1 Листопада 2019 Ксенія Малюкова: “Коли вдягаємо автентичні сторічні строї, ми наче подорожуємо машиною часу” Ксенія МалюковаВона надихає та мотивує, коли підбирає образи для модників у своєму прокаті розкішного одягу – “Костюмерній”. Про її проект “Нація” знають як в Україні, так i за кордоном.Сьогодні поспілкуємося з людиною з відкритою душею та потужною енергетикою, яка вкладає всю себе у кожну деталь гардеробу: чи то автентичний стрій, чи сучасна сукня. Отож, героїня нашої статті – Ксенія Малюкова. Якщо ви читали минулий випуск журналу, то помітили красуню-українку на обкладинці з проекту “Нація”, створеного Ксенією Малюковою та Тетяною Гурковською. Засновникам вдалося знайти, відновити та стилізувати автентичний український одяг кінця ХІХ – початку ХХ століття з майже всіх регіонів України. Яким чином створювався проект, як колекціонерка починала свій стильний шлях, чому моделі плакали під час зйомок? Про це – в інтерв’ю. – Ксеніє, ви – дизайнер одягу, стиліст, власниця “Костюмерної”. З чого почалося ваше зацікавлення модою? – Не презентую себе як дизайнер. За освітою я – кравчиня. На базі цього й з’явився шопоголізм та бажання поділитися одягом з іншими. Зацікавленість модою почалася з дитинства. Моя мама шила речі на замовлення, а я ще у школі перейняла її захоплення. Далі, чим би я не займалася, завжди поверталася до шиття. Бо був час, коли я протягом дванадцяти років працювала з нерухомістю, мала свою фірму. Тоді для мене мода була хобі. У 2008 році я перенесла серйозну операцію на хребтi. Після реабілітації спитала у свого хірурга, чи буду ходити. Він відповів ствердно. І саме тоді усвідомила: якщо Київ поставив мене на ноги однoго разу, він зробить це й вдруге. Ця фраза була для мене значимою. З того часу я залишилася жити в столиці. Мені ніхто не пропонував роботу, все шукала самотужки. На той час я винаймала квартиру і мала машину в кредит.– Kрізь терни до зірок ви знайшли своє покликання. До речі, ваш батько був директором філармонії, можливо, це він прищепив вам любов до автентичних пісень? – Так, автентикою мене зацікавив тато. Коли мала 7 років, батьки розлучилися. Ми з мамою переїхали на Хмельниччину, звідки коріння мого дідуся. Але кожного літа я приїжджала до батька на Луганщину. Їздила з ним по всіх концертах, які він влаштовував. Я була дитиною, що зростала за кулісами. Любов до української пісні – від батька. Я непогано танцювала, тому у ранньому віці мене віддали в балетну студію, а з семи років займалася хореографією у відомому ансамблі “Подолянчик’. Захоплення танцем та українським національним одягом – звідти.– Як виникла ідея створити “Костюмерну”, яким чином втілили її в життя? – Ми починали з п’яти суконь в моїй гардеробній, які “ніде не вигулювалися” і висіли просто так. І ось прийшла ідея створити прокат одягу. Моя подруга казала, що я божевільна, адже коштів не було. Але якщо чогось хочу – Бог завжди допомагає. Мою ідею підтримала хрещена мама, яка живе у Нью-Йорку, вона була моїми очима в маленьких магазинчиках цього мегаполісу. Хрещена ходила на шопінг виключно зі Скайпом та камерою. Мені все показувала, а я тільки обирала сукні. І ось так потроху збиралася колекція. Із достачанням було проблематично, мені передавали по одній суконьці. Але оскiльки люблю шити, то в кожну хотіла додати щось своє. Саме таким чином народилася колекція.– Хтось допомагав вам у ті часи?– Клієнти часом дають надскладні завдання, і я дуже вдячна їм за це. Наприклад, коли в мене нема того чи iншого вбрання, яке вони хочуть бачити, в майбутньому маю його придбати. Одного разу подзвонила клієнтка і повідомила, що в неї буде весілля. Вона хоче, аби чоловіки-фотографи зустрічали подружню пару у смокінгах. А на вході в ресторан мала бути червона доріжка. Я подумала, що це гарна ідея, проте, на той час не мала в арсеналі смокінгів. Тому запитала клієнткy, чи можна мені подумати. І ось вона раптово зникла на пів року. Тоді я подзвонила хрещеній, і сказала, що мені потрібні смокінги. Вона за свої кошти купила перші десять. Я хвилювалася, чи матимуть вони попит. Аж ось передзвонює клієнтка, яка “загубилася”. Вона приходить з хлопцями на примірку, й кожному з них підходить смокінг, обраний мною. Власне, тоді почався Майдан, ніяких заходів вже не було. Я хвилювалася, що бізнес зупиниться, було морально дуже важко. Майдан перевернув моє внутрішнє усвідомлення.– Яке враження на вас справили ті події?– Коли я хвилювалася, то сідала шити. Створювала українські костюми, і так себе відволікала. Зшила перших 10 костюмів, і ця тема мене захопила. Друзі почали приносити шматочки старих тканин, тато віддав кілька сценічних костюмів. Я їх відновила. Згодом з’явилися перші плахти й сорочки, які я пошила, але в цих костюмах не було душі. Все змінив випадок: до мене приїхала кума, привезла подарунок – дві тернопільські сорочки із бабиної скрині.Я взяла їх до рук, i по шкірi пробігли мурашки. Це любов з першого погляду! Вишивка на сорочках немов розмовляє з тобою, розказує свою історію. Я взялася повертати вбрання до життя. Сорочки стали такими чорними від часу, що на них було майже непомітно, чи вишиті вони. Я сама мало вірила в те, що вони колись будуть білими. Але я це зробила! Саме з такої краси почалася моя колекція справжнього, автентичного українського одягу.– Тож довелося вивчати традиції різних регіонів?– Так, просто колекція – це мало. Кожен стрій має відповідати своєму регіону, бо це явище багатогранне. А кожен регіон у різні часи мав свої особливості, різноманітність строїв. Десь із тиждень вибілювала ті сорочки, повертала їм нормальний вигляд. Коли вони стали білосніжними, і орнамент почав виднітися, я показала їх своїй кумі. Вона здивувалася, яким чином я привела їх до пуття. Бо це справді важка робота. Літератури на тему автентичного українського одягу є мало, тож я почала шукати інформацію в Інтернеті. Знайшла людей, які продають такі речі. Пам’ятаю, як зібрала свій перший стрій. Це було Полісся. З того часу почала все більше занурюватися в цю тематику. Вночі листувалася з тими, хто розуміється на автентицi. Спілкувалася зі старшими людьми, які ще пам’ятають одяг своїх мам, бабусь і прабабусь. Я зібрала перші десять строїв і думала на цьому зупинитися, але згодом познайомилася із Тетяною Гурковською. Це талановита фотограф. Вона повідомила, що має клієнтку, яка хотіла б відзнятися у автентичному строї. Я потрапила із Танею на фотосесію, ми працювали з нею в парі. Тоді я приїхала додому й мала таке враження, що знаю цю людину сто років. Мені непотрібно було розповідати, що я хочу і як саме це зробити.– Ви розповідаєте про ваш яскравий та динамічний проект “Нація”. У строях є душа, енергетика предків, ви даєте нове життя старовинним речам. Розкажіть про вашу команду та моделей, які допомагали втілювати “Націю”.– Ми знімаємо проект вже два роки. Кожного понеділка у нас була розписана зйомка у фотостудії. Оскільки наші моделі – це актриси театрів, саме в понеділок вони мали вихідний, тому ми користувалися нагодою. Я розуміла, наскільки масштабним буде проект, а Тетяна Гурковська сказала, що хоче взяти участь фінансово. Вона не просто була фотографом-волонтером, а ще й оплачувала фотостудію. Таня була моїм фінансовим партнером, бо й роздруковані двадцять дві фотороботи великого масштабу вона теж зробила за свій рахунок. А це – немалі кошти. Все робимо поступово, без залучення спонсорів, власним коштом. А це важко. Також мали помічника, це Катруся Савченко, яка є професійним фотографом. Вероніка Кушикова – візажист проекту, вона всі два роки за свої гроші купувала косметику і волонтерила, фарбуючи моделей. Треба згадати також дівчат-костюмерів з моєї “Костюмерної” – Ольгу Бобирьову, Олесю Ломакіну, Оксану Саєнко, Тетяну Єстифеєву, вони зробили великий внесок у наш проект. Тетяна Єстифеєва – моя рідна сестра, яка підтримала цю ідею з першого дня, і завдяки саме її праці в мене вийшов вишуканий та гарно організований показ у Хмельницькому. Ці дівчата допомагали вдягати актрис. Хочу згадати про кожного члена команди, бо ці люди є важливими в моєму житті, без їхньої допомоги я би не впоралася сама. А моя домашня гардеробна кімната перетворилася в такий собі музей.– Яким чином обирали моделей-акторок до цього проекту? – Вибирала актрис інтуїтивно. Важливі були лице, очі. Якщо звернути увагу на дівчат, всюди яскраво виділяються очі. І от я стою на зйомці і кажу одній із актрис: “Ти маєш показати таку емоцію, немовби за тобою зараз – уся Україна. І ти – мати, яка своїми плечима всіх захищає”. І ви би бачили ці очі! Вони наповнювалися сльозами, гордістю, мужністю. А я стою, допомагаю Тетяні зі світлом, і в мене градом течуть сльози. Це неймовірні зйомки і такі ж неймовірні емоції! Коли моделі виходили зі знімального майданчика, вони обіймали, цілували одна одну, мене. Це було захоплююче, така собі машина часу. Ми занурюємося в нього, щоб подивитися, яке вбрання носили сто років тому. Цікаво було, коли актриси приносили фотокартки своїх прабабусь чи бабусь, ми їх відновлювали на знімальному майданчику. Одна актриса була зі Слобожанщини. Дзвонить мені і плаче у слухавку, бо вона знайшла фото своєї прабабусі. Каже, що дуже би хотіла відновити цю фотокартку: “Це мрія мого життя!”. Як я могла відмовити? У мене не було такого одягу, як на свiтлинi. Надихаючись старовинною фотографією, я познаходила сорочку, корсетку, спідницю і фартух, що були на фото, і ми відзняли актрису в цьому строї. А коли закінчувалася зйомка, в неї сталася істерика. Мої колеги незрозуміли, чому в неї була така реакція. І тоді я сказала, що треба знати передісторію цього строю. Ця дівчина повисла у мене на плечі і плакала… Але це – сльози радості, щастя. Ми пережили багато з цим проектом, це – як частинка нашого життя.– Ви робите велику справу для України і збереження її культурної спадщини! Нехай вам щастить на вашій творчій дорозі!– А знаєте, мені є чим пишатися! Мої внуки будуть знати, в якому строї ходили їхні бабуся і прабабуся! Справжній, старовинний народний костюм – це обличчя цілої нації. Тому наш проект називається “Нація”.