Літом ми жили в селі

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Після зелені, яка перемальовувала світ в оптимістичні і яскраві відтінки, після оптимістично-містичних гроз, після першого редису, вогерків і зеленої цибульки, які прекрасно складалися у не менш оптимістичну і смачну мізерію, приправлену сумішшю з квасного молока і сиру. Все це логічно лягало на свої полиці в уяві про тепло і пору року, яка його приносить. До повного комплекту слід не забути куряву пилу, яка довгим хвостом лишалася на дорозі після проїзду автівки.

Іноді шофери зупинялися коло наших воріт і просили дозволу набрати води. Тоді ми переживали хвилини гордості і хвилювання. Гордості, що машина зупинилася саме біля нашого подвір’я. Хвилювання, бо страшенно боялися аби не пропустити щось з того, що робить водій. На цю пору шофери вже встигли загоріти і їх бронзові тіла у засмальцьованих шміром майках мали щось від атлантів. Такими були вони і ми – атланти і атлантики пізнього СРСР.

Він них і від їх машин пахло бензином. Я не дарма вжив слово пахло, бо ми сприймали шоферів і все, що вони робили, майже з набожністю. Вони відчиняли капот мотору, відкручували на радіаторі кришку і заливали у нього води. В ту мить з радіатора вискакували клуби пару. Нами це видовище сприймалося з таким пієтетом, що від щастя мало не падали на коліна дякувати небові, що можемо таке побачити.

Бо ми вже не крутилися ближче до хати аби було де оперативно зігріти руки, якщо від морозу заходили запарі і німіли пальці. Ми мали досить сонця, а воно гнало нас до води, створюючи бабусям нові заморочки. Вони старалися задобрити і вигадати для нас щось таке, що стримало би нас на подвір’ї, наприклад набирали ванянку – подовгастий таз, в якому прали, – води, з натяком, щоби ми там купалися. Але нас тягнуло на простори, переповнені пахощами трав, сонячного тепла, неодмінно без дорослих.

Добратися до ріки мож було, пройшовши пасовисько. Переходили першу, неглибоку, але з крутими берегами, ріку.  Потім бігом через колгоспне поле з буряками або хлібом. І аж так добиралися до води. Якщо врахувати, що обійстя знаходилися на горі, а описаний маршрут пролягав низиною, то, як би ми не шифрувалися, але дорослі нас швидко випасали. Розпочиналася свіжа серія “ну, постривай” в опільській інтерпретації.

Найбільше зраджували мокрі труси, тому їх доводилося залишати на березі. Наприклад, ми ставали перед верболозами, а дівчата за верболозами, але вже через кілька хвилин, наплававшись і нахлюпавшись, всі разом вискакували з води побігати, погрітися під сонцем і погодувати кусючих оводів. Галасливе збіговисько атлантиків бавилося лапанки, поха, але ніхто нікому нікуди не заглядав. Не тому, що не можна, просто такого бажання не було в голові. Правда, коли наставала пора повертатися, то одягалися хлопці і дівчата на своїй частині простору.

Але атлантикам щастило не завжди. Рухливий рій кольорових пацьорків на зеленому пасовиську добре проглядався з будь-якого подвір’я. Циганська пошта спрацьовувала швидше від сучасних мессенджерів, і котрийсь з дідів чи котрась з бабусь грізним голосом зупиняли наше пересування. В іншому випадку, кілька бабусь, озброївшись прутами і кропивою, відправлялися навздогін. Правда прути і кропиви були лише психологічною зброєю. Вони нас надто сильно любили, щоби бити. Навпаки, несли в подолках якісь цукерки чи цукрований і политий водою або сметаною хліб. Останнє – з тогочасних найбільших делікатесів.

Ми немислимо поспішали стати дорослими. Наприклад, швидше осідлати дорослий ровер.  Благо, що в його великій рамі мож було так хитро вигнутися, що вдавалося і керувати, і крутити педалі. А хто не відчував потягу до техніки, то мчав до магазину збирати недопалки, або, найхоробріші, ніби то для тата, купували пачку цигарок. Ми свої скурювали біля старезної грушки-дички на краю, де починалися городи.

Цигарки неслухняно прилипали до мокрих губ, дим роздирав горло і повертався з кашлем аж до сліз, але ми вперто гризли дорослу науку. Навіть ухитрялися пускати дим кулками і носом. Вартувало комусь одному продемонструвати щось нове, як тут же всім моментально хотілося вміти так само. Оскільки без криків ми не могли навіть, коли никалися, то дорослі про наш схрон знали, але підозрюю, що вони не відразу зрозуміли, що ми там робимо.

Потім туди робили набіги бабці з прутами. Вони грізно махали ними, обіцяючи задницям проблеми, а ми, мов налякані курчата, розбігалися між деревами, щоби пересидіти небезпечні хвилини. Але траплялися курйози. Якось до нас залетів дзядзьо Міська і прохрипів лютим голосом до внука:

– Чо с сє вилупив? Дай дідове три дзиґари, бо зара бабцю пришлю!

Довжелезні літні дні не скупилися на події, нанизуючи їх на час, немов тодішні продавчині у магазинах нанизували на голкоподібний стержень чеки. Ми не дозволяли батькам вийти з магазину, поки вони не купували нам бодай 100 грамів киць-киць або дюшесу. А дні, коли привозили льоди – морозиво, – перетворювалися на свята. У паперових стаканчиках. Ложка – 15 копійок, дві ложки – 30. Дві ложки могли собі дозволити тільки діти місцевих магнатів – майже два хліба! Льоди приїжджали у бідонах з-під молока і встигали трохи нагрітися. Але не топилися. Лише ставали дуже м’якими і через те смакували ще більше. Дорогою додому останні краплі ми жадібно допивали, а потім ще довго нюхали порожній паперовий стаканчик, який пах ваніллю.

Апогей літньої радості, коли мама привозила з міста льоди в їстівних стаканчиках, або чукулядові. Вона везла їх у літровому слоїку і часто привозила тепленький напій, який смачно пахнув морозивом, але ми все одно його випивали до краплі, а на вулиці цим навіть хвалилися. Особливо смакували льоди, в яких плавали шматочки чукуляди. Зараз навіть, якби хотів повторити такий коктейль, то він би не вийшов – у густій білій масі плавали тонесенькі скалки чукуляди. Ви, напевно, більш-менш нормально заробляєте, трохи бачили світ, можливо подорожуєте. А зараз простеньке питання: ви десь такий коктейль пили? От-от, і я про те ж…

А ще опільським атлантикам не давали спокою сади. Як справжні мічурінці, ми обсервували сад за садом, оглядаючи, чи дозрівають яблука і грушки? Наша компанія прекрасно орієнтувалася, що в кого росте, які яблуні солодкі, чиї грушки смачніші.  Невеликі плоди називали грушками, а величезні – дулями. За дулями полювали довго і старанно. Баба Павліна, а дулі росли тільки у неї, не мала спокою все літо. Вона вже і пса спускала і впинала біля дулі свого бойового цапа, але нас не зупиняло нічого.

Якщо фортунило по-дорослому, то з кимось зі старших йшли на стави. Найчастіше то були чиїсь рідні брати або сестри. На тлі нас, дошкільнят, ці гонорові шестикласники вже виглядали справжніми атлантами. Хтось неодмінно котив скат з-під колеса. Найщасливіші мали величезні скати від задніх коліс кабіни трактора. На них ставало місця для нашої всієї компанії.

В ставах плюскатися було цікавіше. Може через те, що ми рідше туди добиралися? Якось ми відправилися на стави з Іркою, сестрою Ігорка. Вона якраз перейшла до шостого класу, а ще була відомою ябедою, яка доносила батькам навіть про погані слова. На шляху назад нас наздогнав сліпий дощ і ми, щоби не втрачати ні миті щастя, поздирали з себе абсолютно весь одяг і голяка вискакували, викрикуючи: “Пади-пади, дощику, зварю тобі борщику!”

Ірка, чи то вважаючи нас ще настільки малими, що то для нас буде не цікаво, чи просто піддалася загальному куражеві, так само, як ми, зняла з себе одяг і вискакувала під дощем. Але ми з двоюрідним братом все побачили і все зрозуміли. Потім, вечорами, довго шепталися з ліжок, чи часом Ірка не відьма, якщо спереду у неї росте аж два горби, а волосся – не лише на голові? Ми її реально боялися. Але ж – літо, а ми, атлантики, не мали часу зациклюватися на чомусь одному. Мусили поспішати жити…page_62

July 2016