“Живи ще раз” (уривок з гостросюжетної шпигунської трилогії “Агент “N”)

У 2014 році Кремль здійснює злочинне захоплення українських територій. Крим окупований регулярними військами, а частина Донбасу відійшла під контроль бойовиків і найманців, яких Росія  підтримує зброєю, технікою та живою силою. У відповідь головний союзник України, США, створює в Києві розвідувальний підрозділ, покликаний протистояти терористичнiй державi № 1 в регіоні. В центрі роману  історія українського суперагента, який успішно протидіє агресору. Йому вдається вийти на слід убивць, винних в загибелі “Небесної сотні”.

Лютий, 2014 – Київ, Україна

Снайпер припав до окуляра прицілу. Площа з протестувальниками була, як на долоні. Ідеальна позиція. Професійну ідилію порушувало лише коливання штори в холодному лютневому повітрі. Ось уже понад годину спостерігаючи з відкритого вікна готельного номера за тим, як розгортається бій добре екіпірованого спецназу зі звичайними людьми в будівельних касках і мотоциклетних шоломах, він ловив себе на думці: важко повірити в те, що відбувається. Йому доводилося бувати в різних гарячих точках, та він ніколи не міг припустити, що отримає наказ прибути в складі своєї групи до Києва, аби захищати місцеву владу від повсталого народу. Йому давно було байдуже, в кого стріляти, головне – це чітко виконувати накази і добре робити свою роботу, а в цьому ремеслі йому не було рівних.

Зараз він розумів, що ситуація на площі, яку місцеві називали “Майданом”, вийшла з-під контролю. Поліція і спецназ просто на очах здавали позиції і почали відступати вгору по вулиці Інститутській. Спочатку важка техніка, водомети й численні машини швидкої допомоги. За ними потяглися невеликі загони, деякі бійці помітно кульгали від отриманих поранень. Замикали відхід специ в чорній уніформі з жовтими розпізнавальними смужками на рукавах.

Снайпер зрозумів, що надходить час роботи його підрозділу. Він ніжно погладив приклад свого “Орсіса” і дістав із сумки три коробчастих магазини, по десять патронів калібру 7.62 у кожному. За мить ожила рація, і крізь значні перешкоди він почув голос командира групи: “Працюємо. Гасіть найзавзятіших. Потрібно збити їхній наступальний порив. Потім – відхід в обумовлене місце. Виконуйте. Кінець зв’язку”.

Шипіння рації обірвалося так само раптово, як і з’явилось. Снайпер влаштувався зручніше, злився плечем з прикладом, припав до прицілу і скерував його до підніжжя вулиці, що вела вгору. Там, біля пішохідного мосту, зібралося дві дюжини повстанців. Кілька цілей, прикриваючись металевими щитами, відокремилися від загальної маси і рушили вулицею вгору, саме йому назустріч. Піймавши у перехрестя прицілу першу мішень, він зробив рівний вдих і дві секунди по тому м’яко натиснув на спусковий гачок.

 

Глава 1

Вересень, 2016  Алушта, Крим

Нік вийшов з бару після зустрічі з чоловіком, який передав йому носія з дуже цінною інформацією. Він ненавидів паління, однак зараз театральним жестом дістав із внутрішньої кишені піджака пачку цигарок та неквапно закурив, демонстративно милуючись зоряним небом і місячними відблисками в дрібних брижах Чорного моря. Так, кінець вересня на Кримському узбережжі – чудова пора, і якби не завдання Центру, він знайшов би можливість цікаво провести час до світанку. Але зараз, картинно випускаючи клуби цигаркового диму, Нік прочісував поглядом паркiнг, щоб зрозуміти, чи нема серйозних перешкод на короткому шляху до авто. Його “БМВ Ікс-6” стояв усього метрів за п’ятдесят, і оточення не віщувало жодних ускладнень.

За спиною почулося рипiння дверей бару. Нік з безтурботним виглядом обернувся і побачив типа у чорному костюмі, якого пoмітив ще під час вечері з інформатором. Поведінка суб’єкта не була особливо підозрілою, та він дуже вирiзнявся з маси типових відвідувачів подібних закладів – закоханих парочок та невеличких компаній, які теревенять ні про що за келихом вина.

– Приємний вечір! – спробував зав’язати розмову Нік.

– Час покаже, – кинув незнайомець з прохолодною посмішкою і попрямував до однієї з припаркованих машин.

У повітрі зависло легке напруження. Нік уважно стежив за тим, як тип сідав до авто. Всередині його чорної тойоти промайнуло ще два кремезнi чоловічi силуети. Розвідник зрозумів, що ця компанія із 99-відсотковою ймовірністю прибула по його душу. Мозок одразу ж запрацював у турбо-режимі, оцінюючи ситуацiю і прораховуючи варіанти розвитку подій.

“Тут брати не стануть, довкола люди. Зайвий шум і свідки їм ні до чого. Чекатимуть на Сімферопольській трасі. До аеропорту кілометрів п’ятдесят – є де влаштувати засідку. Певна річ, з’явиться і друге авто, ризикувати не стануть. Давай, підключай асистів, якщо не хочеш зіграти в ящик”.

Нік кинув в урну недопалену цигарку і поправив запонки на сорочці. Подвійне натискання на ліву запонку – і сигнал тривоги миттєво пішов у диспетчерську асист-команди РАУ в Києві. Діставши з внутрішньої кишені мікронавушника, він пригладив рукою коротко стрижене волосся і легким ковзаючим рухом вставив прилад у вухо. Гра почалась.

Чергова зміна Олени Бойко, голови асист-підрозділу Розвідувального Агентства України, нудила своєю рутиною. Всього три агенти зовнішньої розвідки були на завданнях, гранично тривіальних – жодне не мало статусу “підвищеного ризику”. Однак, протокол підтримки агентів передбачав цілодобове чергування команди з десяти чоловік і можливість у будь-який момент прийти на допомогу. Найпростішу місію виконував Нік, що прибув до Алушти для зустрічі з інформатором. Йому потрібно було отримати дані стосовно одного з секретних об’єктів на окупованій росіянами території. З огляду на той факт, що Олена більше року нерівно дихала до Ніка, його завдання завжди потрапляли під її особливий контроль.

Несподівано тишу диспетчерської прорізало триразове виття сирени на одному з пультів підтримки.

– Богдане, доповідай, – наказала Олена молодшому асистентові.

– Сигнал від Ніка. Він на паркінгк бару, де вiдбувалася зустріч. П’ятнадцять хвилин тому підтвердив передачу інформації. Схоже, проблеми.

– Підключайте всі камери, активуйте передачу сигналу через його автомобіль. Картинку з камер продублюйте на мої монітори, голосовий зв’язок з агентом переведіть на мене. Пробийте можливість підключення до американського супутника.

Вся команда вмить запрацювала, як злагоджений механізм, де кожна шестерня на своєму місці.

– Босe, підключаю ялтинську штаб-квартиру, опишу їм ситуацію і запрошу альтернативні варіанти відходу, – відрапортувала Ольга, старший асистент РАУ.

Досвід кількох рятувальних операцій, що зберегли життя не одному розвіднику, підказував їй: коли стає гаряче, завжди краще мати пару-трійку додаткових сценаріїв розвитку подій.

Дивлячись на голову ялтинської штаб-квартири РАУ Сергія Коржа, випадкова людині й гадки не мала б, що цей невисокий, кволий на вигляд чоловік може бути не просто шпигуном, а ще й керівником резидентури на захопленій ворогом території. Скромність своїх фізичних даних Сергій  компенсував жвавістю розуму, гіпер-комунікабельністю та вмінням швидко орієнтуватися в складних обставинах. Коли російські “ввічливі люди” в камуфляжі захопили Крим, Сергій вперше в житті розгубився. Він не пішов за прикладом багатьох співвітчизників і не переїхав з родиною на континентальну Україну – податися було нікуди і ні з чим. Але й радісно махати окупантським триколором “русскому міру”, що саме входив на територію, Корж теж не збирався.

З життєвої точки зору ситуація склалася патова. Їм з дружиною було що втрачати. Спочатку вони думали продати квартиру в Масандрі і дачу під Ялтою, але міжнародна ізоляція Криму знецінила їхні активи, а зриватись з насидженого місця, коли тобі під сорок і без серйозних заощаджень, зовсім їм не посміхалося.

Та більш за все не хотів Сергій їхати від моря. Уродженець Полтавської області, він з дитинства мріяв перебратися на узбережжя Криму, і до тридцяти років його думки матеріалізувалися, хоч і несподіваним чином. Проводячи відпустку на ПБК, він без пам’яті закохався в кримчанку. Почуття виявилися взаємними, і одруження не забарилося, як і зміна місця проживання. А рибаловля на берегах Ворскли змінилась “полюванням” на  кефаль за штурвалом швидкохідного морського катера. То був найщасливіший період в його житті, і щастя це здавалося нескінченним… допоки в стінах Кремля не назріла думка, що Крим і Севастополь мають припинити бути українськими. І саме тоді, коли Корж у прострації намагався хоч на кiлька ходів уперед спланувати своє життя, яке руйнувалось, пролунав дзвінок на мобільний телефон. Номер не визначився, але Сергій відразу впізнав голос давнього друга, з яким ділив кімнату в студентському гуртожитку університету.

– Привіт, Серьогo! Як життя, друже? Як дружина, дочка? Як рибалка? – разом виклав стартові питання колишній одногрупник Нікола Бондаренко.

– Здоров, Нік, – невесело сказав Сергій. Xоч і радий був чути друга, з яким було що згадати, та нема чого дітям розповісти. – Усі живі-здорові, та обстановка в нас тут сам знаєш, яка. Безрадісна…

– А що надумали з дружиною? Залишаєтеся під росіянами, чи як?

– Так звалили б давно вже звідси, тільки ж нікуди. Непросто ось так взяти все і кинути, почати з чистого аркуша…

– А ти не поспішай нікуди їхати. Є можливість допомогти Батьківщині там, де ти є. Та й як же ж ти без моря і своєї кефалі?

– Ти про що? – здивувався Корж.

– А ось приїду до тебе в гості наступного тижня і все розповім, а ти далі сам вирішиш, що й до чого.

Нікола дотримав обіцянку: теплий прийом закінчився виходом у море на риболовлю під Гурзуфом, де київський гість без особливих зусиль завербував старого друга до лав новоствореної розвідагенції. Та зустріч увінчалась кумедним діалогом:

– Слухай, Бондаренку… я ще в універі хотів запитати… Про ім’я… Не українське воно у тебе, та й не російське – Нікола.

– Все просто. Батько у мене – росіянин, мати – українка. Cтосовно імені вони зійшлися, а у вимові – ні. Для батька я був Ніколай, для матері – Микола. Батя в сімейних питаннях був дипломатом, ну і запропонував Ніколу, як компроміс. Скорочено – Нік. Така ось історія.

– Так, а за нинішньої роботи тобі ж і прізвище варто скоротити з Бондаренка до Бонда, ти ж у нас тепер майже 007…

– Мабуть, маєш рацію. Як буду комусь представлятися, так і скажу: “Мене звати Бонд, Нік Бонд!”

І обидва безтурботно засміялися, як у старі добрі часи.

Клювало у бухті сьогодні слабо, і занурений у свої думки Сергій, погойдуючись разом із човном на легкій хвилі, почав змотувати спінінги. Та тут зумер смартфона вирвав його з млості спогадів. Короткого погляду на текст повідомлення вистачило, аби зрозуміти: вечірня риболовля має всі шанси затягнутися. Центр надіслав наказ – через 50 хвилин бути в потрібній точці, причому саме на катері. Завдання на перший погляд виглядало простим: зустріти агента в морі, всього за кілометр від берега, і доправити в безпечне місце.           Незрозумілим було лише одне: як агент потрапить, куди треба? Але Корж звик довіряти колегам і розумів, що зараз потрібно просто виконувати наказ. Він вбив координати в навігатор і запустив двигуна. Натужно заревівши і високо задерши носа легкого катера, підвісний 300-сильний Mercury Verado поніс голову ялтинської резидентури до місця призначення.

Намагаючись контролювати шалене серцебиття, Нік прямував до машини. Брелок в його руці запустив двигуна “бехи” і активував секретні протоколи передавання даних. Після чого монітори команди підтримки в Києві стали оживати один за одним, транслюючи, в тому числі, й добре освітлений паркінг.

“Ніку, прийом, як чуєш?” – голос Олени вдарив з навушника саме у той момент, коли він зачинив за собою дверцята автомобіля.

“Пристібаюсь, люба! – недбало кинув Нік, розуміючи, що таке звертання в присутностi підлеглих, швидше за все, її роздратує. – І який дурень додумався поставити сюди п’ятиточковий ремінь безпеки? – бурчав агент, застібаючи замки. – Почуваюся  немовлям у дитячому кріслі!”

Олена хотіла парирувати чимось на зразок “Які манери, таке й крісло”, та вголос промовила зовсім інше: “Як ніколи, радію твоєму почуттю гумору! Дані з супутника показують, що основні шляхи відступу перекрито, і далі нам буде не до жартів. Тож зосередься на чіткому виконанні моїх інструкцій, і без самодіяльності… будь ласка”. В останніх словах Нік вловив нотки реальної тривоги. Вона майже благала в надії, що він не стане імпровізувати згідно з обставинами. Інтуїція підказувала, що зараз потрібно довіритися своєму ангелові-охоронцю в одному з висотних бізнес-центрів Києва за тисячу кілометрів звідси.

“Звичайно, люба, давай маршрут!” – бадьоро кинув Нік і почав виїжджати з паркiнгу на основну дорогу. У дзеркалі заднього виду тут же з’явився силует чорної тойоти, що стартувала вслід за агентом РАУ.

Дисплей БМВ ожив, і за кілька секунд Нік вже бачив короткий маршрут, який йому належало виконати. Побачене ввело його в легкий ступор, з якого він вийшов просто в ефір.

– Лєн, а це точно рятувальна операція? А то більше скидається на…

– Варіант не найпростіший, та наша команда вважає, що в ситуації, яка склалася, – єдиний. Єдиний шлях до порятунку.

– Та мені ж доведеться…

– Твій БМВ обладнаний всім необхідним. І пристебнися як слід! – її тон не припускав заперечень.

Підполковник ГРУ Іван Рагозін був певен: сьогодні його день. Він не знав точно, агент якої країни потрапив у добре підготовану пастку, та був переконаний, що дізнається про це дуже скоро. Він умів розв’язувати будь-які язики, залишалося лише взяти агента живим. Тенета були розкладені зі знанням справи, і ретельно спланована операція закінчиться тут і зараз – на головній магістральній розв’язці курортного узбережжя, біля центральної клумби Алушти. “БТР та два мотострілкових взводи навряд чи знадобляться, – міркував грушник. – Але страхiвка є страхiвка”.

Шипіння рації різонуло нічну тишу і порушило хід думок Рагозіна.

– Перший, повідомляє “Сокіл”. Ведемо об’єкт просто на вас. “БМВ Ікс-6”, сріблястий металік. Готовність – 10 хвилин. Прийом.

– “Сокoлe”, вас зрозумів. Кінець зв’язку.

Підполковник кивнув старлеєвi, що стояв неподалік. Той одразу ж скомандував підлеглим: “Повна бойова готовність, зброю до бою!”

Вежа БТР-80 повернулася в напрямку ймовірного руху супротивника. Оператор великокаліберного кулемета потер очі, намагаючись хоч щось розгледіти в непроглядній пітьмі.

– Супутник показує, що на розв’язці тебе чекає “важка артилерія”, – прокоментувала ситуацію Олена. – Перед поворотом гаси фари і дій, як домовились.

– Окей, босе, до зустрічі в Києві! – і Нік відключив навушника.

За кілометр до останнього повороту перед засідкою він одягнув прилад нічного бачення, вимкнув фари і активував панель управління зброєю. Серце калатало, як божевільне, почуття загострилися до межі. Нік розумів, що команда підтримки свою частину відпрацювала на відмінно, і тепер настала його черга!

Рагозін не на жарт розлютився, коли “Сокіл” знову порушив тишу в ефірі.

– Перший, повідомляє “Сокіл”. Він пропав, ми його не бачимо. Прийом.

– Як пропав?!! Та я вам голови повідриваю!!! – не стримав емоцій підполковник.

У цей момент якийсь шум, ледве чутний спочатку, почав стрімко наростати. Коли до грушника дійшло, що це означає автівку, яка швидко наближається, з темряви з’явилися дві освітлені цятки, що були зовсім несхожими на фари.

Дві протитанкові ракети Hellfire вийшли з БМВ з різницею у три секунди. Першу Нік скерував у БТР, другу – в скупчення машин і людей на КПП. Не знижуючи швидкості, він влетів у брудно-помаранчеву хмару диму та вогню і благополучно залишив пекло за спиною. “Нічого особистого, хлопці, – просто війна!” – без тіні жалю подумав Нік про солдатів ворога, що опинилися в епіцентрі вибуху.

Відкинувши окуляри ПНБ, які, згiдно з планом ще повинні були знадобитися, агент втопив педаль газу в підлогу, змусивши V-подiбну “шістку” несамовито заревти.

За кілька кілометрів, біля Горiшньої Кутузівки, Нік звернув з Сімферопольської траси, де небезпека могла підстерігати за кожним поворотом. Зараз він точно виконував інструкції асист-команди, піднімаючись по гірському серпантину на найвищу точку в районі легендарної Долини Привидів.

Відкривши бардачок і переклавши свій улюблений “Five-seveN” у кобуру під полою піджака, агент активував на торпедо ще один блок управління з трьома яскравими кнопками: червоною, жовтою та зеленою. “Світлофор”, – посміхнувся Нік. Він кинув погляд на годинник, потім на маршрут гірського підйому і натиснув червону кнопку, що рівномiрно заморгала у відповідь. Раніше Нік ніколи навмисно не заподіював шкоди автівкам, на яких їздив, але зараз він визначив долю свого “баварського скакуна”, запустивши таймер самознищення.

До вершини гірської дороги залишалися сотні метрів, коли агент натиснув жовту кнопку – і піро-патрони в передніх стійках кабіни миттєво перетворили “Ікс-6” на кабріолет. Тепле вересневе повітря вдарило Ніку в обличчя, мобілізувавши його рішучість перед найскладнішою частиною плану. Загнавши стрілку спідометра в червону зону, Нік скерував автомобіль у бiк від дороги… і срібна стріла полетіла в прірву.

Кілька секунд тривав стан вільного падіння – поки агент не натиснув зелену кнопку. Водійське крісло відстрелилося та злетіло у протилежному від землі напрямку, а ще за мить Нік випустив парашут, ввiмкнув маяка і полетів до моря. Вітер, що стукав у стропи і слайдер парашута, не дав агенту почути, як позаду внизу вибухнув його залізний друг.

Сергій Корж вже хвилин тридцять дрейфував в обумовленій точці за кілька сот метрів від берега. Він  крутив головою на всі боки, намагаючись розгледіти плав-засіб агента. Але, як не напружував  слух, у відповідь лише виразніше чулися глухі удари хвиль. Ніщо не віщувало появи представника Центру, який потрапив у халепу. Завібрував смартфон, і Корж прочитав: “Чекайте прибуття агента протягом хвилини”.

Здивований глава ялтинської резидентури запустив двигуна і знову закрутив головою на всі боки, розуміючи, що підпливти до нього за хвилину ніхто не встигне. Коли ж наступної митi за спиною пролунав гучний сплеск, і половину катера накрило величезним нейлоновим простирадлом, Корж мало не втратив дар мови.

Катер хитнувся вправо, і Сергій побачив спочатку дві долоні, що схопились за борт, а через секунду – мокре обличчя людини, яку найменше чекав побачити тут і зараз.

Уривок з книги Живи ще раз

Перша частина гостросюжетної шпигунської трилогії Агент N.

У відповідь на російську військову агресію в Криму та на Донбасі, ЦРУ створює в Україні спеціальне розвідуправління. Головний герой трилогії, український суперагент, протистоїть планам Кремля і йде по сліду вбивць, винних в загибелі Небесної сотні.

ART & Music