Найрозумніший. Євген Чикаленко

“Легко любити Україну до глибини душi, спробуйте                                                   

любити її до глибини власної кишені” (Євген Чикаленко)

Багато хто пише щоденники. Aбо бере активну участь в політиці, блискуче володіє мовами, має талант спостереження, вміння бачити найголовніше та розвинений аналітичний розум. Спроможний передбачувати майбутнє та вгадувати розвиток вистави нашого життя  на три кроки наперед.

Дуже рідко всі ці риси присутні в одній єдиній людині. Як-от, в Черчілля чи Юлія Цезара. Бо ж це має бути найрозумніший серед усіх.

В нас теж була така людина.

Зустрічайте, найпопулярніший “блогер” рубрики “Сто років тому” від Алі Татар-заде – Євген Харламович Чикаленко.

Нажаль, в нас його знають одиниці. Така вже доля найрозумніших. Навіть українська Вікіпедія пише “участі (в 1917 – 1919рр.) в політичному житті не брав”, хоч це неправда.

Роки перших визвольних змагань дали нам ясність думок, матеріал для досліджень та обширні соціологічні та психологічні спостереження. З яких, як показує практика, три чверті співвітчизників не роблять висновків. Бо не знають та знати не бажають.

Народився на Одещині в 1861 році, в селі. Сім’я була дуже заможною.

Школа в Єлисаветграді – славетне давнє козацьке місто (дорога на Хаджибей, Крим та з Січі до Польщі), також місто називалося Зінов’євськ, Кірово, Кіровоград, і, нарешті, зараз – Кропивницький.

Товаришував там з Карпенко-Карим, Олександром Тарковським (дідом того самого) та багатьма іншими, невідомими широкому загалу діячами культури.

Вищу освіту отримав в Харкові на природничому факультеті.

Звичайно ж, студентські проукраїнські гуртки, царська поліція, заслання у рідне село. Це вони його так покарали. Українця. До рідної землі. Авжеж.

Батько, великий землевласник, помер. Літо без дощів. Що робити?

Євген використовує всі знання з вишу, новітні на той час технології, “чорний пар”, виписує американську техніку…

Впоралися. Відтоді він досконало знає свій народ та село.

Село… Прості люди. Вони й тоді були такими, як зараз. Як каже Сайгон, це не “бував в селі влітку у бабусі”. Чикаленко там насправді жив. Щоденні спостереження стануть у пригоді трошки пізніше, а поки-що Чикаленко почав писати.

Спочатку про землю.

Українською.

Уявіть, Російська імперія, чорносотенці, валуєвські циркуляри – він пише й видає п’ять томів “Розмов про сільське хазяйство”. В Одесі та самому Петербурзі. Солов’їною. Тисячі примірників з практичними порадами господарникам.

Далі –  крутіше.

Портрет Тараса та парсуну Гарібальді –  на редакторський стіл.

“Яка національна ідея без ЗМІ власною мовою?” – вирішує він та засновує власним коштом (у спілцi з іншим свідомим багатієм-цукроварником) багатотиражну газету “Рада”.

Перший тираж заарештовує поліція.

Продовжує видавати. В його газеті друкувалися Винниченко та Петлюра, Грушевський та Франко та ще десятки відомих українців.

За свої гроші засновує (та спонсорує будівництво) Академічного дому у Львові, тоді – Австро-Угорщина. За задумом, там повинні були жити українці, що приїжджали навчатися до міста Лева у вишах – університетi та Львiвськiй Політехніцi. Будівля славетна, потім там оселилася ОУН та мешкав Бандера. Стоїть досі.

Регулярна премія особисто від Чикаленка за найкращу статтю з історії України, що буде надрукована – тисяча карбованців. Нагадаю, в столиці на Неві середні заробітки тоді були карбованців 25-30 на місяць. Тоді й почали друкуватися Яворницький, Коцюбинський, Грiнченко.

Допомагав Лисенку.

Курсував між рідним селом, Львовом, Києвом, Єлисаветградом та Харковом.

Фактично – лідер українських поступовців.

Дружина – лідерка Українського жіночого руху (так, був такий).

Діти.

Від істерики царату, коли почало все сипатися, доречно усунувся на Балтиці, у фінів. З 1917-го – вдома.

Він з гумором описував все й всіх в щоденнику. З часом гумору ставало все менше, а суму – більше. Читаючи шоденники та спогади Чикаленка, будете враженi його точними прогнозами та застереженнями.

Все, що буде, він передбачає, немов знає наперед.

Читати (надто, порівнюючи з записами неврастенічного Винниченка, наприклад, датованi тим же часом), цікаво й водночас соромно. Ми не змінилися.

Події перших визвольних змагань 1917-1922 рp. потрібно знати всім. Ще й аналізувати, як шахову партію.

Щоденники Чикаленка дозволяють зазирнути в думки деяких гравців, що висмикували дошку та фігури тієї кривавої гри.

Він був германофілом, досконало, (як і його дружина), знав німецьку.

З ним листувалися всі “стовпи” національного відродження. Коли до влади прийшла Центральна Рада, він, звичайно, знав усіх її членів, але сам там бути відмовився. В листуванні з друзями старшого віку підтримував дії Ради, але зі скепсисом передбачав цьому “союзу соціялістів, гімназистів та беллетристів сумне майбутнє”, бо відчував “відразу до демагогії”. Раніше практично всі майбутні парламентарії збиралися на його квартирі.

На що сподівався? Як аналітик і реаліст жартував – “на українського Бозю”.

Також цілком спокійно ставився до німецько-австрійського окупаційного контингенту.

В нього була цікава думка: якщо українці боротимуться й поступово будуть виходити з-під німецького панування, то в процесі боротьби позичать найкращі риси нiмців – високу культуру та культ “орднунгу” (порядку). Він наводить приклади, як саме під німецьким мовним та культурним домінуванням відбулося національне відродження чехів, естонців та латишів.

Але якщо окупанти – росіяни, “брати” (так, саме він уперше вжив це слово  саме в лапках, в тому ж сенсі, що й ми тепер), то це – порожній шлях малоросів, шкідливий насамперед українцям.

То ось, про “простий нарід”… Він добре його знав. Писав восени 17-го, що хазяйство не можна на годину залишити, бо все “ревізують” селяни. “Внутрішнього закону у селян не виработалося”, тож на селі коїлися речі “страшніші, ніж на фронті”.

Трохи згодом передбачав, як селянські хулігани зі зброєю, що зараз називають себе “петлюрівцями”, потім назвуться “більшовиками”.

Застерігав, що попри підмащування нижчих верств сільського населення, на ці шари спиратися не можна. Закон про соціалізацію землі від УПСР він не сприймав (пропонували забрати у великих власників землю, залишаючи максимум 40 десятин). Він справедливо вважав оптимальними 150-250 (десятина трошки більша за гектар). Взагалі, правильне вимірювання родючої землі – то важливе питання для розуміння психології українців. Попереду – межа.

Німцям також не подобалася Центральна Рада. Нескінченні загравання з більшовиками та своїми пролетарями й селянами,  соціалістична (сучасною мовою – популістська) риторика з мінімумом справ привели їх до висновку, що треба щось змінити.

Потрібен був жорсткий та водночас адекватний і розумний лідер.

Першим кандидатом був Чикаленко.

Три дні (три довжелезні доби!!!) він вагався.

Відмовив. Не став правителем України. Мабуть, нажаль.

Булаву підняв Скоропадський. Третім варіантом, ймовiрно, був Василь Вишиваний-Габсбург.

Нам залишається читати докладний Чикаленків щоденник, спостерігати разом з ним.

Звичайно, імперський проросійський напрям уряду Лизогуба відштовхував розумного Євгена. Він запитував Гетьмана, чому зброя, матеріали, аероплани та інше спорядження з Української Держави перекидається “на Дон”, до білих. Чув у відповідь щось нелогічне.

Категорично не сприймав ідею створення федерації з білими імперцями.

Попри все, категорично не підтримував бажання Винниченка й Шаповала з їхнім анти-гетьманським переворотом. Це зараз потрохи стає відомо про шалені гроші, виділені більшовиками на повалення “бариги” того часу – ясновельможного пана Гетьмана Скоропадського.

За часів Гетьманату Українська Держава була визнана 50-ма країнами світу, мала золотовалютний резерв, власні гроші, прапор, армію, Академію Наук, Центральну Бібліотеку та багато іншого. Але масована та хитра інформаційна ворожа атака, розрахована на простих людей, пройдисвітів, “зелений”, тобто бандитський рух, та купку “корисних патріотичних ідіотів”, нездатних передбачувати наслідки власних дій, призвела до антидержавного заколоту.

З великим сумом і розпачем Чикаленко писав, що ватажки-заколотники, Винниченко й Шаповал – то люди більше темпераменту та настрою, аніж логіки та розуму. Чикаленко знову й знову, в кожному дописі передбачає неминучість

а) анархії, що народили ці дії Директорії;

б) більшовицького наступу.

Так, ці речі були йому очевидні, але в Директорії лише сміялися: “що, Троцький нападе? Ха-ха-ха!”.

Сміялися вони місяця десь півтора.

Бо Троцький таки напав.

Вже в січні дев’ятнадцятого Чикаленко пише, що повторюються події ХІІІ сторіччя, коли під такою самою ординською навалою зі сходу впав Київ та серце Української Держави змістилося на Захід, до Галичини, де Данило та Роман були королями у власному українському королівстві.

Так, він розумів, що зараз Польща не відпустить ті землі. Країни Антанти визнавали Гетьманську Державу, але не підтримували УНР після самовбивчого перевороту з очевидними промосковськими заграваннями. Прості люди, “зелені” отамани, розбещені новими хвилями більшовицької агітації, почали радісно стріляти в спину УНР, але трохи пізніше більшовики уб’ють їх також. Хто вижив тоді – доїдав своїх дітей у Голодомор. Але як вони свого часу раділи, що гуртом скинули “баригу”-гетьмана…

Чикаленко поїхав з України. Циклон вирвав його з корінням, за його словами, вдома залишилися “тільки гнучка лоза та бур’ян”.

В еміграції бідував. А який ще фінал може бути для найрозумнішого, хто не є гнучкою лозою та бур’яном? Кожен розумний до цього готовий…

Він вважав шансом на здобуття незалежності майбутню “другу світову війну”. Так, він написав це словосполучення двадцять першого року. Передбачав наступну велику війну. Багато хто ще в Європі це передбачав? Хіба що кровожерливий Лєнін писав про “следующую империалистическую”, але навіть у формулюванні Чикаленко точніший.

Вважав, що Україну врятує монархія, якийсь принц ззовні, що розмовляє українською. Звичайно, кандидатура Василя Габсбурга-Вишиваного його могла влаштувати. Інші діячі діаспори та УНР в екзилі не дали об’єднатися силам в єдиний кулак. Кращий друг Липинський не дав, Шаповал не дав. Винниченко, Петлюра.

Все, як завжди.

Свої щоденники вважав (попри власну скромність) важливим матеріалом для відновлення української незалежності, “цеглинками до фундаменту”.

А ще на гроші від видання він, колись дуже заможня людина та меценат, хотів справити собi зуби та нормальний одяг.

Жив у Австрії та Чехословаччині. Євген Чикаленко завжди трепетно ставився до свого батьківства, дуже переживав усе, що стосувалося дочок та синів. Саме звістка про те, що його молодші хлопці Петро та Іван потрапили до рук більшовицької чрезвичайки, прискорила його смерть 1929 року в Чехії.

Заслуговує  пам’ятника. Хіба в нас мало площ (та ж київська Льва Толстого) та вулиць, що мають бути названими на його честь?

Винниченку стоїть пам’ятник, по школах висять портрети, п’ять-шість вулиць носять його ім’я.

Чикаленка поки-що нема.

Але буде.

Бо він – найрозумніший.

 

#LiterLG

Тетянi Осташко, Алі Татар-заде, ДЯКУЮ!!!

Famous Ukrainians