу, в тому числі щодо переселення. Такі допомогові комітети було організовано у США, Канаді, Аргентині, Великій Британії, Бельгії, Франції та Бразилії.

Зокрема, значну допомогу українці у таборах американської окупаційної зони в Німеччині отримували від Злученого Американського-українського допомогового комітету (ЗУАДК). Про голову цього комітету, доктора Романа Смука, на сторінках журналу “Пу-Гу” (видавали в аугсбурзькому таборі для переміщених осіб в 1947-1949 роках) уперше згадується 2 листопада 1947 року. Текст називається “Др. Роман Смук між нами” і починається словами “Наші американські земляки нас, утікачів та вигнанців, не забувають”. Із тексту дізнаємося, що доктор Смук походить із Заліщищини, юнаком виїхав до США, де здобув правничу освіту, що він “зосереджений і опанований, що походить із ґрунту американської діловитості”; що мислить “реально і практично, тому кожний його задум не лишається пустоцвітом, а вкривається соковитими плодами. Він і його американські колеґи організували для нас велику допомогову акцію, що увінчалася повним успіхом”. Під великою допомоговою акцією конкретно в цьому тексті мається на увазі концерт у Чикаго, протягом якого американські українці, представники попередніх хвиль міграції українців до США, пожертвували 10 тисяч доларів на потреби переміщених осіб. В архівах Українського національного музею у Чикаго зберігається багато подяк на адресу Романа Смука від дітей, що отримували харчову допомогу в садочки, дітей, які хворіють на туберкульоз, митців, хворих у лікарнях, тощо.

Планомірне переселення переміщених осіб до країн їх постійного перебування і праці розпочалося з 1947 року. Першими прийняли емігрантів Бельгія й Англія. Пізніше до цього процесу долучилися США, Канада, Австралія, Аргентина, Бразилія, Франція, Голандія, Уругвай, Венесуела та інші країни. Для створення позитивної еміграційної політики в Канаді щодо українців велику роль відіграли виступи у парламенті українців з походження А. Глінки та Ф. Заплітного.

***

25 червня 1948 року президент США підписав Акт про переміщених осіб. Приблизно 80 тисяч українців прибули до Сполучених штатів за період 1946-57 років. У цей час кожен кандидат на статус біженця, згідно Акту про переміщених осіб, мав знайти поручителя у США. Аби уникнути напливу військових злочинців, усіх кандидатів перевіряло Федеральне Бюро Розслідування (FBI), а також корпус контррозвідки армії США, Центральне Розвідувальне Управління (CIA), генерал-командувач (Provost-Marshall General) армією США у Німеччині, центр відбитків пальців у Гайдельбергу, Німеччина; Служба імміграції й натуралізації Департаменту Правосуддя, спеціально вишколені працівники-радники. Переміщена особа, країна якої була захоплена комуністами, проходила ще одне, остаточне розслідування.

Переселення переміщених осіб було надзвичайно складним процесом, в який активно включилися представники першої і другої хвилі іммігрантів. ЗУАДК, створивши організаційну мережу, на 30 червня 1952 року допоміг переселитися 33 тисячам українців. Увесь процес охоплював 5 важливих етапів:

1) знаходження кваліфікованого українського поручителя, що мешкав в Америці;

2) поширення організаційної мережі ЗУАДК в Європі для передачі поручительських документів, приготування майбутніх іммігрантів до життя у США і т. п.;

3) створення організаційної мережі в США, яка б скеровувала переміщених осіб з порту до родини поручителя;

4) організація тимчасових житлових осередків, де б нові іммігранти могли одержати кімнату й харчі, допоки цього не зроблять їхні поручителі.

У процес переселення активно долучалася й українська католицька церква.

1946 року було створено Український Католицький Комітет для біженців, його очолив єпископ Амброзій Сенишин. За дорученням єпископа Сенишина, отець Джон Сток 6 років перебував в Європі, тісно співпрацюючи з Національною Католицькою Допомоговою Радою (National Catholic Welfare Council). 1952 року єпископ Сенишин повідомив, що приблизно 175 священників, 300 сиріт і 45 тисяч інших осіб було переселено завдяки діяльності комітету.