Каламазу – мiсто iменi посмiшки

Каламазу (Kalamazoo) – це батькiвщина Гiбсонiвської гiтари, фармакологiчного гiганта Upjohn Co, пива Bells, Захiдно-Мiчиганського унiверситету та знаменитого в минулому сторіччі хiта “I Met a Girl in Kalamazoo”. Тут народилися: радниця i “права рука” Хiларi Клiнтон Хума Абедiн, не раз номiнований на Оскара сценарист Террi Россiо (“Маска Зорро”, “Шрек” та всi серiї “Пiратiв Карибського моря”) i продюсер серiалу “Нiкiта” Джозеф МакГiнтi. Звiдси рукою подати до озера Мiчиган i двi години автом до Детройта або Чикаго – саме посерединi мiж ними знаходиться це дивовижне мiсто.

Назва майже завжди викликає посмiшку. “Коло… чого?” – обов’язково перепитували мене друзi, коли розповiдала про свою першу оселю в США: типовий Середнiй Захiд з нетипово пiвденним для нього клiматомiразом з тим – настiльки снiжними зимами, що не раз дверей назовнi не вiдкриєш без сторонньої допомоги. Таким чином,дається взнаки “lake effect”* озера Мiчиган, до якого звiдси зовсiм близько. Та за будь-якої погоди тут неможливо не вiдчути шарму класичної американської провiнцiї, яка, втiм, зовсiм “не село”.

Каламазу – назва таки унiкальна, бо на всю Америку набереться менше десятка мiст, що не мають свого “дублiката” в iнших штатах. Чи не в кожному є свої Коламбуси чи Грiнвiллi, зате Каламазу – одне-єдине. Але й справдi, звiдки взялася настiльки не банальна назва для населеного пункту? Згідно однієї з версiй, мовою індіанців племенi Потаватомi, що щасливо жило собi на цих теренах в доколумбiвськi часи, слово “Кі-ка-ма-сен” означає “кипляча вода”. Легенда говорить, що індіанці цього племені в перегонах мали добігти до річки й назад, поки закипить вода в казанку. Інша легенда розповідає, що “киплячою водою” індіанці називали клуби туману над річкою, який було видно з пагорбів сучасного даунтауну.

Спочатку поселення було відоме як Бронсон (на честь його засновника, першого “бліднолицього” Тита Бронсона). В 1836 році назва містечка була змінена на “Каламазу”. Цю ж назву дали тихій річці, яка протікає майже по всьому штату Мiчиган. Життя тут має таку ж неквапну течiю – на перший погляд, звичайно. Бо ж вiдомо з народної мудростi, якi створiння водяться у тихiй водi.

Для Каламазу – це часом доволi драматична й далебi незакiнчена iсторiя стосункiв двох половин мiста, з взаємними звинуваченнями в расизмi й настороженiстю. Невидимий кордон пролягає вздовж залiзничної колiї. Там, у пiвнiчнiй частинi – бiднiшi райони, населенi переважно вихiдцямиз Мексики та афро-американцями, чиї предки були втiкачами з рабовласницького Пiвдня. Саме Каламазу судилося стати одним з пограничних пунктiв, потрапивши до якого вчорашнi невiльники отримували свободу.

I саме в тутешньому Бронсон-парку в серпнi 1856-го високий чоловiк у дешевому костюмi виступав перед натовпом громадян з промовою, у якiй пояснював, чому рабство суперечить американськiй конституцiї. Доповiдача перебивали гучними вигуками, вiн, тим часом, терпляче доводив своє. Звiльнивши трибуну, охоче вiдповiдав на запитання фермерiв, навіть не дуже приязнi. Каламазуйська преса доповiдь гостя проiгнорувала. А даремно, бо звали його Авраам Лiнкольн, i той “спiч” у парку виявився єдиним, якого майбутнiй президент виголосив на територiї Мiчигана.

Сьогоднi, побачивши бiлих на своїй вулицi, мiсцевiафро-американцi сприйматимуть їх як таку собi екзотику (в кращому випадку).

Моє знайомство з “непарадним” Каламазу почалося випадково, в перший тиждень навчання в тамтешнiй альма-матер – Захiдно-Мiчиганському унiверситетi. Заняття того дня закiнчилися пiзно, тож додому я поверталася, коли вже сутенiло. I, проплутавши по незнайомих вулицях-кварталах биту годину, зрозумiла, що заблукала. А навколо, як на зло, нi душi, щоб спитати. Хiба-що он там, через дорогу, спиною до мене – якась довгокоса дiвчина. “Вибачте, мiс, дорогу не пiдкажете?”.“Мiс” повернулася i виявилася темношкiрим легiнем з дредами до пояса.

Далi відбулася така розмова: “Ти тут сама ходити не боїшся?” – “А що, треба боятися?” – “Ну, цей-во, знаєш…”, – хлопака мнеться, але вираховує за моїм акцентом, чому я ще не в курсi про мiсцевi реалiї. Розтлумачує, де й куди повернути на потрiбну менi Горiхову-cтрiт, прощаємося. Хвилини через двi наздоганяє: “Cлухай, давай тебе проведу, бо раптом якась бiла наволоч поблизу тиняється”. Про те, що “наволоч” може бути не лише бiлою, я, звичайно, полiткоректно промовчала.

Ще через тиждень читала в новинах, що в Пiвнiчному Каламазу знову була стрiлянина, жертв немає.

Тобто, все “як у людей”. Чи як в сотнях iнших американських мiст i мiстечок, приречених ще довго перетравлювати “спадок” минулої сегрегацiї.

Але одного дня, ще в 2005-му, мiсцева елiта – а що це таки без iронiї елiта, зараз зрозумiєте – вирiшила: коли вже не покласти край вiдстанi мiж мiсцевими мало- i дуже забезпеченими, то, принаймнi, варто спробувати суттєво її скоротити. Так народилася тепер вiдома на всю країну Kalamazoo Promise (“обiтниця Каламазу”). Або ж iнiцiатива анонiмних фiнансових донорiв повнiстю оплачувати вищу освiту в державних унiверситетах Мiчигана школярам, якi успiшно закiнчили середню школу (public school) в цьому мiстi, там же живуть i народилися. Iмена благодiйникiв i скiльки їх саме було – досi невiдомi. Зате відтоді програмою скористалися сотнi молодих людей, левова частка яких – вихiдцi з небагатих афро-американських родин чи iнших етнiчних меншин.

Статистика вступникiв до вишiв Мiчигана з часiв впровадження KalamazooPromise лише зростає. Приклад тамтешнiх меценатiв сподобали і в iнших штатах – починаючи з 2005-го, понад 30 мiст затвердили власнi “освiтнi обiтницi”. Нарештi, в 2016-му журнал Time назвав Kalamazoo Promise серед 240 “Причин вшанувати Америку” (240 Reasons to Celebrate America”), надавши iнiцiативi 145-у позицiю у списку.

A якi ще причини, щоб “селебрейт” (святкувати) Каламазу? Одна з них – тi ж самi переваги життя, що й у мегаполiсi, як-от вишуканi ресторани чи шоу свiтових зiрок на сценi Miller’s Auditorium – але без цiлодобової гонитви натовпу й транспортних заторiв, притаманних великому мiстовi. До того ж, за меншi грошi i “в комплектi” з затишною атмосферою тiнистих вулиць. Мiсто, нiби вбудоване в навколишнi лiси, тiшить не лише соковитою зеленню дерев, але й доволi звичною для мiсцевих околиць картиною: коли автiвки, вишикувавшись на дорозi, терпляче чекають, поки її, не поспiшаючи, перейде сiмейство оленiв чи диких iндикiв.

Моя добра подруга Шарлотт, що колись переїхала сюди жити з Детройта, визначила принади Каламазу метафорою: “Мiст, приязних до новоприбулих, в CША не бракує – хоч би й сусiднє Чикаго або Нью-Йорк. Бо ж їхнi мешканцi на загал – теж гостиннi й дружелюбнi. Але якщо Нью-Йоркська гостиннiсть – це хоч i “велике”, та все-таки – одне яблуко, то у нас їх вiдсиплять цiлу торбу, ще й рiзних”.

Тут, як у старi-добрi часи, досi прийнято вiтатися на вулицях з незнайомцями, i навiть волоцюги-безхатьки можуть здивувати манерами– своєрiдними, звичайно. Мене якось здивували, коли двоє, йдучи назустрiч, щось-там мiж собою з’ясовували iз застосуванням ненормативу. Порiвнявшись, раптом знiяковiли i почали щиро, без жартiв, вибачатися: “Ми вас не одразу побачили, даруйте, що все те почули. Нам дуже прикро”. – “Ок, хлопцi, я не прислухалася…” – “Дякуємо, ще раз перепрошуємо, гарного вам дня”. Потiм, вiдiйшовши на “безпечну”, як їм здалося вiдстань і один до одного: “Слухай, вона вже далеко, еге ж? Гадаєш, не почує? Ну, то ось що скажу: а не пiшов би такий-то туди-то?..”

Мила безпосереднiсть провiнцiї.

Однак, вона, ця провінція, закiнчиться просто за рогом. Поки ви неквапно прогулювалися старовинною Бердiк-стрiт, та раптом вивела до урбанiзованого центру мiста: з вежею готелю Radisson, жвавим трафiком на головнiй Мiчиган-авеню, офiсами й гордiстю мiсцевих жителів, Каламазу-молом (торговим центром). Десятки cяючих вiтринами крамниць i крамничок, ресторанiв та затишних кав’ярень, цiни в яких, попри те, що центр, задовiльнять навiть вельми ощадливого туриста.

Архiтектурно все це нагадає такий собi “коктейль” з пейзажiв європейських столиць, що “смакуватиме” не тiльки вiзуально, бо транспортовi сюди зась. А коли вже завiтали на мол, то не обминiть  тутешнi численні мистецькі галереї – в котрiйсь з них господарi, окрiм “арту” (art), безкоштовно пригостять вас кавою з солодощами чи канапками.

За сонячної погоди тут вируватиме барвами й найрiзноманiтнiшими витворами-cувенiрами “вулиця майстрiв”. Надибати на їхнiх пересувних прилавках справжнiй скарб – не така вже й рiдкiсть. Знайома художниця з Києва, що писала дослiдження на теми спiльностей гуцульського та iндiанського вiзерункiв, не тямилася вiд радощiв, коли розжилася на ярмарку цiлою колекцiєю автентичної бiжутерiї та оберегiв вiд майстринi походження черокi, та ще й за символiчну ціну.

Зараз вже й не вiриться, що майже сорок рокiв тому на мiсцi квiтучого “даун-тауну” (центру міста) були сумна пустка й зруйновані будинки пiсля того, як  цiєю частиною Каламазу 13 травня 1980-го прокотився страшний смерч. Йому присвоїли один з найвищих – F3 за шкалою Пiрсона – показникiв руйнацiї. Cмерч забрав п’ять життiв, майже сотню чоловік поранив i завдав збиткiв на 50 мiльйонiв доларiв, залишивши по собi 11-мильну смугу потрощених осель, авт та вивернутих з корiнням дерев. І все це протягом якихось двадцяти хвилин. Вiдбудували понищене за кiлька рокiв, а сьогоднi там, де лютувала стихiя – безлiч туристичних принад.

Не остання серед них: мiсцевий фермерський ринок, вiд молу туди можна й пiшки дiйти. Найурожайнiша пора – з середини лiта i до пiзньої осенi, коли соковитi овочi та червонощокi яблука й персики мало хто купує фунтами. Бо, додавши всього кiлька доларiв, матимеш того самого добра цiлий бушель. Продавцi, представники рiзноманiтних етносiв, а також екзотичнi протестанти-амiшi, що живуть в сусiднiй Шипшеванi, навiть кошика вам позичать, щоб зручнiше доправити закупи додому. Тiльки попросять, аби повернули тару, коли будете на ринку наступного разу. А в тому, що ви сюди повернетеся, скуштувавши розкiшних мiсцевих чорниць з мiсцевим-таки медом, нiхто не сумнiвається.

Та не хлiбом єдиним, звичайно. Шанувальники вищих – буквально – iнтересiв теж розчарованi не будуть. Як вам таке видовище: коли в небi, достатньо низько над вами, щоб роздивитися деталi, пролiтає справжнiй – не копiя i не пiдробка! – нiмецький “юнкерс” з хрестами на крилах. Вслiд за ним – ще один агрегат часiв Другої Свiтової, але з червоними зiрками. Справляє незабутнє враження на туристiв. Але їм одразу ж пояснюють, що це не кiно знiмають – просто бойовим машинам, експонатам музею аeронавтики (Air Zoo Aerospace & Science Museum), потрiбно хоч час вiд часу лiтати, щоб “бути в формi”. В самому ж музеї можна спробувати “вирушити” в ракетi на Марс, або ж “політати” на повiтрянiй кулi – що, звiсно, також симуляцiя польоту, зате дуже переконлива.

Кому ближче не в хмарах витати, а справи бiльш приземленi – ласкаво просимо до авто-музею Гiлмора (Gilmor Car Museum) з його вражаючою колекцiєю трьох сотень вiнтажних автомобiлiв та мотоциклiв. В одному з павiльйонiв бензин завжди коштує не бiльше 18 центiв, бо це реконструкцiя авто-заправки Shell з 1930-х. В iншому – справжня кiно-зiрка, “ролс-ройс”, що знiмався в дiснеївському “Гномо-мобiлi” (1967). Недарма ж засновник музею, Дональд Гiлмор, приятелював з Волтом Дiснеєм i придбав собi пiсля зйомок цiнний експонат.

Але зовсiм не машинним мотором звучить душа мiста. Ця мелодiя може бути лiричною чи бунтiвною – залежно вiд настрою того, хто перебиратиме струни знаменитої акустичної гiтари “вiд Гiбсона”. Серед її фанатів-рокерiв – Джоннi Кеш, Кiт Рiчардс, Прiнс та Бi Бi Кiнг. Це сьогоднi гiтарною Меккою вважається Нешвiлль, куди перенесли виробництво, та починалося все зовсiм не звiдти, а з Каламазу. I не з гоноровим cyчасним iнструментом, а скромною мандолiною, яку музиканти замовляли у мiсцевого виробника Орвiла Гiбсона. Потiм загримiли залпи Першої Свiтової, а вiдтак слухачi захопилися джазом – I мандолiни тихо припадали пилом у кутку. Орвiл же вирiшив не здаватися. Так з’явилася на свiт його перша гiтара, яка вiдразу сподобалася публiцi.

Однак недовго музика грала, бо в роки Другої Свiтової завод пристовували для вiйськових потреб. Завод Гiбсона почав виробляти амунiцiю. Та не лише її, правду кажучи, бо крадькома продовжував творити свої гiтари. Переконливо заперечуючи тезу, що не завжди музи мовчать, коли промовляють гармати. Лише порiвняно недавно стало вiдомо, що справжнiми батьками, чи то пак, мамами гiтари були жiнки. Бо з 1942-го по 1946-й завод Гiбсона наймав значно бiльше представниць слабкої статi, анiж iншi виробники гiтар. Може, й тому “фемiнiзований”iнструмент вiдтодi звучить краще вiд iнших?

Хочете почути, як спiває гiтара сьогоднi – приїжджайте на музичний фестиваль до Каламазу (The Gilmore Keyboard Festival), що вiдбувається кожних два роки у квiтнi-травнi.

Aбо ж просто так, без оказiї, навiдайтеся до мiста з небанальним iменем та гостинними людьми – щоб пiзнати смак чарiвливної американської провiнцiї, яка, втiм, зовсiм “не село”.

Що ще побачити в Каламазу:

  • Скуштуйте вина вiд мiсцевих виноробiв yLawtonRidgeWinery, 8456 StadiumDr, Kalamazoo, MI 49009-9481
  • Завiтайтедо Kalamazoo Institute of Arts,435 West South Street.
  • Зупинiтьсяусправжнiйказцiготелю Henderson Castle, 100 Monroe St, Kalamazoo, MI 49006-4433.
  • Скучилизакамернiстю? Сходiтьнавиставу Farmers’ Аlley Theatre, 221 Farmers Aly, Kalamazoo, MI 49007-4885.

Де можна смачно поїсти:

  • Rustica, 236 S Kalamazoo Mall, Kalamazoo, MI 49007-4838
  • Zazio’s, 00 W Michigan Ave, Kalamazoo, MI 49007-3963
  • Food Dance, 401 E Michigan Ave, Kalamazoo, MI 49007-5839
  • Bravo!, 5402 Portage Rd, Kalamazoo, MI 49002-1718
  • Theo and Stacy’s Downtown, 234 W Michigan Ave, Kalamazoo, MI 49007-3735
  • Shawarma King, 1441 S Drake Rd, Kalamazoo, MI 49006-5779.

*“Lakeeffect” – метеорологічний феномен, за якого тепле вологе повітря, що піднімається від поверхні води, змішується з холодним та сухим. Це призводить до опадів, особливо, з підвітряного боку.

May 2019