ЗАДУШЕНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

47 років тому КДБ влаштував “генеральний погром” дисидентів

Одразу по Різдві, 12 січня 1972 року Україною прокотилася хвиля масових арештів української інтелігенції. КДБ назвав цю спецоперацію, наслідком якої стали арешти більше сотні шестидесятників, знищення самвидаву та перехід решти дисидентів у підпілля чи еміграцію, Блок.

Однак навіть через три дні, 15 січня, газета Радянська Україна повідомила лише про арешт за проведення підривної антирадянської діяльності… туриста з Бельгії Ярослава Добоша. Утім, затримання на станції Чоп 4 січня члена Спілки української молоді з Бельгії Я. Добоша, що намагався вивезти за кордон один антирадянський документ (а насправді знятий на фотоплівку Словник рим української мови, якого на допомогу поетам склав Святослав Караванський, тоді вже політв’язень), стало лише формальним приводом для старту масових арештів…

Незламні: відвага проти арештів й погроз

Лише через місяць, 11 лютого, коли Добоша добряче “обробили” кадебісти, змусивши “зізнатися”, що  прибув “для виконання завдання закордонного антирадянського центру бандерівців ОУН”, наприкінці повідомлення про це в газетах, наче знічев’я згадали: “За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв’язку зі справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І. О., Чорновол В. М., Сверстюк Є. О. та ін. Слідство триває.

За “та ін.” приховали масові арешти 12 січня: у Києві – поета Василя Стуса і хіміка Зіновія Антонюка, щойно звільненого Данила Шумука й лікаря Миколи Плахотнюка, кібернетика Леоніда Плюща й учителів Олеся Сергієнка та Івана Коваленка; на Галичині – видавця  самвидаву Івана Геля й поетеси Ірини Калинець, письменника Михайла Осадчого й художниці Стефанії Шабатури… Небавом, 20 січня, заарештували майбутнього Патріарха Володимира, а тоді священика Василя Романюка; 20 лютого – поета Миколу Холодного; 21 лютого – інженера Василя Долішнього з Прикарпаття; 18 квітня – літературознавця Івана Дзюбу, 11 травня – психіатра Семена Ґлузмана, 18 травня – філолога Надію Світличну в Києві. 25 травня у Львові покінчив самогубством видавець самвидаву Мар’ян Гатала. 21 червня у Харкові заарештовані інженери Анатолій Здоровий та Ігор Кравців; 6 липня – філософи Василь Лісовий і Євген Пронюк у Києві; 13 липня – викладачі Кузьма Матвіюк та Богдан Чорномаз в Умані; 11 серпня – поет Ігор Калинець у Львові; 17 листопада поетеса Ірина Сеник у Бориславі, 9 грудня – лікар Лідія Гук у Скадовську…5 березня 1973-го арештували Василя Овсієнка, а 28 березня у Львові затримали зо три десятки юнаків з Українського національновизвольного фронту, хоча судили лише двох. Тоді ж на Коломийщині заарештували 5 членів “Спілки української молоді Галичини”…

Загалом, за даними Харківської правозахисної групи, у 1972-1974 роках в Україні було заарештовано 193 особи, у тому числі за антирадянську пропаганду – 100, а за релігійні переконання – 27 осіб.

Самого Добоша після зізнання вислали за кордон. Після багатоденних допитів Зеновія Франко визнала, що Добош – агент, і шістдесятники мали з ним контакт. Це була частина плану КДБ – змусити зізнатися і щиросердечно покаятися онуку Івана Франка – Зеновію Франко та племінницю Михайла Коцюбинського – Михайлину Коцюбинську. Виступ на телебаченні цих двох впливових у дисидентських колах жінок завдав би вирішального удару по руху шістдесятників. Проте Коцюбинська цей план поламала, незважаючи на усі погрози та хитрування КДБ: не допомогли ні очні ставки із З. Франко, ані навіть погрози забрати доньку й позбавити материнських прав.

Під час слідства заарештованих лякали розстрілом, фізичною розправою, лікуванням у спецпсихушці, а головне – розправою над близькими людьми. Однак із ключових постатей, окрім Івана Дзюби, ніхто не покаявся. Дзюбу ж “ламали” з квітня 1972 року до жовтня 1973-го. 16 березня 1973 року його засудили до 5 років ув’язнення і 5 – заслання. 8 жовтня Дзюба написав прохання про помилування, і влада його задовольнила, бо їй це було вигідно: один із лідерів руху опору, автор програмної роботи “Інтернаціоналізм чи русифікація?” визнав свої “помилки”! Проте навіть Дзюба не дав на допитах жодного свідчення проти друзів.

Через відродження особистості – до пробудження нації

На першій же прес-конференції після “видворення” з СРСР Добош зрікся свідчень, які дав під погрозами у СІЗО КДБ та перед журналістами у Києві. Прикметно, що нікого із заарештованих українців не звинуватили у шпигунстві чи зраді батьківщини лише в антирадянській агітації й пропаганді (ст. 62 КК УРСР), що проявилася у розповсюдженні самвидаву. Тим часом арешти супроводжували сотні обшуків, а тисячі людей тероризували викликами та допитами у КДБ.  

Зрештою, вони й не були ні справжніми підпільниками, ані організаційно пов’язаними між собою люди (окрім згаданих локальних юнацьких груп). Та “коли докупи сходиться так багато талановитих і розумних людей, то щось із цього мало бути”, – сказав якось Євген Сверстюк. Так і постала, зокрема, мережа самвидаву, зокрема у 1970-мц журнал “Український вісник”, редагований В. Чорноволом. Сам він казав так: “прийдеться посидіти, але свою справу я зробив”.

Щоправда, Євген Пронюк ще 1964 року поширив статтю “Стан і завдання Українського визвольного руху”, де пропонував створити підпільну політичну організацію. Однак  шістдесятники ідею не підтримали.

Шістдесятники не ставили питання про зміну державного ладу чи  вихід України зі складу СРСР. Це був просвітницький рух, що мав на меті пробудити національну свідомість та здолати страх, посіяний репресіями минулих десятиліть… “Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала – відроджувалась Особистість”, – наголошує довголітній політв’язень Василь Овсієнко.

“Ти знаєш, що ти – людина?” – питав Василь Симоненко ще на початку 60-х. А вимоги Особистості неминуче переростали у рух проти Імперії зла – первопричини нищення української самобутності. Поезія Симоненка стала чи не першим свідченням цього доростання до політичних вимог: “Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ”. Це був моральний спротив блискучої когорти Особистостей, здатних розгорнути національно-визвольний рух. Відчувала це і комуністична влада – власне тому і завдала удару по шістдесятниках.

Прошу мене заарештувати

Основним засобом боротьби шістдесятників із тоталітарним режимом був самвидав. З січня 1970-го почало виходити перше в Україні періодичне самвидавче видання – “Український вісник” (УВ), що містив не лише інформацію про репресії та становище політв’язнів, а й поширював дослідження з історії, дані про геноцид українців, літературознавчі роботи, вірші, прозу. УВ постав за ініціативою В’ячеслава Чорновола, який і став головним редактором часопису. У редколегію також увійшли Михайло Косів і Ярослав Кендзьор, а в розповсюдженні брали участь чимало дисидентів.

Український самвидав перетинав кордони, звучав на радіо “Свобода”, виходив іншими мовами, розхитував імперію, яка вже не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом. Проте «на п’ятому числі “Український вісник” обірвався – його зупинили в середині 1971 року, бо пішли чутки, що ось-ось почнуться арешти, і сам Нікітченко (голова КДБ УРСР у 1954 – 1970 роках – Ю.Н.) мав розмову з Іваном Світличним: “Доки ви не були організовані, ми вас терпіли. Коли ж у вас з’явився журнал, ми вас терпіти не будемо, – розповідає Василь Овсієнко. – Вирішено було зупинити видання “УВ”, однак уже було пізно”.

28 червня 1971 року ЦК КПРС ухвалив секретну постанову «Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів», яку через місяць продублював ЦК КПУ. Затівався «ґенеральний погром». Для українського руху ж розіграли детектив із Добошем…

Аби витягнути з ув’язненого В.Чорновола “потрібні покази” у справі “Українського вісника”, слідчі КДБ погрожували йому арештом сестри, Валентини Чорновіл та

дружини Атени Волицької-Пашко. Проте погрози викликали зворотній ефект – Чорновіл відмовився ходити на допити…

Майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець – сім років ув’язнення в таборах суворого режиму та п’ять років заслання – й етаповані за межі Батьківщини – у Мордовію та Пермську область Росії, потім на заслання в Сибір та у Казахстан. Найупертіших ж запроторили до психіатричок (Миколу Плахотнюка, Леоніда Плюща, Василя Рубана та інших).

Фізично розгромивши шістдесятників, Москва розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи цілковито ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Знищували україномовні системи освіти, газет та журналів. Відтак маса українців стали цуратися свого українства, перестали навчати дітей рідної мови. Ще одне таке покоління – і рятувати Україну вже не було б кому і для кого…

Поодинокі спроби протестувати проти арештів каралися щонайжорстокіше. Коли перекладач Микола Лукаш запропонував ув’язнити себе замість Івана Дзюби, йому пригрозили психіатричкою і перестали публікувати. Філософ Василь Лісовий 5 липня 1972-го подав до ЦК КПУ “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України”, який закінчував так: Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується справою Добоша, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі ворогів. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а справа Добоша це вже просто справа, обернена проти українського народу й  української культури. Така справа дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи ось чому прошу мене також заарештувати і судити.

Наступного ж дня його прохання задовільнили: сiм років ув’язнення та три роки заслання… Зі стосом машинописних відбитків листа, призначеного для розповсюдження, 6 липня арештували Євгена Пронюка, а 5 березня 1973-го – Василя Овсієнка.

Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи. Інших викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або вiдраховували з інститутів, закривали будь-які можливості службового зростання чи творчості.

Термін в’язень сумління набув справжнього змісту: кожен міг вийти на волю, розтоптавши власне сумління. Як відродження 20х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60х – задушеним. Хто хотів вижити – мусив принизливо каятися, ще хтось – писали пасквілі на недавніх друзів або закордонних “українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок”, вичавлювали з себе фальшиві оди на честь гнобителів. Хтось, не витримавши задушливої атмосфери, спивався, накладав на себе руки (як Григір Тютюнник), найстійкіші ж – надовго йшли у внутрішню еміґрацію (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук) або еміґрували (Лесь Танюк, Павло Мовчан).

Репресії 1972 року поклали край руху шістдесятників. Але не самій їх боротьбі, що стала підґрунтям нової доби в історії руху опору. Генеральний погром майже призупинив дисидентський рух у СРСР, “великій зоні”, проте підняв дух опору самих ув’язнених у неволі – “малій зоні”. Бо й там вони продовжили свою боротьбу: заявами протесту, що різними шляхами вислизали з-за ґрат і звучали на радіо “Свобода”; голодівками й страйками на захист як власної гідності, так і честі нації. Зокрема, з ініціативи “зеківського ґенерала” В’ячеслава Чорновола ми відзначали 12 грудня День українського політв’язня голодівками і протестами, – згадує Василь Овсієнко. – Нас підтримували як політв’язні інших національностей, так і старше покоління політв’язнів повстанці, які мужньо досиджували 25літні терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців.

А краще законспірована група Степана Хмари (зокрема, Олесь та Віталій Шевченки) упорядковували той же “УВ” (7-9 випуски) ще й у 1974-1975 роках. Числа 7-8 потрапили за кордон. Арештували Хмару та інших лише у 1980 році…

Шістдесятники зруйнували утопію про “нову радянську людину” та повертали  загальнолюдські цінності: віру в Бога, прагнення свободи. А тому заслужили підтримки демократичного світу. Через них світ довідався про Україну, що бореться, і став їй допомагати. Це шістдесятники, а через 5 років після їх арешту – Українська Гельсінкська Група поставили українське питання у контекст протиборства тоталітарного СРСР і демократичного Заходу – і разом здолали Імперію зла, здобули свободу і незалежність.

Ще у 1981-му дослідник із США Іван Лисяк-Рудницький наголошував: “Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації”.

February 2019