Майстер поетичного слова Володимир (Вальтер) Ковалик

Бути бардом – річ звична,
Якщо в душі горить любов,

Як зірка вічна.

(Вальтер Ковалик)

“У всякого своя доля. І свій шлях широкий”, – золоті слова Тараса Шевченка сьогодні присвячуємо неординарній, обдарованій і мужній людині – Вальтеру-Володимиру Ковалику.  Довгою, складною і нелегкою видалась його дорога – сучасного українського поета й громадського діяча, героя козацтва України, члена Національної спілки письменників України, Міжнародної асоціації поетів США, Міжнародної асоціації баталістів і мариністів, Асоціації українських письменників, президента Міжнародного фестивалю “Рекітське сузір’я” та лауреата премії “Літературний Львів”.

Вальтер Ковалик народився в Чикаго в родині українських емігрантів. Все життя цієї високодуховної людини, як і його творчість, відображали цілу епоху боротьби України за волю і незалежність. Поет жив за законами найвищих ідеалів та був завжди вірний своїм переконанням: “Ні перед ким не стану на коліна і не зречусь своїх думок ніколи”.

Бо він – Українець, для якого Україна була понад усе.

10 квітня 1921 року в родині закарпатського емігранта Михайла Ковалика, яка мешкала в Чикаго, народився син. Його назвали Вальтер-Володимир. У 1936 році 15-літній юнак разом з мамою вперше відвідав Україну – поїхав до бабусі та дідуся в село Дроздовичі (тепер Старосамбірський район, Львівська область) та побачив красу природи Галичини. Навчання він продовжив вже у Перемишлі, вільно володів англійською, українською та польською мовами.

Ось як сам Володимир згадував ті часи:

“Народився 1921 року в родині українських емігрантів у місті Чикаго. Закінчив початкову школу. Писав вірші і мав успіх: їх друкували американські часописи. А далі мама стурбувалася, що син має неодмінно знати мову батьків. І ось одного дня вона привезла мене до своїх батьків, добрих господарів, у село Дроздовичі, на той час на Перемишльській землі. Привезла, аби я вивчив материнську мову і почав писати вірші не лише англійською, а й українською. Ось тут, на своїй другій рідній Батьківщині, і довелося сповна випити людського горя та болю”.

В Україні познайомився з Емілією, своєю майбутньою дружиною. З 1943 по 1947 роки перебував в Українській Повстанській Армії. Потрапив у полон до енкаведистів, де зазнав нелюдських катувань. В’язень радянської тюрми Бригідки у Львові та концтаборів у Мордовії (1947-1957 рр).

5 років ділив табірний побут, сум і радість спільно з Митрополитом, а згодом Патріархом УГКЦ Йосифом Сліпим, композитором Василем Барвінським, єпископом Миколою Чарнецьким. Створював нові поетичні твори, які пізніше надрукував по пам’яті.

Володимир Ковалик із сином Ярославом

“Із двадцяти років каторги в концтаборах Мордовії – п’ять провів з людиною-легендою Йосифом Сліпим. Частенько Митрополит виходив із задушливого барака ковтнути свіжого повітря, тому що в помешканні постійно кис сморід, як у стайні. Він крокував до дозволеного місця для прогулянок. Ніби зараз перед очима дерев’яна вежа, діючий годинник з дерев’яним механізмом – пам’ятка якогось військовополоненого німця-генерала. Це був єдиний показник часу, який зухвало відлічував терміни тисячам знедолених. Митрополит любив повторювати: “Час – це необмежена проминальність–. Та частіше Владика нікуди не виходив. Постійно молився у своїй тюремній келії. Частенько свою пайку віддавав голодним, а сам лишався без їжі. Час від часу я пригадував слова Митрополита, що людині необхідна віра. Віра робить людину розумнішою.

Та наші дороги з Йосифом Сліпим розійшлися. Лише пізніше мені стало відомо, що Патріарха вивезли з “Дубровлага” (Вальтер Ковалик).

У 1957 році вийшла на волю після 10-літнього ув’язнення в Інті його люба Емілія. Вона добровільно приїхала розділити з ним десятирічне заслання в Алтайському краї. Там вийшла за нього заміж, народила двох дітей: Ольгу (1957 р.н.) та Ярослава (1961 р.н.).

У 1967 році родині Коваликів дозволили виїхати до Львова. Через відсутність можливості знайти роботу вони незабаром переїхали в село Підгірне, Пустомитівського району, Львівської обл.

“У 1967 році я забираю свою дружину Мілю, десятирічну донечку Олю та шестирічного Ярослава і переїжджаю із заслання до Львова, де немає нічогісінько, лише довгий віз невиправних болячок. Навіть прописки і права на неї. Тимчасово прилаштувалися у сестри дружини у Львові. А вже згодом – світ не без добрих людей – почали будувати дім у селі Підгірне під Львовом” (Вальтер Ковалик).

Життя потроху налагоджувалося, хоча й під постійним наглядом КДБ. Швидко минув темний час і в 1991 році, після здобуття Україною незалежності, з американського посольства в Україні прийшов дозвіл 70-літньому Вальтеру Ковалику на відновлення громадянства США. Разом з дорослими дітьми, після 55 років мандрів та таборів, поет у 1992 році повернувся в рідне Чикаго. Відвідав цвинтар, де спочивали вічним сном його батьки. Його дружина теж планувала до нього переїхати, однак захворіла й незабаром відійшла у Вічність (1994 р).

Оселившись в Чикаго, Володимир Ковалик зайнявся громадською та літературною діяльністю. Він належав до Міжнародного ПЕН-клубу (з 1992 р.), Національної спілки письменників України (з 1999 р.), Асоціації українських письменників (з 2000 р.), Міжнародної асоціації поетів США, літературних об’єднань “Богема” та “Свіча Тараса” (Чикаго), Міжнародної громадської організації “Мала академія літератури і журналістики”.

Вальтер-Володимир Ковалик був Почесним Президентом Міжнародного фестивалю дитячої творчості “Рекітське сузір’я” (з 2004 р.), який відбувається щороку у с. Рекіти, Міжгірського району, Закарпатської області.

22 листопада 2009 року разом з Юліаном Кулясом, головою фундації “Спадщина”, взяв участь у відкритті пам’ятника Патріарху УГКЦ Йосифу Сліпому (робота київського скульптора Євгена Прокопова) перед собором Володимира й Ольги в Чикаго, де 28 липня 1968 року Патріарх заснував одноіменну чиказьку парафію, а у 1973 році посвятив її.

Автор віршів: “Ти звабою в красі стоїш” (1947 р.), “Народе мій!”, “Цвіте Україна – вільна, незалежна”, “Стяги України”, “Прагну” (1990 р.), “Чикаго” (1993 р.), “Коли” (2000 р.), “Посвята жінкам УПА” (2001 р.); поетичних збірок: “Щем пройдених доріг” (Львів, 1995 р.), Beneath Chicago Skies (Чикаго, 1997 р.), Various apparition memory, “Не зречусь ніколи” (Львів, 1999 р.), “Голгофа Митрополита Йосифа Сліпого” (2000 р.), “Що болем залягло у серці” (2001р.), “Де поруч явора могила”, “Повстанський будень” (2002 р.), “Заховатись од долі не судилось” (2003 р.), “Калиновий монолог” (2004 р.), “Над вічністю буття” (2005 р.), “Перстень з тризубом”, My Emily (2006 р.), “Сонети” (Львів – Чикаго, 2007 р.), “Двох вісімок буття” (Львів – Чикаго, 2009 р.), “Любов і хрест – тернові квіти” (Львів, 2012 р.), “Вічний свободи плин – з любов’ю до життя” (2015 р.).

Відзначений почесною нагородою за успіхи в англійській поезії м. Орландо, США (2003 р.), премією “Літературний Львів”, медаллю “За відданість Україні” (2007 р.), дипломом ІІ ступеня XVIII бойківського літературно-краєзнавчого конкурсу імені Мирона Утриска (2013 р).

Володимир КОВАЛИК відійшов у Вічність 5 вересня 2017 року в Чикаго. Проте, неважливо якою мовою писав поет – перед читачем поставала цілісна, творча, обдарована Всевишнім постать. Чиказьці та земляки в Україні пам’ятають його щирим, люблячим, добрим, мудрим і натхненним. Він збирає слово до слова, звук до звуку і засіває густо, аби вродили Вірші, які озвуться тугою у людських серцях:

Я ж прагну щастя й втіхи для Вкраїни 

І сил для перемог у новій боротьбі, 

Й щоб всі серця не збуджені збудились 

І більш нічого вже не прагну 

я собі.

(Valter Kovalyk, “Прагну”, 1990 р.)

Famous Ukrainians