Звірства НКВД. Криваві дні Золочівського замку-тюрми

У вересні 1939 так звані визволителі прийшли на наші землі. Їх навіть зустрічали з квітами. Сподівалися на краще, тішилися навіть копійками, де були написи кирилицею. Та дуже скоро нова влада показала своє істинне лице.

Золочівський замок-тюрма став страшною тюрмою НКВД. Персонал своєї попередниці просто розстріляли. Почалися арешти. І досі залишається до кінця незрозумілим принцип арешту. Злочинна комуністична влада в першу чергу заарештовувала розумних, інтелігентних, освічених, учасників українських товариств, січових стрільців, релігійних діячів. Та і досі не можна осягнути, чому забирали селян-хліборобів, простих робітників, чим вони встигли завинити перед владою, яка тільки-но вступила на ці землі?

За роки праці тут у музеї вималювалася картина тодішнього функціонування тюрми. Трохи зі свідчень сучасників, трохи з документів, в результаті аналізу і порівнянь. Можливо все було не зовсім так.

Так виглядає, що не відразу заарештованих вбивали. Їх просто вивозили у Сибір і на Далекий Схід, використовуючи як безкоштовну робочу силу. Мав би у таких випадках хтось вижити. Але умови у таборах були дуже важкі, праця була непомірно тяжкою, тож смертність була дуже високою. Потім у часі війни багато потрапили на фронт і там вони були просто «гарматним м’ясом». І все ж були такі що вижили. На початку 90-х років замок відвідав колишній в’язень Золочівського замку-тюрми, який був заарештований у 1940 році. Він приїхав з-за кордону. Колись жив у Підгір’ї. За національністю був поляком. Його разом з всією партією заарештованих відправили в Архангельську область. Очевидно, саме там треба було свіжого поповнення на місце померлих від виснаження попередників. У часі війни він зголосився до армії польського генерала Андерса, яку було сформовано в СРСР, для підсилення фронту. Але цей генерал вивів її і армія брала участь у боях на західному фронті. Особливо важкі бої з великими втратами були в Італії в місцевості Монте-Касіно. Йому пощастило вижити. Він з болем впізнав камерні двері, через віконце яких за в’язнями пильно стежив наглядач. Розповідав, що у камері не можна було нормально лягти, настільки було тісно, що навіть поверталися всі разом.

Все змінилося коли почалася радянсько-німецька війна. Керівництво держави охопила паніка. Ситуація вийшла з під контролю. А тут ще тюрми повні неблагонадійних. Але навіть за таких умов нічого не можна було робити з в’язнями без наказу. І він з’явився – розстріляти всіх в’язнів як ворогів народу і особливо небезпечних злочинців. А 26 червня 1941 року обласний прокурор Харитонов санкціонував розстріл всіх в’язнів чотирьох тюрем Львова. Вирок виніс помічник начальника обласного УНКВД Ступницький. Тюрмою №3 міста Львова був Золочівський замок.

Пекельний механізм , який розкручувався десятиліттями зупинити було нелегко. Попри смертельну небезпеку потрапити в німецьку окупацію, НКВДисти і далі продовжували арешти. Так, Яроша Олексія з Поморян заарештували 24 червня, а 25 червня його привезли до Золочівського замку.

У Золочівському замку встигли знищити майже всіх. Проте їх не розстріляли. Перед смертю їх жорстоко катували. Напевно, просто позбавити людину життя розстрілявши, катам-нелюдам було незвично. Всі заарештовані пройшли через слідчу кімнату у надбрамному корпусі, під вікнами якого були приготовані ями, куди і викидали тіла. Останню партію невідомо з яких причин – може не встигали, а може ями були замалі, вивели з замку і повели на схід. По дорозі колону почали бомбити німецькі літаки і колона розбіглася. Лише декілька людей сховалися і не потрапили знову до колони. Коли один із них, мешканець Золочева Володимир Баник повернувся назад, то у Золочеві вже були німці. Його взяли помилково як єврея і привели на замок. Там саме організовували розкопки ям з в’язнями. Його ледь не розстріляли, як єврея. Але хтось засвідчив, що він не єврей. Він до кінця життя не зміг забути пережитого у той страшний час і про ці події розповідав немов у екстазі.

Окупаційна влада організувала ексгумаційні роботи. Вони готували тюрму для своїх потреб, а ще дістали пропагандистський матеріал.

А для жителів Золочева і околиць це були найчорніші дні. Своїх рідних, нашвидкуруч засипаних землею впізнавали за особливими прикметами, за одягом, за речами. І лише одиниці шукали документи. Так, знайшла документи дружина Олексія Яроша з Поморян, заарештованого всього кілька днів тому. Знайшла документи і родина Мар’яна Руцького, заарештованого у квітні 1941 року. З характерних тюремних фотографій можна припустити що були документи і на Павла Барабаша, Федора Боднара.

Говорити про це невимовно важко. У музеї зберігаються листи, які писали родичі в’язнів пані Олені Задорожній, коли вона, як голова «Меморіалу», збирала свідчення. І забути про це не маємо права.

Джерело: zolochiv.net

Історія України