23 травня ворог завдав ракетного удару по поліграфічному комбінату “Фактор-друк” у Харкові – “столиці української поліграфії”. Унаслідок цього загинуло двоє людей, поранено 35, зруйновано друкарню і спалено понад 50 тисяч книг.
“Фактор-друк” – це один з найбільших друкарських комплексів повного циклу в Європі, де друкували книжки практично усі українські видавництва.
Отже, рашисти на 30% обвалили український книжковий ринок. От вам і вирішили питання з українською мовою і з українською книжкою. “Фактор-друк” розбомбили рівно за тиждень до Книжкового Арсеналу, коли там спішно додруковувалися десятки видавничих новинок, як зазвичай “під Арсенал”. Розбомбили прицільно: щоб не було у нас книжкових ярмарків, щоб не було ніяких ринків українськомовних книжок, і щоб російськомовні родини в Україні звично повернулись до читання дітям казок російською. За відсутністю українських.
Ось таке повернення до Булгакова, Пушкіна, Тургєнєва, Ільфа і Петрова та інших українофобів.
Дотепер не всі українці розуміють шкоду від них та не вважають письменників винуватцями геноциду українців. Їхню творчість вивчали в українських школах, цілі покоління росли на віршах та прозі цих “класиків”, насправді ж російські письменники несли імперіалістичні наративи, які частково і призвели до теперішніх подій.
Століттями рашистам вдавалося плюндрувати нашу мову й українську книгу різними диктаторськими методами, а тепер в діло пішли бомби і ракети…
Знищення української мови було одним із елементів колонізації України. Тому не дивує, що в столиці України існував музей Булгакова і пам’ятник цьому російському імперцю. В експертному звіті Українського інституту національної пам’яті щодо особистості Михайла Булгакова сказано, що в його творах немає жодного персонажа-українця, представленого у позитивному ключі. Також, як зазначено у звіті, письменник пародіював чи глузливо перекручував українську мову, висміював українську автокефальну церкву, заперечував саме існування української нації.
Дивує інше: чому на 33-му році незалежності України, у нас не відновлено для широкого загалу пам’ять про Івана Багряного, Марію Савчин, Юрія Горліса-Горського, Олега Ольжича-Кандибу, Михайла Сороки, Віталія Скірука?
Чому пам’ятник Булгакову є, а Гордіс-Горському – немає? Бо так убивали пам’ять цілого народу.
“Саме наш Горліс-Горський, а не Булгаков, боровся за Україну, перестріляв купу московських окупантів, тричі вирвався з-під розстрілу чекістів, а потім ще й залишив нам унікальні знання про злочини цих потвор, – пише в соціальних мережах персонаж під псевдом Джон Сміт. – Саме наш Горліс-Горський із розстрільного підвалу показав нам правду про вбивства чужорідними катами наших співвітчизників – чоловіків, старих, жінок (зокрема й вагітних!). Коли ж Горліса-Горського розкрили і він втретє потрапляє в розстрільні підвали, на цьому місці в тій же ж світовій класиці – “1984” Орвела – історія персонажа закінчується. А от герой Горського в “Отаман Хмара”, спершу давши катам згоду взяти участь у постановочному суді, на самому суді піднявся і заявив, що його змусили катуваннями і взагалі окупанти – тварі. Дійство, яке Зло хотіло перетворити на свою моральну перемогу, герой перетворив на моральну перемогу Добра.
Ось справді актуальна творчість – і не тільки для України, а для всього світу.
Ось приклад для України! Ось кому мають стояти пам’ятники і музеї, на кому ми маємо виховувати наш народ!”
Ніколи у мене не було кращих друзів, ніж книги. У мене виробилося унікальне уміння ховатись з книжкою навіть у нашій невеличкій хрущовці від мами, сестри, від уроків й роботи….
Книги стали моєю непереборною залежністю. Вони заманювали мене в свої солодкі обійми спочатку казками, потім неймовірними пригодами, пізніше – класикою, фантастикою й історичними повістями. З детективами Артура Конана Дойла, Агати Крісті, Гілберта Честертона, Жоржа Сіменона, Рекса Стаута чи “страшилками” Едгара По, Вашингтона Ірвінга, Брема Стокера була взагалі окрема розмова – я їх поглинала, як удав кріликів, навіть не переварюючи.
А коли дурості в моїй голові стало трохи менше, книги намагалися навчити мене мислити й відрізняти справжні цінності від полови.
До цього часу я надаю перевагу книгам у паперовому варіанті, які повинні пахнути друкарською фарбою, зачаровувати обкладинкою, зацікавлювати передмовою і бути нектаром для душі.
Чим сьогодні ми можемо допомогти українським друкарням і книгарням?
Купуймо книги.
Даруймо книги.
Любімо книги.
Привчаймо дітей до читання.
Це також один зі способів підтримки української культури. Бо купувати книги – це піклуватися про себе, своїх дітей і свою країну.
Підтримуймо видавців, інвестуймо в майбутнє.
Переможемо!
Слава Україні!