Людмила Мєшкова: “Я не зникну. Енергія не зникає”

Мистецтво Людмили Мєшкової не лише зупиняє на собі погляд. Воно зупиняє мить. Воно звертається до самої нашої суті, зачаровує та перехоплює подих.

Людмила Мєшкова

Процес творення її картин – це справжня магія.

Уявіть собі пласку керамічну основу, на якій художниця пише сіруватими солями металів, доповнюючи фактуру напівкоштовним камінням. Зображення створюється, фактично, “всліпу”. Згодом, у спеціальній печі, під впливом високих температур солі металів набувають кольорів, а каміння вплавляється у кераміку. Ця унікальна живописна техніка в усіх реєстрах і каталогах світу називається “технікою Мєшкової”.

Це – “вічний живопис”. Він ніколи не втратить барв. Хто знає, можливо, через тисячоліття він розповідатиме нащадкам про нашу добу?

Інші світи й виміри, які творить Людмила Мєшкова, захоплюють  своєю чистотою, самобутністю та глибокою духовністю. Та в голові не вкладається, що Народний художник України, заслужений діяч мистецтв, людина, панно якої прикрашають штаб-квартиру ЮНЕСКО в Парижі, численні храми та приватні колекції по всьому світу, нині позбавлена можливості працювати.

Значна частина робіт зараз штабелями складена в її маленькій квартирі – аж до самої стелі.  А пічка, необхідна для випалу кераміки у спеціальних температурних режимах, мов заручниця, лишилася на території Національного заповідника “Софія Київська” – у майстерні, де Людмила Іванівна працювала впродовж 57 років. Згiдно з рішенням сьогоднішнього керівництва “Софії”, орендну плату за хлiвець із дірявим дахом, без опалення, води та електрики було збільшено до “непідйомних” для художниці 19-20 тисяч гривень на місяць.

– Мені сказали вимітатися. От бачте, дітки, мету. Прибрати потрібно.

(Людмила Іванівна зі своєю подругою – обидві у верхньому одязі та рукавичках, бо від зимового холоду терпнуть пальці – підмітають підлогу, пакують у сумки книжки та альбоми).

А як же Ваші роботи? Невже тут залишаться?

– Та хіба ж їх забереш усіх? У мене вдома вже й розвернутися нема де.  Оце просинаюся щоранку, а поруч, просто в моїй кімнаті – Христос із Богородицею, а трохи збоку – святий Миколай та янголи. Отака благодать.

(Художниця обводить очима темнувату майстерню. Вираз обличчя й жести виказують, що перед її внутрішнім поглядом – зовсім інша, прекрасна реальність).

Портрет Мстислава Ростроповича (керамічне панно)

Що для Вас найважливіше у житті?

– Багато працювати. Завжди. Все життя. І не лише працювати, а й завершувати свої роботи. Коли працюєш, то віддаєш стільки енергії, що “поставити крапку” – це глибинна, насущна необхідність. Я мушу відчувати, що зробила все, що могла, віддала все, що могла. Перевела дух – і можу братися за наступний твір. І постійно – буквально кожного дня – вчитися.

У дипломатичному протоколі дуже велике значення мають подарунки, якими обмінюються держави. Україна неодноразово передавала в дар іншим країнам витвори мистецтва, зроблені Вашими руками.

– Віктор Ющенко хотів подарувати моє панно Чорнобиль – Хіросіма Японії. Я дванадцять років працювала над цим твором. Його символізм і основна ідея в тому, що наші народи – такі різні, з настільки відмінною історією – споріднені через атомні катастрофи. Хто ж знав тоді, що Японію спіткає ще й Фукусіма…

Інша моя робота нині прикрашає штаб-квартиру ЮНЕСКО в Парижі. Тоді, у вісімдесяті роки, проводили величезний Bсесоюзний конкурс на право створити панно для складної, двічі вигнутої, стіни – завбільшки у 55 кв.м. Журі присудило мені першу премію, і моє панно стало даром ЮНЕСКО від України.

Це дуже знакова для мене робота. Я назвала її “Земле, флюїди життя і розквіту світам Всесвіту посилай…. Трави, дивовижні птахи, схід сонця – все це у русі, динаміці. Ту стіну потрібно було “розхитувати”, оживляти, надавати їй плавності й текучості.

Відкриття панно було обставлене як значуща дипломатична подія. Прийшли мер Парижа з дружиною, весь дипломатичний корпус, чимало знаменитостей.

У ті світлі паризькі місяці я завела багато друзів. Із Жаном-Полем Бельмондо та його тодішньою пасією ми ходили по кав’ярнях, вони показували мені місто. Багато спілкувалася із грузинським режисером Отаром Іоселіані, який тоді жив у Франції.

Богородиця з немовлям (керамічне панно)

– А чи не було бажання залишитися там?

– Іоселіані буквально вмовляв мене залишитися. Тоді багато хто з артистів не повертався з гастролей.

Потрібно було просто попросити політичного притулку.

Але як я могла просити притулку, розповідати про утиски та проблеми, якщо буквально щойно мені дали першу премію, якщо мене – молоду художницю – тоді так підтримали? Не уявляю, як я могла би жити і знати, що ніколи більше не побачу своїх рідних. І що через мене вони страждатимуть. КДБ тоді дуже жорстоко поводилося з родинами тих, хто не повертався… Хіба я могла так зрадити?..

Людмило Іванівно, скажіть, як могло статися, що художника позбавили майстерні?

– Мені самій це і дивно, і дико. Та орендна плата, яку мені виставляли останні кілька років, для мене завелика. Назустріч мені керівництво “Софії” не пішло. Довелося забрати звідти і частину робіт, і речі, і собак.

У мене ж двoє собачoк. Приблуди. Їх мaли застрелити, але я викупила. Двiрняжки жили в моїй майстерні, доки мене саму звідти не виселили. На жаль, не було куди їх взяти – вдома все заставлено роботами. То знайомі допомогли прилаштувати на підприємство, на вулицю Деревообробну. Там я обладнала для них теплі будочки, речей туди старих позвозила, щоби їм було легше перезимувати. Двічі на тиждень накуповую продуктів, беру таксі та їду до своїх песиків. Так я, принаймні, певна, що вони живі та не голодні…

Після того, як мене вигнали з приміщення, я потрапила до лікарні. Були проблеми із серцем, операція.

Я знаю, що скоро піду. Що я непотрібна. Та я турбуюся про свої роботи. Звісно, прикро і тяжко, що зараз  не маю можливості працювати у своїй майстерні. Та  вірю, що все одно залишуся в пам’яті людей.

Вся моя творчість пов’язана з енергіями. Електроенергія стала надто дорогою. Випалювати кераміку нині митцям не по кишені. Тому багато хто з керамістів іде з професії. Проте лишається інша енергія – космічна. Та, яка живить усе суще. А енергія не зникає. Вона переходить із одного стану в інший. І я теж не зникну.

– Що Bас надихає?

– Багато чого: люди, музика, книжки, природа… Мені завжди щастило на дивовижних людей.

Доленосним було знайомство з Патріархом Грузії Іллею ІІ. Він завітав на мою виставку у Тбілісі та напрочуд тонко відчув мої твори. Ходив, роздивлявся, потім вказав на кілька з них і мовив: “Це – неземні роботи”.

Взагалі, я обожнюю Грузію. Моя сестра жила там, її чоловік був знаменитим грузинським архітектором. Тож я досить часто там бувала. Шеварнадзе пропонував мені залишитися, обіцяв зробити для мене майстерню. Але я відповіла так: “У Грузії є прекрасні художники, та багато хто з них не має майстерень. Можливо, було би краще зробити майстерні спершу для них”.

Не знаю, як відреагував на те Шеварнадзе, але зі Святійшим патріархом ми щиро подружилися. Під час кожного приїзду до Грузії я приходила до Католікоса Іллі ІІ. Він – мій наставник. Бувало, ми подовгу сиділи поруч. Він тримав мою руку і тихенько співав, а тоді благословляв мене. Одного разу сказав: “Людмило, роби портрети. Краще вiд тебе ніхто не зробить”. І саме після його благословення –“пішло”.

Портрет Миколи Амосова (папір, олівець)

Тоді й з’явився портрет Амосова?

– Якраз цей портрет я написала раніше. Амосов прооперував мою сестру, врятував їй життя. І я відчула, що мушу написати його. А після благословення Патріарха з’явилися портрети Жерара Філіпа, Ростроповича, Гергієва, Іоселані, Параджанова, Піросмані, самого Іллі ІІ та ще багатьох людей, яких я поважала і якими щиро захоплювалася.

Сам Амосов був моїм великим другом. Він частенько приходив до моєї майстерні. Сидів і мовчав, обдивлявся навколо. А я собі працювала. Зненацька він підхоплювався: “Люсю, вже дві години минуло. Хіба можна так? Якщо ще трохи в тебе  тут посиджу – то і в Бога повірю, чого доброго”.

Якось приїздили фізики. Заміряли певними приладами частотний фон у “Софії”. Ну, і до мене завітали. Виміряли рівень у майстерні, винесли з неї портрет Амосова, а тоді знову занесли. За їхніми показниками виходило, що то наче людина спершу залишила приміщення, а тоді повернулася до нього знову.

Після смерті Амосова його родичі навідувалися до майстерні, аби побачити портрет. Навiдували його, мов живого…

Людмило Іванівно, у ваших роботах стільки любові. А людська, сердечна любов була? Бо ж ні сім’ї, ні дітей у Вас немає.

– Думаю, якби в мене були діти, то не було би моїх творів. Кожний із них – моя дитина. А любов? Так,

була, і не одна…

Згадую, як мій тато говорив нам із сестрами (а нас було троє): “От повиходите ви заміж – і не буде більше Мєшкових”. Тепер, озираючись на своє життя і подумки звертаючись до батька,  можу йому відповісти: “Під прізвищем Мєшкова я прожила своє життя недаремно. Цим я, тату, cтворила тобі пам’ятник”.

–    А портрет батька зробили?

–    Так, батька малювала. І сестру теж. А от маму – все не можу наважитися. Я ще не готова… І Гоголя – свого улюблено письменника, свого земляка – теж не готова писати. Поки що…

4) Фрагмент панно «Земле, флюїди життя і розквіту світам Всесвіту посилай…» (керамічне панно у холі Штаб-квартири ЮНЕСКО, Париж, 55 кв.м., 1987)

– Звертаючись до планети, ви кажете: Земле, флюїди життя і розквіту світам Всесвіту

посилай… А який Bаш посил до людей?

– Хочеться, щоби на землі був рай, гармонія. Щоби люди вдосконалювали себе, працювали над собою

– духовно і фізично. Адже недосконалість людини призводить до страждань природи. Подивіться навколо, почитайте новини: вулкани, повені, урагани, землетруси, посухи… Земля страждає від невігластва людей.

Потрібно творити добро. Потрібно допомагати, розуміти, любити, співчувати. Неможна агресією відповідати на агресію, бо це призведе до загибелі цивілізації.

Коли Господь створював Землю, він ніс Красу. І ми, люди, теж мусимо нести красу – в міру своїх можливостей і талантів.

Портрет Католікоса-Патріарха Грузії Іллі ІІ (керамічне панно)

ART & Music