Марія Капніст – українська акторка, “графиня ГУЛАГу”

105 років тому народилася видатна українська актриса Марія Ростиславівна Капніст. Незвичний, на перший погляд, образ актриси – щуплява постать, глибокі зморшки, палаючі очі, хижий ніс – ідеальний типаж для ролі злісних знатниць і підступних відьом. Та мало хто знає, що зовнішність Марії Капніст – наочний результат 15-річної каторги в ГУЛАГу. Вона була жертвою сталінського терору, а вся її доля чи не з перших до останніх кроків – суворим випробуванням, муками і катуванням.

Маріетта Капніст-Сірко – таке справжнє ім’я акторки – з’явилася на світ 22 березня 1914 року. За походженням належала до славного роду кошового отамана Івана Сірка. Один з її пращурів, Василь Капніст, був українським поетом і драматургом кінця XVIII – початку XIX століть, борцем за відродження козацьких вольностей, автором антиколоніальної “Оди на рабство”. 1791 року він здійснив поїздку до Берліна, де вів перемовини з керівництвом Пруссії про можливість підтримки українського збройного повстання проти російського панування.

Початок життя Маріетти Капніст-Сірко не віщував біди. Батько дівчинки, Ростислав Ростиславович Капніст, був помітною постаттю тогочасного суспільства – граф, багатій. Мати, Анастасія Дмитрівна, благородна і дуже освічена жінка, поліглот – знала 18 мов. Мешкали в розкішному особняку. Другом сім’ї був Федір Іванович Шаляпін, саме він помітив талант юної Мірочки – так називали дівчинку у родинному колі. Він давав їй уроки вокалу, хвалив за виступи в домашніх спектаклях. Тоді здавалося, що життя завше буде таким розміреним, наповненим музикою і сміхом.

Та у 1917 році все звичне життя розлетілося на сотні скелець. Капністам довелося переїхати з Петрограда до Криму, в Судак. Там через кілька років каральний загін ЧК розстріляє Ростислава Капніста. Марія з матір’ю ховалися в ярах, їхній дім був зруйнований вщент. Через кілька років червоний терор поширився і на інших членів родини. Кримські татари, шануючи графа Капніста, допомогли його вдові і доньці втекти з міста, перевдягнувши їх у національне татарське вбрання.

Тільки у 16 років Марія повернулася до Ленінграда. Спочатку вступила до театральної студії, опісля в інститут. Їй пророкували велике майбутнє, ще зі студентських років дозволяли виходити на професійну сцену. Та знову доля відвернулася від дівчини. Був убитий більшовицький функціонер Сергій Кіров – близький друг сім’ї Капністів. Знову почалася тотальна чистка. Марія не довчилася. Переїхала до Києва і працювала бухгалтером. Далі був грузинський Батумі, тоді знову Ленінград. Якийсь злий фатум постійно переслідував дівчину.

1941 року почалося справжнє пекло. За “антирадянську пропаганду і агітацію”, як “неблагонадійний елемент” (дворянське походження) Марію засуджують на 8 років. А відбувати термін довелося всі 15. За цей страшний період вона пройшла безліч таборів – від розпечених сонцем пісків Караганди до вимерзлих степів Іркутська. ГУЛАГ: каторга, голод, приниження.

Пізніше вона згадувала:

“Етапи, пересилання, табори. Ніколи не говорили, куди ведуть, дізнавалися потім самі. Назавжди в пам’яті етап від карагандинського табору в Джезказган. Пустеля. Пекуче сонце. Сильний вітер з піском. Люди мерли, як мухи. Мучила всіх спрага. Джезказган був мало не найстрашнішим місцем. Видобували вугілля. Вранці спускалися в шахту, піднімалися вночі. Нестерпно боліли руки і ноги”.

Але ні щоденна виснажлива праця, ні постійні побої, ні домагання начальника табору не зломили її волю. Також допомагав вистояти в нелюдських умовах її сердечний друг Георгій Холодовський. Де б вона не була, він присилав їй бандерольки з сухофруктами, сухарями, не раз рятуючи її від голоду і цинги.

Коли в таборі дізналися про вагітність Капніст, то вимагали її перервати. Отримавши категоричне “ні”, почали знущатися над бідолашною. Вибили зуби, на морозі обливали крижаною водою і лишали в самій сорочці. Та наперекір усьому в 1950 році Марія народила доньку Радиславу. Хто був батьком – не відомо. Припускають, що це був польський інженер, також в’язень.

Після народження дитини стан ув’язненої ще більше погіршився. Працювати змушували ще тяжче. Одного разу навіть втратила свідомість від перевтоми і непосильної роботи. Після чого нарешті дістала невеличкі поблажки. А Раду відправили в дитячий садок.

Свою вистраждану дитину Марія намагалась оберігати від усього і від усіх. І другий термін, 10 років, вона отримала за ляпас, який щедро вліпила виховательці садка за знущання над дворічною донькою. Матері – новий термін, дитині – Красноярський дитячий будинок. Капніст вимагала повернення доні, оголошувала голодування, відправляла незліченну кількість запитів про перебування дитини. Але щоразу натрапляла на німу стіну байдужості, мовчання, отримуючи натомість етапування до інших таборів. Лише дружба з Валентиною Базавлух, з якою вона познайомилася в одному з таборів, допомогла стійко перенести всі страшні випробування. Товаришки домовилися – яка з них раніше вийде на волю, та й розшукає Раду.

У 1956 році з початком хрущовської десталінізації Марія нарешті отримала омріяну свободу. Її давній шанувальник, Георгій Холодовський, з величезним букетом квітів чекав на пероні свою Маріетту. Зустрічав, та не впізнав. Їй 44 роки, а вона скидалася на дуже літню бабцю. Сцена, сповнена трагізму. Він метушився спорожнілим пероном, шукав і не міг знайти. Вона стояла осторонь. Врешті-решт, коли їхні погляди зустрілися, його аж до спини пройняв жах. Це була не вона. Вона не могла стати такою. Без зубів, сива, у глибоченних зморшках. Простягнувши букет Марії, сказав: “Вас не зустріли, і я не зустрів ту, на яку чекав”. Розвернувся та й пішов геть. Марія Ростиславівна покликала його. Він не повернувся. Це був удар у самісіньке серце. Це потім вона дізнається, що він і справді не впізнав її, а букет подарував від розпачу. І хоч вони лишаться друзями, та не більше того.

Донька Радислава теж не прийняла матері, не могла зрозуміти і пробачити, де вона була стільки часу. Матір’ю вона називала колишню подругу Марії, Валентину Базавлух. Яка стримала обіцянку – вийшовши на волю раніше, розшукала дитину і забрала на виховання. У розпачі Марія написала: “Я пройшла такі страшні табори, але більш страшні тортури я відчула, коли зустріла свою доньку, яка не хотіла мене визнавати”. Згодом донька трохи потеплішала у стосунках із матір’ю.

Марія Капніст після всіх життєвих поневірянь приїхала до Києва. Життя треба було починати з нуля. Жити було ніде, от і перебивалася, де прийдеться. На вокзалах, скверах, у телефонних будках. Аби мати хоч якусь копійку, працювала двірничихою. Про більше навіть не мріяла. Після тяжких років у таборах, у свої 44 виглядала на всі 70 із гаком. Але саме це і привело її на кіностудію імені Олександра Довженка.

Одного разу, стоячи біля каси кінотеатру, згорблена у куфайці, була помічена молодим режисером Юрієм Лисенком. Він привів її на знімальний майданчик. Там саме працювали над картиною “Таврія”. Дебют у цій стрічці привернув увагу багатьох режисерів. Вони були у захваті від її виразної і незвичної зовнішності. Пропозиції зіграти у нових картинах посипалися градом. Їй з легкістю вдавалося грати відьом, аристократок похилого віку, монахинь. Глядач був у захваті. Популярність не змусила довго чекати. Марія Капніст зіграла в 120 картинах. Себе називала Бабою Ягою, вміла посміятися над своєю зовнішністю, проте її слова були як ляпас всьому цинічному світу:

“Не смійтеся над старістю людини, чиєї молодості ви не бачили”.

У Марії Ростиславівни через тривалі табірні роботи під землею, коли спускали на 60-метрову глибину, розвинулася клаустрофобія. Вона панічно боялася підземних переходів і ніколи не користувалася ними. Саме це стало причиною її загибелі. У 79 років Марія Капніст потрапила під колеса автомобіля, переходячи проспект Перемоги біля кіностудії імені Довженка. Під час лікування вона ще й застудилася. Померла 25 жовтня 1993 року. Похована на родинному кладовищі в селі Велика Обухівка Полтавської області, поряд зі знаменитим пращуром Василем Капністом.

І хоча Марія Іванівна Капніст не мала жодної головної ролі в кіно, найважливішим стало те, що вона зуміла вийти переможницею у безжальній боротьбі проти радянського режиму:

“Кожна мить прожитого життя неповторна, неоціненна. І хоча життя дало мені чимало важких випробувань – не скаржуся на свою долю. Давати силу іншим – ось найбільша радість життя. Будьте добрими. Пам’ятайте, що найкраща справа на землі – творити добро”.

Джерело: uain.press

Famous Ukrainians