Народ проти російської літератури

Так міг би називатися відкритий судовий процес. Все, що репрезентує так звану «велику російську культуру», мало би бути зачищене в Україні ще вісім років тому. Коли Росія почала збройну агресію проти України, захопила Крим та частину Донбасу й почала насаджувати там так званий «русскій мір». Його ідеологія, теоретичне обгрунтування, містить ота сама російська культура, й зокрема – література. Тож вивести все питомо російське за периметр українського інформаційного та культурного простору слід було цивілізовано, на підставі ухвалених парламентом та підписаних президентом законів.

Натомість відсутність законів провокує задля справедливості аналог «судів Лінча». Саме так діють активні громадяни України зараз, у час активної фази восьмирічної російсько-української війни. Попервах українці просто проводили ревізію домашнім бібліотекам, виносячи звідти книжки російських авторів, хоч класику, хоч сучасних. Але російські звірства в Бучі, Ірпені, Маріуполі та інших українських містах та селах радикалізували активну частину суспільства ще більше.

Саме після оприлюднення шокуючих фактів про масові вбивства й згвалтування, в тому числі – дітей, українці прямо ототожнили це з реальними проявами «російської культури». Тож у відповідь почалися демонтування пам`ятників «головному російському поету» Олександрові Пушкіну та перейменування досі названих на його честь вулиць. Виявилося, що їх стільки ж, скільки до 2014 року було вулиць імені Леніна й Карла Маркса.

Проте забрати з міського простору монумент та поміняти табличку на стіні простіше, ніж на законних підставах викинути не лише Пушкіна, а й загалом російську літературу з українського освітнього простору. Приклад тому – дискусія в Міністерстві освіти та науки України. Реалії вимагають переглянути державну шкільну програму зі світової літератури. Це підтвердив пан Сергій Бабак, голова освітнього комітету Верховної Ради. І тут же заперечив самому собі: «Є російська класика, яку вивчає весь світ – Достоєвський, Чехов чи Толстой. Будемо вичищати все, що містить пропагандистську частину. Але класику треба вивчати». Ще й додав: повністю відмовитися від уроків російської мови в школах неможливо, бо то є порушення прав національних меншин.

З огляду на подібні двоїсті заяви навряд варто намагатися вчергове довести очевидне: російська класика насправді має значення лише для Росії. У цивілізованому світі її возвеличують лише русофіли, так звані «друзі Росії». Причому – не безкоштовно, не від любові до культури й мистецтва. За лобіювання російських інтересів їм платять чималі гроші. Ця практика тягнеться від другої половини XIX століття, а після приходу до влади більшовиків бюджети «друзів Кремля» зросли в рази.

Наслідки мені довелося відчути на собі. Років зо двадцять тому в складі групи митців із України був запрошений до Нюрнберга. Після чергового заходу нас запросили на прийняття. І там довелося вислухати претензії. Виявляється, ваш покірний слуга розчарував приймаючу спільноту, бо зрікся свого національного мистецтва. А я лише сказав: Пушкін не має до української культури не має жодного стосунку. Натомість європейці ставили – та й дотепер, попри криваву війну, – часом ставлять знак рівняння між російським та українським.

Тому російську літературу справді варто вилучити зі шкільних програм. Замінивши її зразками справжньої світової класики. Європейської та американської – насамперед. Адже українські школярі через домінування російського поки що погано знайомі з класикою польською, німецькою, іспанською, французькою, чеською, болгарською тощо. Чого вже там, можна піти далі – знайомити українських школярів із кращими зразками японської, австралійської, канадської літератури. Світ культури великий та різноманітний. Відмова від російського на користь усього іншого культурного багатства не зашкодить.

Та не проговореним лишається інше, не менш важливе питання: що робити з радянською класикою, написаною українськими авторами. Адже цінність цієї літературної спадщини лишається не менш сумнівною, коли йдеться про українських школярів. Далі, для тих, хто здобуватиме вищу освіту, комуністичні зразки нехай лишаються як предмет досліджень на критичного аналізу. Бо студент сам обирає собі фах, а разом із фахом у пакеті – не актуальну класику.

Тоді як школяр не має права вибору. Затверджена освітня державна програма його просто не дає. Тож радянська класика, ще з замішана на комуністичній ідеології, лише зашкодить, позбавить орієнтирів, відштовхне. Тим більше, що українські радянські письменники творили в координатах того самого «русского міра», адже інакше не могли, не мали права. Отже, «Прапороносці» лауреата Сталінської премії комуніста Олеся Гончара нічим не кращі за російську пропаганду.