Місце сили живого чоловіка

Вшановуючи великих, часто обмежуємося букетиком до пам’ятника, молитвою на цвинтарі чи цитуванням з нагоди уродин.

У сучасному світі мало казати наші національні символи, треба робити їх   національними брендами і розказувати світові людською мовою про їхню спадщину.

Власне це щоденно робить Богдан Тихолоз – директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, доцент Франкового університету, член міжнародної ради музеїв (ICOM).

Вже двадцять років уродженець Черкащини, філолог-франкознацець Богдан Тихолоз популяризує Франка  як науковець, блогер та публіцист, а крайні чотири роки як директор музею оживляє його для нас.

Парадоксально, але отримавши у спадок близько 6 тисяч творів Івана Франка, Україна досі не має повного зібрання його творів.

Якщо робити культурний наступ у світі, то насамперед з Франком. Маючи гучну літературну славу як письменник, як європейського рівня вчений, як перекладач світової літератури та поліглот зі знанням двадцяти мов, як публіцист та філософ, Іван Франко – найбільш експортна фігура української культури.

І команда Богдана Тихолоза  успішно це робить, загортаючи ідеї в масштабні проєкти, мандруючи країнами та континентами, творячи у домі Франка – “живий музей цілого чоловіка”.

– Богдане, те, що ти робиш, не є звичним для музейної справи в Україні, радше навпаки.  Масштабні проєкти, мандрівки Україною та іншими країнами, акцент на побуті та уподобаннях Франка і його родини. Чи не закидають тобі, мовляв, спрощуєте Франка, роблячи його настільки близьким та сучасним?

– Ми хочемо, щоб Іван Франко для українців та гостей нашої країни був не похмурим вусатим дядьком із зображення скульптурного на пам’ятнику чи з 20-гривневої купюри. Це важливо, але люди перестають мати живе відчуття цієї особистості. А ми здатні по-справжньому шанувати лише тих, кого любимо. Ми не здатні до щирої поваги, коли не маємо живого контакту з особистістю. Коли є повага без любові, вона перетворюється на страх, і в кращому випадку – культ. Маємо відторгнення молодих українців від спадщини українських класиків – вони кажуть  “А Шевченко, Франко – це щось таке сумне, нудне, не цікаве, нас змушували в школі їх вчити.” Коли ж ми говоримо про живого Франка, його побут,  родину, садочок, про його кулінарні смаки, ми не примітивізуємо його постать, ми говоримо про неї повно. Я знаю твердо, що для мене, для нашої команди Дому Франка і для нашої спільноти Іван Франко – це дуже близька, рідна особистість нашого сучасника, а не похмурий дідусь зі шкільної хрестоматії. І ті засоби, які провадять до його оживлення, до його реанімації у культурній пам’яті, вони всі добрі, крім тих, які не з любові.

Музей розташований у будинку, де жив письменник з родиною. Ти його зазвичай називаєш Дім Франка.

– Музей зберіг свою офіційну назву і на всіх офіційних документах написано “Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка”. Але це так багато слів, і вони не запам’ятовуються, особливо, коли наш відвідувач – це дитина, школяр або іноземець. Наша проста, лаконічна назва “Дім Франка” прижилася, ребрендинг спрацював, і ми стали впізнаваними. Найголовніше – це асоціювалося з чимось позитивним. Дім – місце, де ми вдома, де нам добре, затишно, це не чужий простір. Особливо, коли ми говоримо про наш музей, де і був дім Франка, де ми зараз сидимо за Франковим столом, у вітальні Дому Франка.

– Завдання музейників – віднаходити, збирати, реставрувати, архівувати. Ти ж їм пропонуєш креативити?

– Може якраз завдяки нашій відкритості нам вдалося за останні роки збагатити фонди новими надходженнями, які, можливо, і не прийшли б до нас, якби ми далі сповідували філософію консервативного музею як закритої інституції. Люди про нас довідалися, вони розуміють, що це живе місце, де є живі дослідники, і вони хочуть робити щось добре. І завдяки цій довірі ми маємо прихильність не тільки родини Франка, хоча це теж важливо. Родина принесла нам багато цінних експонатів або деякі ми придбали у них. Наприклад, спортивні речі Петра Франка: футбольні бутси, лижі, лещата, його лук, тенісні ракетки, які розказують історію, яку раніше в музеї не розказували, – історію родини Франків як діячів спортивного руху.

Незнайомі для нас люди інколи приходять, приносять то прижиттєве видання Івана Франка, яке було родинним раритетом, то рідкісний рушник цієї пори,  то кухонне начиння, столове приладдя. І це зворушує неймовірно, бо вони бачать, що в нас воно буде працювати. Тому відкритість музею тільки позитивно позначається на надходженнях до фондів.

А як це позначається на наукових дослідженнях спадщини Івана Франка?

– Справжня наука – жива, вона стосується живих актуальних проблем, і вона вміє говорити людською мовою, і тут для нас, безперечно, найвищий приклад сам Іван Франко. Він був видатним ученим в різних галузях, не тільки гуманітарій – фольклорист, літературознавець, мовознавець, етнограф, апокрифолог. У нього є праці з права,  економіки,  природознавства,  філософії,  історіософії. Він вмів про дуже складні речі говорити простою людською мовою. Тому для нас важливо, щоб наші дослідження працювали. До прикладу, ми зараз готуємо путівник “Франко. Мандри” – туристичні маршрути шляхами Івана Франка. Це цікаво для нас як для франкознавців, де був Франко, що він там робив, але ще цікавіше, якщо цими маршрутами підуть живі люди, поїдуть екскурсійні групи  і зможуть власними очима подивитися. Музей не має вибирати між – або інституція, яка зберігає і досліджує,  і або інституція, яка популяризує і йде назустріч людям.  Навпаки,  тут ідеться про синергію цих напрямів. Музей органічно розвивається в обидва боки, коли літає на обидвох крилах, а не тільки на одному.

– Дім Франка фінансує обласний бюджету, проте ви пишете проєкти і подаєте їх до різних фондів. Для чого?

– Це вимога часу. Якщо чекати, що до тебе хтось прийде і скаже: “Ой,  ви такі файні, Іван Франко – це дуже круто, ми вам грошей дамо”, я такого ще не бачив. А якщо ми маєм яскраву ідею, наприклад, “Пройдімось свіжими ногами Франковими слідами”. Це цікаво чи ні – походити горами, подивитись на озера, подивись на культурні пам’ятки в Україні і поза її межами там, де бував Франко? Якщо це тільки для вузького кола дослідників, може і не дуже. Але, якщо це правильно подати, зрозуміти, як це може вплинути на ринок внутрішнього туризму, на культурно-пізнавальний туризм поза межами України, це може бути цікаво. Ми вміємо ідеї загортати в проєктну оболонку, маємо досвід, як розписувати кошторис, розподіляти функції в команді,  працювати на конкретний продукт, думати про коротко і довготермінові результати, впливати на цільові авдиторії, змінювати стереотипи мислення.  І якщо ми маємо в обласному бюджеті кошти  – на енергоносії та зарплатню, то на розвиток ми мусимо знайти їх самі. І  кошти від відвідувачів не співмірні з справжніми потребами музею.

Мрій велико і масштабно! Ми організовували масштабне святкування ювілею Івана Франка по-новому ‘Легенда про вічне життя” на сценах Львівської опери, Київського театру оперети, виставку актуального мистецтва “Франко: лабораторіум 3.0”, нові книжки – це все з’являється ґрантовим коштом.

– Що треба зробити, щоб музеї в Україні стали цікавими?

– Є три секрети успіху –  топ-менеджмент, державні і недержавні інвестиції та законодавчі правила гри, і усі вони вимагають змін.

Топ-менеджмент – це не тільки директор, це його команда. Прикро, коли кадри стагнують, коли упродовж десятиліть залишаються ті ж люди, які звикли працювати за старими моделями, і тут ключове –  моделі, а не люди.  Топ-менеджмент треба змінювати на конкурсних засадах, відкриваючи перспективи для людей відкритих до сучасних тенденцій у цій галузі.

На жаль, українське законодавство в музейній галузі далеке від європейських стандартів,  музеї в багатьох моментах мають зв’язані рук.  Коли йдеться про елементарні речі для європейських музеїв – музейна крамниця, книгарня,  кав’ярня, то для України – це  де-юре складно організувати. Абсолютно нормально було б, якби на території музейного комплексу Дому Франка відвідувач, насолодившися атмосферою, подивившись на цікаві речі і відчувши присутність Франка, міг випити горнятко Франкової кави, придбати з собою сувенір, видання творів поета. На жаль, з тим ще є серйозні обмеження.

Державно-приватне партнерство  має бути елементом державної стратегії в галузі культури. У провідних державах дуже часто в аеропорту, на станціях метро, на залізничних двірцях бачимо, які виставки де відкриваються,  яка оперна зірка приїхала з гастролями, які прем’єри готують театри – це позиціонує цю державу як справді успішну. Справді успішні можуть собі дозволити не заробляти дріб’язок на дрібній комерції, а інвестувати в стратегічні проєкти для вічності. Інвестувати для вічності – це не колись там, через 20 років  ми видамо, нарешті, повне зібрання творів Івана Франка, а ми збираємося і починаємо його робити вже.

– Час обмежень, пандемій і криз не сприяють музеям? Що ви зробили, коли довелося закрити двері Дому Франка?

– Ми тоді придумали проєкт “Франко вдома: навчай з класиком або на чай з класиком”, відеоблог, який за сприяння “Суспільного” транслювався по радіо і який мав чималу кількість переглядів на Youtube. Ми розповідали різні музейні історії, пов’язані з нашим Домом Франка, родиною Франка у форматі коротких відеороликів. Звісно, ніхто і ніщо не замінить живого спілкування із відвідувачами і живого спілкування відвідувачів зі справжніми, автентичними експонатами, із експозиціями музею. Не думаю, що карантин – це втрачений час для музеїв. Музеї мали час упорядкувати свої фонди, зайнятися реставрацією, оцифрувати  матеріали, більшу увагу приділити дослідженням, також поміркувати над своїми комунікаційними стратегіями. Тепер рідко який музей  не має свого сайту чи сторінки у фейсбуку чи інстаграмі. Будь-які  кризи є не тільки викликами, але й шансами. Криза – це драбина,  з неї можна впасти і  дуже боляче вдаритися, але можна полізти помалу догори. Другий варіант цікавіший.

Ваші проєкти часто пов’язані з мандрівками іншими країнами. З Франком.

– Чому ми їздимо з Франком? Бо це наш культурний герой і приятель, нам з ним цікавіше, ніж без нього. І ми розуміємо, що він не гірший і не менш цікавий, ніж багато культурних героїв інших націй. Інша річ, що менш знаний. Визнаність Франка, знаність і його значення – це різні поняття: треба зробити так, щоб вони гармоніювали між собою. Ми возили країнами Європи проєкт, лабіринт “Franko from A to Z” англійською мовою у форматі яскравої візуальної виставки, за мотивами книжки  “Франко від А до Я”. Починалося з того, що ми на площі міста монтували виставку, люди розпитували, що тут буде, просили сфотографуватися. Ми ж давали їм інформаційну брошуру і розказували, близько 10 тисяч людей за той місяць, що ми мандрували, пройшли через цю виставку. І це були як українці з діаспори – так і ті, які ніколи не чули про Франка, погано орієнтуються, де є Львів на мапі, і не всі знають, де є Україна. Чому це треба робити? Якщо цього не робити, то нас нема.

– Цього досить? Якщо порівнювати з культурною експансією інших країн?

– Ми бачимо,  як інвестують в культурну дипломатію інші народи, знаємо, як працює Гєте інститут чи інститут Конфуція, чи інститут Данте, і ми розуміємо, що, якщо ми цього не робитимемо, то ми будемо не видимі. А ми дуже навіть видимі, а наша  спадщина надзвичайно цікава. Коли люди приходять вперше і їм цікаво, хто такий Франко? Німцям, наприклад, кажемо – він перекладав Гете, Гайне ще в 19 столітті. І ми це подаємо на позитиві, без оцих вічних страждань, плачів, голосінь – ми ж такі нещасні, ми ж такі бідні, все життя Іван Франко страждав, страждав і помер. Так, ми всі страждаємо потрохи в житті і помираємо, але це не робить нас видатними. Видатним нас робить те зусилля, яке ми робимо над собою для того, щоб чогось досягнути. Дай Боже нам всім так страждати, як настраждав Франко на сто томів.

– Український геній має українські гени. Родинний контекст важливий?

– Людина не живе у вакуумі, і найближчий до неї світ – це світ родини. Є Іван Франко, є його дружина, яка також себе пробувала на ниві культури, з роду Хоружинських, є дуже талановиті діти: Андрій, Тарас, Петро, Анна. Кожен залишив дуже цікаву спадщину. І вплив Івана Франка на літературу, на політику, на загальнокультурні процеси був би не можливий без їхньої участі. От тут поруч, в сусідній кімнаті вони сиділи за столом і разом пакували журнали “Житє і слово” чи “Літературно-науковий вісник”, які виходили на цілу Україну. Вони перекладали разом, одне другому допомагаючи. Вони спілкувалися з людьми, за цим столом сиділи митрополит Андрей Шептицький, художник Іван Труш, сюди з дружніми візитами приходили інтелектуали із Великої України. Тут бував Михайло Коцюбинський, Леся Українка, це все було ось тут. Оце місце сили, і якщо ми цю силу лишимо тільки в минулому і не будемо ретранслювати в майбутнє, то чого ми, теперішні, варті.

Куди збираєтесь далі з Франком?

– Ще не мандрували Канадою. Донька Івана Франка Анна емігрувала до Канади,  і там було утворено музей Івана Франка у Вінніпегу, є її сліди в Торонто, є багато культурних інституцій, пов’язаних з іменем Івана Франка. Ми мали вже низку гарних епізодів співпраці,  зокрема завдяки колишнього послові Канади в Україні Роману Ващукові, пластуну і  великому приятелю музею,  який збагатив нас надзвичайно цікавими експонатами з родинної колекції – автентична прижиттєва світлина Франка надійшла до нас, із його авторською дидикацією. Отож, Канада в планах, і Сполучені Штати Америки також. Зараз маємо кілька задумів, як це зреалізувати. Я твердо переконаний, що Франко – це світове явище. У нас не аж так багато таких постатей, які здатні промовляти, за Франковими словами, до всіх народів і до всіх віків. Вони є, і я точно знаю, що Франко – це один із них.

Якби навпроти сидів Іван Франко і запитав: “Що, друже Богдане, ти спромігся зробити?’

– Ми разом із командою зробили так, пане Докторе, що дехто прочитав ваші твори, а дехто подивився фільми за вашими творами, а дехто сходив на виставу, а дехто просто відчув, що ви були дуже цікавою і є для нас живою  особистістю, а не якимсь старим занудою.  Якщо ж ми трошки передали куті меду, то ви нам пробачте, це було з великої любові.

Парасковія Дворянин

ART & Music