28 липня 2022 року загинув відомий громадський діяч, військовослужбовець, блогер, поет-пісняр та волонтер, співзасновник громадської організації “Res_Publica. Брати по зброї” Гліб Бабич.
Гліб народився 2 березня 1969 року у Миколаєві. Брав участь у бойових діях на Донбасі. До 2019 року був командиром взводу у 10-й окремій гірничо-штурмовій бригаді ЗСУ.
У 2018 написав пісню “Подай Зброю”, яку виконав гурт Kozak System. Загалом написав сім пісень (“Подай зброю”, “Сила і зброя”, “Досить сумних пісень”, “Свобода наче любов”, “Мольфар”, “Ті, що тримають небо над Різдвом”, “Не покинь”) та понад 500 віршів.
Коли смерть присяде на бруствер, спитає – “Ну що тут ти?”
Коли нас, як тісто, місить вогняний вал,
Я не стану смикати Бога – вийду в канал арти.
У піхоти з артою і Богом – зАвжди прямий канал.
Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни,
Продиктую чарівні цифри, наче магічний код.
Скрипне радіо – “Прийняв. Тримайтеся, пацани”.
Решту слів не почую. Бо знову накрив “приход”.
Оживе на позиції стадо сталевих слонів,
Поверне свої хоботи в сторону наших бід.
І зайде у стволи із клацанням стиснутий божий гнів,
Для швидкої доставки – без декларацій і мит.
Навіть янголи завмерли в небі – як театральний зал,
Небо теж полюбляє сипати – снігом, градом, дощем.
Дочекалися. Наче кулак по всесвіту стукнув залп.
Другий, третій, а потім іще і ще.
А над нами небо луснуло наче віконне скло,
Аж земля підстрибнула, і трохи змінився ландшафт.
Смерть сиділа на бруствері. Більш немає. Змело.
Та зі стиснутих рук повернулася в серце душа.
“Що там, брате? Прийом? – Та все по плюсах, братан!
Так вломили, що вщент. І цілей більше нема!”
Що я ще відповім? Вклоняюсь тобі, арта!
Не дарма вас кличуть богами. Ой не дарма…
Гліб Бабич, 2022
***
“Караван”
Караван, як і досі – уперто і важко іде.
Брешуть пси безпорадно – втім, як брешуть завжди.
Хтось пильнує навколо, а хтось по стежці веде,
Хтось розносить для решти, як звістку щасливу – води.
Бо в пустелі не варто чекати – ні Божої ласки, ні злив,
Що з собою несеш – те твоє. Про що особисто подбав.
Ще й но зволь напувати всіх тих, хто втомився і сів
При дорозі безжурно, та щойно чомусь зажадав.
П’ють, а потім питають – “куди і навіщо це ви”?
“За свободою” – кажеш. – “Жага щоб не вбила вас всіх”.
Зморщать лоба, здивовано вичавлять – “О? Ти диви?”
А у спину вже, кинуть “Ну-ну!” скрізь приглушений сміх.
І трясе тебе далі, мов жариш шляхом гопака,
Із веселощів – засідки, смерчі, і щільні бої.
Ти сидиш між горбів. Не верблюда. Це доля така.
Власно, йде караван, щоб розгладити трохи її.
Після мінних полів, що розсипали щедро чужі,
Прийде черга своїх, що майстерно розставлено скрізь.
Крок за кроком. Повільно. Набридне – біжи.
Не жалійся. Пустеля і люди байдужі до сліз.
Як же іноді хочеться кинути все і лягти.
Щоб насипало зверху, як спокій, піщаний бархан…
Дідька лисого! Бо якщо взявся тягти,
Підеш навіть мерцем, щоб дійшов до мети караван.
Ось і знайдено вихід з пустелі до жирних ланів,
Караван, наче ніж, прорубав до свободи вікно.
Розвертайся. Вертайся. Ти ж начебто так і хотів,
Щоб дорогу для інших пробити крізь кров і лайно?
Щоб дорога як килим. Без болю і страху щоб йшли,
Безтурботні, без крові, із повним запасом води.
Що там той караван? Хтось згадає можливо – “були…”
Головне, ми нарешті доставили решту сюди.
Най так буде. А поки пісок на зубах,
Біль бадьорий від всіх нашвидку перев’язаних ран.
І надія. Допоки не втрачений шлях,
І допоки пустелею йде хоч один караван.
Гліб Бабич, 2022
***
Він переїхав в Бучу в середині березня 2021
винайняв маленьку квартиру у цоколі і завів кота,
шерсть якого була кольору помадки на еклері.
Він ходив на англійську, в тренажерку та на сповіді
він любив дивитись, як падає сніг
та в тумані зникає вулиця.
Він слухав Радіохед, старі альбоми Океану Ельзи дощ, грім і стукіт серця дівчинки,
з якою засинав у маленькій цокольній квартирі
і прокидався у маленькій цокольній квартирі,
цілував її тепле обличчя,
пригортався до її липкого тіла,
пірнав долонею у хвилі її волосся
та борсався там, наче мушка на павутині.
Вона покинула його восени
так, як птахи покидають ліси,
так, як інженери фабрику по-закінченню зміни,
і поїхала в Польщу,
щоб там залишитись.
Він взяв кота, схожого на тістечко,
і сказав: кіт, нам треба їхати
з нами, як ранок
як життя
як хвороба
сталась холодна
як крига
війна,
урок що зветься “Спокійне життя” закінчився.
У тумані зникає вулиця,
падає дощ,
його зовсім не слухають,
кіт вибіг у поле і ім’я його вітер.
На хресті наче на id-картці написано:
тут спочиває номер 234 вічна пам’ять.
Вона мріяла про мандрівку в Патагонію,
про роман з рок-музикантом,
про реєнкарнацію в царицю чи в рибу.
Планувала написати книгу
про те, що пам’ять
крихка наче кірка на крем-брюле
вразлива, наче кохання
розсипається, як пісок поміж пальців
і зникає,
щезає
немає.
Вона любила свій велосипед,
морозиво зі згущівкою,
збирала пожовкле листя,
наче марки
любила розглядати хмари,
розсипані наче поп-корн
неохайним хлопчиком в кінотеатрі.
Мандрувала у гори наодинці,
щоб приймати інгаляції лісом та повітрям,
збирала м’яту та іван-чай
збирала зорі, розкладаючи в пам’ять, наче у фото-альбом.
Її батько загинув у чотирнадцятому,
їй було чотирнадцять, коли мама поїхала в Італію
та не повернулась.
Вона не мала стосунків, бо все чекала на рок-музиканта.
Коли зима вирішила залишитись
щонайменше до наступної осені,
гучно і боляче сповістивши про це,
і пахнуло на вулицях
тишею жахаючою
вогнем і землею
розліталося вороння,
тоді вона не розгубилися,
дістала із верхньої полиці пляшечку
із висушеним іван-чаєм та чебрецем,
заварила трави,
розлила у термос
та понесла на пости
хлопцям із тероборони.
На хресті наче татуюванням закарбовано:
тут спочиває номер 457 вічна пам’ять.
Вона жила поруч з парком
у невеликому будинку,
годувала білок,
годувала собак,
годувала п’яниць –
була хранителькою осені
і хранителькою спогадів
розсипаних, як цукор.
Їй було 54,
вона працювала у комунальному підприємстві,
носила синю робу “Епіцентр”
та їздила на велосипеді.
Фарбувала нігті у багряний,
фарбувала губи у багряний
і щоночі до неї приходили багряні сни.
Вона дивилась “Говорить Україна”,
витирала сльози білим носовичком,
згадувала дитинство,
яким тоді теплим було сонце,
перед сном читала Кокотюху
та стрибала, наче плавець у воду, в свої сни
багряні, як нігті
багряні, як губи.
Чекала на суботу,
щоб витерти пилюку в кімнатах,
випрати одяг,
приготувати шарлотку
та думати про минуле.
Її вбили п’ятого березня,
коли вона повертала на свою вулицю,
їдучи на велосипеді,
вбили, як ніч вбиває день,
як осінь вбиває літо
розіпнули чергою кпвт.
На хресті наче на дошці оголошень написано:
тут спочиває номер 451 вічна пам’ять.
На вулицях та на полях
з’являлись нові Голгофи:
тільки кулі замість цвяхів,
тільки артилерія замість списів.
Хотілося
рахувати дні до літа,
рахувати кошенят,
рахувати дітей,
рахувати зорі,
рахувати до ста, засинаючи.
Тут спочиває номер 176 вічна пам’ять,
тут спочиває номер 201 вічна пам’ять,
тут спочиває номер 163 вічна пам’ять,
тут спочиває номер 308 вічна пам’ять.
***
і вона говорила йому – я важу мільйони тонн,
складаюсь із гороскопів та інших небесних знаків.
він відвертався і думав – я ж їй взагалі ніхто.
для чого мені це слухати, навіщо мені це знати.
вона з ним ділилась – знаєш, як часто сниться,
ніби слово не можу зчитати із сотень літер.
він закочував очі – Боже, яка різниця.
я їй не вчитель, не батько, я їй навіть не лікар.
ще вона часом лякала його найгіршим:
я не знаю, хто я сьогодні – чи ця, чи та.
іноді навіть писала для нього вірші.
він вдавав, що читає, та ніколи їх не читав.
він не слухав, але прикидався таки уміло,
а з часом і прикидатися перестав.
і одного дня вона це все зрозуміла
і замовкла, як замовкають старі міста.
ця історія, мабуть, не більше ніж випадковість.
в цьому світі, ви скажете, і не таке бувало.
але він намагався ще довго знайти її голос.
і йому до кінця життя його бракувало.
Таня Власова
***
Я – Марина і я біженка.
– Українці повністю змінили портрет біженця у світі, – сказав мені 70- річний британець, якого я пригостила власноруч зліпленими варениками з картоплею на одному з заходів, організованих на честь Івана Купала.
Смакуючи вареники і розглядаючи мою вишиванку, він продовжував:
– Ви розумієте, що ви зробили? В Брайтон приїхало більше 500 українців, і ви повністю змінили портрет біженця. Зазвичай біженці – це додаткове навантаження на всю систему. Це безробітні, це люди, які не знають мови, яких потрібно годувати і одягати. Але українці виявились не такими: ви всього за пару місяців стали помітною силою в місті.
Ви швидко вчитесь, ви працьовиті. Не чекаєте, а шукаєте роботу. От ви, наприклад, кажете, що з першого дня війни працюєте онлайн, при цьому маєте сина, і сьогодні не полінувались, а приготували українську страву і принесли її на свято, ходите і всіх пригощаєте, і ще й в гарній традиційній сукні. Ми вже відчули зміни, а що ж буде, коли ви вивчите мову? Замість того, щоб створювати проблеми, ви даєте нам приклад, як можна діяти, і це шалено мотивує!
У вашій країні війна, ваші домівки зруйновані, а ви посміхаєтесь, думаєте про бізнес і щоб пошвидше стати на ноги і підтримувати Україну.
Ми всі в захваті від вас! Ви приклад і натхнення для усіх британців, повірте мені, я прожив довге життя. От побачите, зовсім скоро українці будуть рулити в Брайтоні.
Так, ми такі! Бо ми найсильніша і найкрутіша нація світу. Україна понад усе, не підведемо. Порулимо трохи в Брайтоні, а далі повернемось до неньки.
Марина Ткаченко
