Народний герой України Костянтин Шкапоєд

IMG_7786

Хто у Домі господар!?

У Пісках, де вулиці збереглися лише умовно, тепер зовсім інші дороговкази. Ті, хто подорожують селищем-пусткою орієнтуються, здебільшого за неофіційними назвами ротних і взводних опорних пунктів української армії. Разом із Олегом, заступником командира батальйону по роботі з особовим складом з 57-ї окремої мотопіхотної бригади, ми деякий час трясемося по ритвинах місцевих доріг на його автівці. Олег час від часу викручує кермо то по правій стороні вулиці, то по-англійськи звертає на ліву сторону дороги і несеться по «зустрічній» смузі. На мій здивований погляд лаконічно кидає: «Входимо у сектор обстрілу. На териконі росіяни сидять і нас досить добре бачать». До бойовиків тут від сили кілометр-два по прямій. Зрештою, зупиняємось біля однієї з куп цегли та будівельного сміття, що була колись чиїмось будинком. Пірнаємо між ламаним камінням і залізяччям на ледь помітну стежину. Ми на місці – взводний «опорнік» «Дім». Тут «господарка» Кості Шкапоєда. А точніше – старшини військової служби за контрактом Костянтина Шкапоєда, Народного Героя України.

Зараз день. Період активності бойовиків – темна пора доби. Тому засвітло бійці на ВОП, здебільшого, відпочивають. Один з солдатів дивиться якісь музичний канал та методично, смакуючи кожен шмат, жує тараньку. Поруч сидить пес, очікуючи, що солоні ласощі перепадуть і йому. Оманливе враження загальної сонливості додає ще й яскраве вересневе сонце, промені  якого зазирають у колишній гараж будинку, де хлопці облаштували свій КП.

IMG_7759

Але у командира, старшого на позиції такої преференції, як денний відпочинок, не має. Костя на ногах: потрібно подбати про харчі, зв’язок, БК та зброю. Ледь умовили для фотографії одягти кітеля із нагородою.

Зрештою, старшина таки вмостився на якомусь чурбаку. Мовляв, готовий розповідати.

–Я родом із Миколаївської області. Курортне містечко Коблево, якщо знаєте таке, – каже він – Четверо дітей і…троє онуків. До армії працював водієм. У мене було два автобуси, ЛАЗ і ПАЗ. То ними і ганяв на міжміських маршрутах. Не шикував, звичайно, але на життя, загалом, вистачало. Так, напевно б, і крутив би кермо, якби 2 травня 2014 року в Одесі у мене товариш не загинув від рук проросійських бандитів. Хороший був мужик, працював у охоронній фірмі. Тому я зібрав наплічника і пішов добровольцем у 34-й батальйон територіальної оборони «Батьківщина», який форумвали у теперішньому Кропивницькому.

IMG_7785

Видно, що Костянтину важко всидіти на одному місці – засвітла потрібно багато чого зробити. Тому йдемо оглядати позиції. А старшина дорогою продовжує розповідь.

– Я «срочку» служив у ГРВН, в Німеччині. Був водієм на «Уралі» – машині забезпечення у роті МТЗ в танковому полку. За півтора року служби за кермо тримався частіше, ніж за автомат. Зброю бачив на стрільбах, на церемонії вручення зброї. А потім – на присязі, – сміється Костя. – Тому коли формували батальйон, таких «бійців» як я, було чимало. Але в усіх було бажання навчитись воювати. Хочу подякувати нашому першому командиру батальйону Дмитру Красільнікову, який привозив до нас на полігон біля Канатового різних цікавих «профі», які буквально з нуля вколочували в нас ази виживання на полі бою. Робили все, щоби ми не розгубились у першій же сутичці з «сєпарами».

Але свій перший бій Костянтин, за його словами, пам’ятає досить епізодично.

IMG_8099

– Нас висадили у чистому полі біля Олександрово-Калинівки десь у другій декаді червня 2014 року. Ми почали будувати позиції. Першу ніч перебули так-сяк. А вже наступного дня відбулась перша сутичка з бойовиками. Вони «довбають» по нам – ми відстрілюємось. Але найбільшою проблемою для нас був ворожий снайпер, який працював по наших укріпленнях. Від його кулі загинув мій побратим. Це, власне, друга причина, чому я тут і чому досі воюю. Та й воювати ми навчились добре. Ганяли не лише так званих «ополченців», але й російських «регулярів». І було це ще влітку 2014 року, коли в батальйоні були самі автомати, один «бронік» на трьох, а шоломи радянського виробництва зразка 1968 року. Я вважаю, якщо людина має ідею, воює за свою землю – вона непереможна, на відміну від тих, хто збройно підтримує неправе діло.

Нашу розмову перериває пронизливий вереск сигнальної міни. Костя підхоплюється, але боєць на «фішці» подає знак. Мовляв, все «ОК». Позиції навколо «Дому» добре укріплені. За словами Костянтина, бойовики майже щоночі випробовують їх на міцність. Він демонструє нам нашвидкуруч залатану діру в стелі одного з укриттів. Декілька днів тому сюди поцілив снаряд випущений з гармати БМП-1.

– В принципі зараз тут тихо. Так, час від часу пострілюють, – говорить старшина. – Але бойовики риють землю, як навіжені. Можливо, готуються до зими. А може – укріплюються на випадок нашого наступу. В їхніх новинах тільки й говорять про це. Раніше навпроти нас було п’ять позицій бойовиків. Тепер стало одинадцять. Ми їх, звичайно, не провокуємо, даємо зализати рани. Але якщо вони починають лізти – даємо доброго прочухана.

IMG_7728

Тут, до слова, проявилась пристрасть старшини – кулемети. На станині біля однієї з амбразур закріплений НСВ-12,7 «Утьос». Поки розмовляємо, Костянтин не дивлячись на свої руки хутко розбирає-збирає зброю. Перевіряє, чи в достатній кількості біля кулемета є боєкомплект.

– Я починав воювати із звичайним «калашматом». Це вже потім мені доручили РПК. Розібрав його, подивився, як працює. Ну, думаю, оце повоюємо тепер! А в 2015 році дали нам ДШК. Фахівців із ними працювати було мало. Я вже був командиром відділення, тому ротний доручив вчитись на «крупнику» мені. А як вчились: прийшов якийсь хлопець, розказав як збирається-розбирається. Дали відстріляти трішки. Тоді я відчув, що це – мій калібр. Не скажу, що я дуже великий фахівець. Але під час бою в пітьмах розібрати-зібрати його зможу і раду дам. Вже знаю усі їхні «болячки»: де і як кулемет «хапає клина». То мені вже для процесу розбирання-збирання навіть ліхтарик не потрібний. А недавно нам «Дегтяря» РПД привезли. Єдина біда була – він стріляв тільки одиночними. Розібрав, змастив, покрутив, поміняв пружину. Працює! Люблю я кулемети: як гепнеш,  то лише сама луна від пострілів на ворога діє краще заспокійливого!

Процедура нагородження відзнакою Народний Герой України для старшини Шкапоєда не була простою з багатьох причин.

– Ну що я такого героїчного зробив?! – дивується Костянтин. – Адже були заруби з ворогом і до того випадку, та й після. Ми тоді готувались до визволення Дзержинська. По рації почули, що наші хлопці десь потрапили у засідку і їх притисли з усіх сторін. Ми прожогом скокнули на броню і вдарили по «сєпарах». А потім ще й блок-пост їхній «віджали». Я давно про це забув. Аж раптом комбат приходить і наказує їхати до Вінниці. Та зізнаюсь відверто,  бути три дні поза позиціями – для мене це був кошмар. Через кожних 15 хвилин дзвоним хлопцям: чи усе гаразд?! Я не такий сильно відповідальний, але за хлопців переживаю сильно. Вони вже не перший день зі мною. Сформувався добрий колектив бійців, у яких я впевнений. Це не значить, що всередині групи усі янголи. Але всі конфлікти минають по-родинному.  Була б моя воля, то ті срібні тризуби отримав би кожен з моїх хлопців! А, ото, додому поїхати у відпустку на тиждень чи два? Та я на другий день починаю вже нудитись без свого взводу!

Ми від’їжджаємо, а Костя, скинувши нарешті «парадний» китель з нагородою, береться до наступної роботи: заходиться пораєтись біля розібраного двигуна легковика, що стоїть біля його КП.

  • Я ж з дитинства механік, – каже він. – Для мене в машинах гайки покрутити так само «в кайф», як кулемети…

IMG_7734

полковник Володимир Скоростецький,

Фото автора.

Ukraine articles