ЖОВТІ ДЕМОНИ. Тося ЄМЦОВА

Перше місце у номінації “Новели” Міжнародного літературного конкурсу есе і новел “WorkStory”.

Тося ЄМЦОВА м. Київ

Залізничною дорогою, що простягнулась між станціями, повільно сунула постать. Перебираючи ногами шпали, шмиганням вона зрушувала тишу навколо:

– Не хочу… досить…

Пом’ята малолітня душа брела засніженими рейками і, вдивляючись у посірілу даль, зупинилась. Високі сосни гуділи запорошеними кронами у небесах, велично похитуючи хмари. Віддалено перемовлялись між собою потяги. Колюче блаженство розлилось по тілу і, заплющивши мокрі повіки, хотілося бажати одного – впасти під потяг бездомним собакою, загорнувшись у спокій цієї миті навічно.

– Крадеш болти чи до чорта зібрався? – пролунав сиплий голос із посадки.

Зляканим злодієм він озирнувся на літнього чоловіка, що спокійно спостерігав, підпираючи собою дерево.

– Доведи мені друге, бо якщо металіст клятий – то розмови не буде, – і багатозначно закинув на плече здоровенний металевий ключ.

Високі валянки, ватні засалені штани, а поверх куфайки – жовта сигнальна жилетка. Старий монтер зморщеним втомленим обличчям якось байдуже дивився на хлопця, ніби той уже тут сотий за день.

– Я… я…  нічого не краду, дядьку, – роздавив ком, – просто гуляю.

– Гуляють парком, а на колію лізуть метал красти. Чи, мо, ти мені тут свіжака вирішив підсунути? –  летіло з рівним спокоєм. – Малий, я твою голову в кущах шукати не збираюсь. Хочеш стати фаршем – я не проти. Тільки май Бога в серці, віднеси торбу своїх нутрощів подалі від моєї дільниці. У сусідньої бригади сьогодні людей побільше, якось гуртом відшкребуть – він байдуже сплюнув. – А ні – то йди гріти примерзлі ґринджоли,  –  і, проминаючи під собою сніг, зник за деревами.

Ноги покірно потяглися за старим, який, здавалося, був суголосний тиші навколо. Його розмірені рухи м’яко заволоділи цікавістю хлопця, заманюючи подалі від незворотного.

***

– Мало не погас, – підкидав старий багаття і поглядом запросив присісти на звалений дуб.

– Люди вже вечерю варять, а рот і крихти не знав, – бурмотів. – А як збирати рештки пустотілих по шпалах – то й тиждень не їстимеш! А воно мені тре?  – підморгнув. – Я – за любий кіпіш, окрім голодовки.

Путієць дістав їжу з лотків, більше схожу на закусь – хліб, сало, яйця. Чекушкою наповнив металеві чашки, вдоволено прицмокнув губами і протягнув з їством новому знайомому.

– Як звуть? – символічно цокнув.

– Ростик, – шмигнув.

– Ростик… Ростик… – задумливо повторив, – а під потягом став би Хрустик! Ха! Будьмо! – весело крякнув і, перевернувши, залпом вилив у себе. Видихаючи пари,  він постукав варене яйце, змерзле на камінь під своєю шкарлупою.

– От чортівня – і розчаровано запустив ним у глибину посадки. – Оце такої. Влітку тормозок скисне, зимою – змерзне на кістку. Аби не сало – пропали б, як булька на воді, – і, поклавши шмат на хліб, смачно закусив.

Ростик пригубив питво і від незвички поморщився, витираючи рукавом свою заячу губу, розчепірену навпіл. Худоба несформованої статури видавала його чотирнадцять. Перший пух пробивався на щоках та понад вадою, про яку давно згодився, що то прокляття на самотність.

Хрипле хихикання старого бадьорило його замкнутість. Ростик пильнував кожен жест, а той ніби і не добачав його перекошеної усмішки. Таких дядьків у жилетах він часто бачив із вікна електрички, де любив гаяти свої втечі з притулку.  Розкинувшись при узбіччі, вони ніби завжди були на перекурі.

Вокзали як відрада манили малого, віддаляючи куди-небудь першою тягою. Зі свого кутка з білетом “в нікуди” він жадібно роздивлявся життя за вікном та у вагоні. А в схожих між собою монтерів він почав вдивлятися після випадкового враження.

Якось на Богом забутій зупинці, де й перону немає, один монтер здійснював посадку себе та важкого інструменту. У відчинені двері він із гуркотом закидав прибори, коли якийсь студент у шкірянці ляпнув: “Іншого вагона для цього брухту не було чи чьо?”. Кремезний монтер не обертаючись обрізав: “Рот закрив”. Студент утер сигарету в жижу тамбура, підійшов до нього впритул і цвиркнув “А то що ти один зробиш?”, “Чого ж один?” – і кивнув головою вбік. Ростик той жест сполохано піймав на собі, та скоро зі свого кутка побачив, як другий кінець вагона жваво заповнювався масою таких же ж у жовтих жилетах. За студентом швидко грюкнули двері у сусідній тамбур, а здоров’яга горою пройшов повз затамованого малого, розчинившись у своїй зграї.

Щось самобутнє відчувалося в них, та малий потім із вікна електрички не встигав уловити.

***

Багаття потріскувало, віддаючи тепло. Відсвіти його язиків плигали на обвітреному обличчі путійця. Від засаленого спецодягу тягнуло мазутом. Ростик вивчав широкі, як лапоть, загрубілі руки монтера, у тріщини яких в’ївся бруд.

– Як вас… –  ніяково почав.

м Жовтий демон, – відрубав, і на подив в очах додав:  –  а ти думав – Бога за бороду тут піймати? На перегоні тільки чорта лисого або обмороженого носа дістанеш. Лихий тебе сюди заніс чи що? – і, не просячи відповіді, озирнувся, чекаючи когось.

– Того ще десь блуд водить, – не встиг сказати, як за деревами на снігу скрипнув чийсь крок.

До них наблизився, як здалося Ростику, клон старого – у тих же ж валянках, жилетці поверх куфайки і таким самим закоренілим, дещо розважливим молодшим обличчям.

– Степанич, Степанич знайшов, знайшов – наближався клон, нетерпляче викрикуючи. Старий закотив очі до лоба, як у молитві.

– Сашко,  твою-душу-мать, – вилаявся, – з твоїм фартом в обхід посилати не можна.

Метушливий путієць наблизився до вогню, з дебелої руки зняв рукавицю, вітаючись із малим, і передихуючи, потягнув із горла.

– Кхе, ковтнув, як чорногуз жабу, – брякнув старий.

– Воно б, може, і байдуже, та ще трохи й не пройде, – скривившись від градуса, торохкотів Сашко. – Їй бо’, не пройде. Двадцять п’ять сантиметрів розриву на шістдесятому кілометрі. Вчора хлопці рейку не встигли замінити, а за ніч тю-тю – і роз’їхалось.

– Нате тато чорта в хату, – сплюнув Степанич. Він не охоче відірвав себе, снігом погасив багаття і пошкандибав до колій.

– Хрустик, а тебе що, – на руках нести? – озирнувся. – Бери інструмент,  про-гу-ляє-мось.

Монтерський ключ виявився важчим, ніж видавався у руках старого. Ростик мовчки поклав його через плече і поволочився слідом.

***

Темне небо зими поглинало світловий день, коли троє слід-у-слід брели засніженим узбіччям залізниці. Снігові хмари рвались об високі стовпи дерев, і вже перші передвісники заметілі кружляли в повітрі.

Степанич із молотом у руках, різними балачками й приказками коротав шлях. Сашко з молодою легкістю ніс  ящик з інструментом і замикав собою колону.

– Поїзди туди-сюди носяться, мов по-вічному, – заговорював дорогу старий, – а метал рейок під ними, як гармошка співа – літом розширюється і стягує стики, взимку від морозу рветься. На будь-якому метрі романтика дороги хоче обірватись. Десять кілометрів колії – наші, а за день як прокляті навколо землі намотуємо, виправляючи точки горіння. Колись думав, біля столиці відпочину, та перевівся на свою голову. А там йооо! Що ближче Київ – то страшніше у вагон сідати.

Щось затримало ходу сивого.

– О, новий підсніжник  – Степанич нахилився, роздивляючись скріплення, що від холоду вилізло з місця. Рішуче заніс молот і зі словами “опцупеньки-залупеньки” одним ударом поставив на місце.

– От тепер – ляльонс, а то б не пейзажі з вікна роздивлялися, а гріхи земні замолювали, – хмикнув та й повів далі.

Пронизливий вітер посилював відчуття морозу. Над головами тремтіли змерзлі лінії стовпів. Ростик натягнув із-під куртки рукави светра та, нахилившись оправити чобіт, аж підскочив, коли через його голову в один стрибок перелетів Сашко.

– Ха, не стій, бо змерзнеш, – гикнув. – Ану давай, тепер ти! – і, зігнувшись, дозволив Ростику переплигнути через себе. У тих стрибках через спини один одного, вони, запихаючись, плигали вслід Степаничу, допоки на горизонті замаячів потяг.

– У сторону, у сторону – зігнав у посадку розігрітих хлопців Степанич і зайняв пост провести потяг жовтим прапорцем, мов сигналізуючи машиністу “колія справна, проїжджай”. Той із високої кабіни у відповідь свиснув коротке “щасливо”.

У вікнах миготливих вагонів промайнули молоді і зношені лиця. Вітер, відбитий бронею вагона, хлистав незрушного старого. Потім, з ще більшою люттю, чіплявся, аби вирвати з руки стиснутий прапорець, та врешті здавшись, протягом пройшовся по прищурених очах, фиркнув і понісся слідом за потягом.

Сніг знову скрипів у такт прискореного кроку.

– А знаєш, якого потяга найбільше бояться монтери? – інтригуючи, запитав старий, коли Ростик із ним порівнявся.

– Поїзд… – і на містичній ноті прошипів: – …сирунів.

Від тої чудакуватості монтерів малий сам дивувався своєму нестриманому сміху.

– Диви, Сашко, смішно йому. Та правду кажу. Цей поїзд не якісь вугль-дрова, а спиногризів у дитячі табори везе. Як ото бачиш, що стрічками розвівається туалетний папір із вікон, то втікай. Малі засранці привітно махають тільки мамкам, а нас як бачать – із тих вікон летить все, що хочеш, аби у ціль влучити. То ще добре, коли вареним яйцем із ніг зіб’ють. Не віриш? – веселів він в обличчі від дзвінкого сміху малого.

– Он Сашко не вірив, то вже й не сміється. Кажемо йому “тікай”, а той –  “Я не з ляканих”, та як щось вилетіло з вікна і прямо в пику! Бідолага так і впав. Руки, обличчя в крові. Ми з хлопцями злякалися: “Живий, живий?!”, а він тільки стогне, наче по ньому проїхався товарняк. Роздивляємось, а поряд… ну як його… свіжий жіночий кляп лежить, ото він із вікна туалету й заліпив по саме годі. – озирнувся, підстьобуючи.

– Степанич, ти той… того… – і  сніжка полетіла у спину старого.

***

Легкий сніг тонким білим полотном замітав за ними шлях. Бригада пройшла всього кілька кілометрів поля, розміченого нитками чорних колій, та Ростику здавалось, що тим рейкам-шпалам кінця немає. Горизонт то обривав їх, то за обрієм знову переплітав між собою, породжуючи нові гілки доріг.

Біля кривого відрізка вони насторожились. Кривава кваша розмазаними бризками протягнулася перед ними. Один уцілілий хвіст говорив про те, якої величини була збита собака.

Уперше побачивши розвезені нутрощі так зблизька, місиво з лап, мізків та кишок, Ростик упав до землі та нестримно проблювався. Степанич повів бровами і з іронією додав:

– Хрустик, та ну… А я думав тебе просити прибрати.

Дурнота перекрила дихання. Здавалось, його нудило вже не від збитого собаки, а від самого себе. Стоячи малою стопою у широких слідах, йому хотілося вирвати з себе всю малодушність.

– Хоч це і не двадцять пальців збирати, а мені за божу дрібноту душа по-іншому ниє, — розмірковував старий. – А тих, що самі лізуть на колію, я б на тому світі знайшов та оцим молотом добив. Сам не живе, а живих мучить, Господи прости. –  перехрестився. – Ні… то душогубці не собі, а іншим.

– То добре, коли зимою, – додав Сашко. – пришаркнуті морозом бебехи хоч легше збирати.

– Холод у природі, от і холод у крові, – зітхнув старий.

Ростик, витираючи снігом бліде обличчя, наздогнав монтерів на місці розриву колії.

– Нівроку розрив. До ранку ще більшим стане, – розмірковували, чухаючи то напружені лоби, то щетини.

Степанич, замірюючи, всунув свою ногу в дірку між стиками. Поряд лежала рейка на заміну, яку хлопці їхньої бригади встигли тільки прикотити вчора. Сьогодні ж розрив металу став такою прогалиною, що й ще Ростикова стопа поміститься.

Сашко попрямував до стовпа лінії зв’язку, прокладаючи нову стежку, і диспетчер тріскучим голосом передав, що “состав вийшов зі станції Т.”, тобто потяг за дві зупинки від них.

Довго мізкувати нічого. За наслідками лишити таке до ранку – теж саме, що й відсидіти, а за правилам безпеки треба не менше п’яти людей, що можливо тільки завтра. Така дилема не вперше підпирала старого монтера-бригадира. Премії за те, що він чхав на інструктаж, не давали, а от пілюлів майстер виписував достатньо. “Старий чорт… ти це… хлопцям пляшку – та по домах”, замість подяки додавав той, остигнувши.

На ділянці Степанича дефектів завжди було менше, ніж по всьому околотку. За цю ж вислугу сходили йому з рук протокольні косяки. Все, що колієвимірювач прискіпливо знаходив, його бригада вміла так швидко виправити, що іншим легше вірилося “в старого за кума сам чорт”. Хлопців його бригади так і дражнили – Жовті Демони, себто бруднющі чортяки у жовтих жилетах. Заїдатися з цими хлопцями мало хто смів. Злагоджено відсіч вони давали всім претензіям життя.

– Через п’ятнадцять хвилин буде тут, – доповів Сашко.

– Тьфу. Не вперше дістану, як старе відро без дужки, – вилаявся за звичкою, коли йшов на порушення. – Як налягти – то й за сім впораємся. Ростику, дядю, а ну давай сюди. Слідкуй потяг – і вручив прапорець малому.

Правильні букви в імені різонули слух. Від того “Ростик, дядя” скули заграли. Малий заправив на собі затертий жилет Степанича та підстраховуючи відбіг майоріти прапорцем.

Не стримуючись більше, небо трусило рясним снігом. Видимість танула на очах. На своєму сигнальному посту Ростик раз по раз озирався на швидкість операції в руках монтерів.

Болти синхронно відкрутилися, ломами “на раз” піднялася рейка, а на “два” відлетіла в сторону. На “три” замінна піднялась у повітря та пазлом заповнила посірілий пробіл.

– Зібрати стики, накинути клеми і все буде ляльонс.

Заметіль ніби хотіла не відставати від них, набираючи швидкості, і за мить згустилась, накривши все такою млою, що Ростик прапорця у руці не бачив.

– Ростику, сюди! – погукав Сашко.

– А ну світи ліхтарем!

Двоє монтерів схилилися шаманами під світлом ліхтаря по обидва боки рейки.

– О-о-о, стик пішов як тьоща під лід! – задоволено крехтів старий. – А ну-ка ліхтар дай, – вихопив із рук, щоб контрольно просвітити та сказати своє заключне “ляльонс”.

Ростик розігнувся та від подиву рота розкрив. У трьохстах метрах від них тихо піднімалося світло жовтої фари потяга.

Глиба металу плила на них, розсікаючи хуртовину. Лапатий сніг своєю густиною повністю поглинув шум, і поїзд невмолимо сунув беззвучним кораблем. Кров хлинула в голову, коли зціплений страхом він почув позаду знайоме “ляльонс”.

– У сторону! – закричав.

Степаничу пару кроків вистачило для безпеки, а Сашко, який стояв саме збоку потяга, не встиг і збагнути, як малий рефлекторно схопив його за груди та відкинув за мить до зіткнення.

Поїзд, що мчав, вихром закрутив сніг навколо, зриваючи шапки з голів. Малий притупленими очима дивився на швидке обертання коліс. Унісонне ниття у кістках дзвеніло в такт гуркотливих вагонів.

Віддалено почулось емоційне; “Ну ти бачив”, “А як проклятущий тихо підійшов”, “Мало дух не випустив”, “Не бреши, чую випустив”, “Скільки часу?”, “Та рано, щоб умерти”. Жовті демони то охали, то реготали над собою, плюючи через ліве плече.

А той стояв оглушений. Здавалося, то не потяг, а вибір його наздогнав. Він бачив його очі. Живе світло осліплювало запитанням. У голові – туман. Сигнальний свист машиніста застиг у вухах.

Він мляво впав у перемети, пробираючись холодом землі.

Сніг вчепився у нього, зрушеного, накриваючи, і танув… танув… на міченій долею губі.

ART & Music