НЕЗГАСИМА ВАТРА ІГОРЯ БІЛОЗІРА

24 березня  Ігорю Білозіру виповнилося б 66 років

У ніч на 9 травня 2000 року русифіковані мажори жорстоко побили Ігоря Білозіра і він через 20 днів помер у львівській реанімації. Помер за свою пісню. Його смерть мала міжнародний резонанс і викликала громадські заворушення у Львові.

Ігор Білозір – знакова постать для української музичної культури. Він завжди і у всьому був відданий мистецтву, сповідував високі мистецькі критерії, тому тяжко переживав занепад професійності в пісенному жанрі, його цілковиту комерціалізацію.

Кожна його пісня – святкова, врочиста несподіванка – це його щирість, чистота, краса, що пробуджує совість людей, кличе їх до свободи, збагачує інтелект. У ньому органічно поєднувалися патріотизм, талант і висока громадянська позиція. Його мелодії – світлі і різнобарвні, як кольори вишиванок і писанок. Творчість І. Білозіра називають “совістю в мистецтві” – це найвище визнання таланту митця.

До вашої уваги ексклюзивне інтерв’ю з рідною серцю визначного композитора, співака, народного артиста України, відомого діяча української культури, творця музики Ігора Білозіра – його сестрою Русланою Білозір.

У сяйві дитинства

– Він народився у Радехові, де і минуло його раннє дитинство і підлітковий вік. Ігор був четвертою дитиною у нашій родині, а я була першою, найстаршою. Після мене було ще двоє діток, які маленькими повмирали. Ігор народився через сім років після мене. Він був дуже бажаною дитиною, яка народилася від справжньої любові моїх батьків – Марії і Йосипа. Дитиною, до якої доторкнувся Господь. Народився Ігор навесні, 24 березня 1955 року. Тато в цей час працював учителем молодших класів, а мама тоді не працювала. Перед тим, як мав народитися Ігор, ми переїхали із села Радванці до Радехова. На окраїні Радехова винаймали хату, а потім довго і важко будували свою власну. В 1961 році ми переселилися у нову оселю, де нині мешкає мама. Енергетика батьківської хати спричинилася до “Маминої світлиці”. Була для нього завжди джерелом не просто заспокоєння, умиротворення, відпочинку, натхнення, а справжньою поживою для праці, для добра, для того, що він творив і віддавав людям. І як результат – народження нових шедеврів.

– Розкажіть трохи більше про свого батька.

– Наш тато був дуже творчою та комунікабельною людиною. Біля нього завжди гуртувалися люди. Дуже товариський, він керував хорами вчителів і дітей, у школі вів співи і малювання, сам дуже гарно співав. Пригадую, у Радехові відбувалися концерти за участю старшокласників, учительських хорів, приурочені до різних дат. Я сиділа в залі (тепер це є районна школа мистецтв), а тато на сцені, на той час у модних широких штанях, співав пісню “Вівці мої, вівці”. Пісню, яка потім знайшла продовження в обробці та виконанні Ігора.

– Яку основну рису Ігоревого характеру ви виділили б?

– Ігор був дуже терплячим і водночас упертим, з вираженим “почуттям свободи”. Цей характер він виявляв змалечку. Якщо був незгідний з батьками, які його деколи карали, міг “розвернутися” і піти з хати чи щезнути на декілька годин. А всі ми збентежено його шукали. Я мусила виконувати іноді функцію буфера між батьками і братиком.

– Пані Руслано, ви – чи не єдина людина, яка постійно мала свого молодшого брата Ігора на очах. Тож ви, безперечні, бачили, як усе починалося у творчому житті Ігора і з погляду дня сьогоднішнього можете про це повідати?

– Після закінчення музпедучилища Ігор працював учителем музики в Корчинській школі і теж там створив ансамбль (1974-1975 рр.). Про цей період Ігор говорить в одному з інтерв’ю: “Двадцять років тому естрада була не те що інша, не було тоді модних нині синтезаторів, завдяки яким можна було обійтися малою кількістю людей. На сцені грало 14 людей, серед них – виконавці на духових інструментах. Відразу було видно, хто є хто: кожен мусив учити партії, обов’язковими були щоденні репетиції. Це велика праця. Але було й задоволення – відчуття ліктя товариша, зіграності. Такі емоції передаються залові і все ж багато справді хороших музикантів опинилося за бортом”.

 

– Цікаво, а коли Ігор зустрів Оксану?

– Коли Ігор учився у музпедучилищі, там і познайомився з Оксаною. Вона також училася там, але була від нього молодша. Ігор під час навчання в училищі жив з моєю сім’єю, а після народження моєї дитини (ми винаймали у Львові помешкання, жили у прохідній кімнаті) перейшов жити у гуртожиток, і там вони познайомилися, на кухні, коли Ігор смажив картоплю. Його полонили її очі: сині, великі. Ігор часто раніше казав: “Я дуже люблю свою сестру, і жінку вибрав, подібну до неї”.

– Повернімося до знайомства з Оксаною. Як ви вважаєте, Оксана любила Ігора?

– Думаю, це була любов. Кажуть, можна полюбити, розлюбити, знову полюбити, – так  у декого буває. Очевидно, можна в собі достеменно не збагнути, де любов, де захоплення, а де тимчасовість. А це, напевно, усе-таки була любов. Мама не схвалювала Ігоревого вибору. Але щось Ігор у ній побачив.

Раптом, будучи ще в “Ритмах Карпат”, Ігор з Оксаною хочуть одружуватися. Наша мама протестує, бо Ігор розпочав навчання у консерваторії, і яке, мовляв, одруження: “Учитися треба, а одружитися встигнете”. Це, я б сказала, був перший конфлікт між родичами у ще не створеній сім’ї. Далі й Оксана вступає у Дрогобицький педінститут, здається, на заочне відділення. А за якийсь час переводиться до Львівської консерваторії. Вони разом, вони одружуються (4 червня 1977 року в Радехові), вони працюють, вони однодумці, працюють плідно, розуміючи одне одного.

Народжується море пісень у співавторстві з Богданом Стельмахом, який завжди критично ставився до Ігоревих віршів. Він вважав, що Ігор – не поет, що він музикант, композитор, а поезія – не його хліб, це мають робити інші, робити фахово і професійно. Якоюсь мірою він Ігореві додав невпевненості у плані віршів, й Ігор перестав писати пісні на свої вірші, практично з моменту співпраці з Богданом Стельмахом. А Ігор, своєю чергою, казав: “Стельмах для композитора – поет майже ідеальний, ніби мислить музичними образами, який лише фіксує поетичними рядками. Музикант у поезії…”. Зустріч Ігора зі Стельмахом – це також влучання у “золоту середину”. Гармонія слова і музики. Так само, як Ігор і Оксана – не просто закохані хлопець і дівчина, а хлопець і дівчина, які знайшли себе в Музиці. І це дуже важливо. Тому вважаю, що злет “Ватри” немовби дублюється у двох іпостасях – Ігор і Оксана, Ігор і Богдан Стельмах. А закохані здатні на великі речі. Вони не оглядаються назад, вони не думають про наслідки, вони не помірковані…

– Але у творчих людей поміркованості взагалі не буває…

– Тому і пісні Ігор писав практично лише для Оксани, для її голосу, її тембру. А якщо до цього згадати, як він довірив їй заспівати пісню узагалі як солістці, то пройшов чималий шлях, шлях великого навчання. Створюючи пісню, Ігор знав, як вона має звучати. Він її відчував і знав, як вона має бути подана слухачеві. Робота ця була надзвичайно потужною, надзвичайно важкою, це була титанічна праця, яку знали тільки він і вона, усі навколо лише сприяли тому.

Ігор розумів, що може досягти більшого, ніж домагається на цей момент і тому ця жорсткість проявлялася у вимозі творця-чоловіка. Якщо три роки співали Люба Кір, Марта Лозинська і Оксана Розумкевич (згодом Білозір) і не було солістів у колективі, то це про щось говорить. Не було Оксани-співачки відразу. Оксана не була до того готова ні з дитинства, ні з училища. Але вона формувалася ціною тяжкої, наполегливої праці удвох з Ігорем…

– Як керівник “Ватри” і чоловік Оксани, Ігор свого часу казав, що йому неабияк приємно, що Оксана Білозір – солістка  “Ватри”, і що зросла вона саме в цьому колективі. І казав, очевидно, це з почуттям великої любові і гордості за них. Тобто, слід вважати, що й Оксана кохала Ігоря?

– Думаю, що Оксана кохала Ігоря. Любила в період їхньої юності, період формування та зросту на їх творчому шляху, піднесення та визнання таланту, поступу “Ватри”, котра, наче ракета, стрімко злетіла в 1979-1980-х роках…

– А от Ігор, зазвичай, якими віяннями керувався у доборі репертуару для “Ватри”? Які саме твори були йому до серця?

– Основа репертуару – народні пісні та їхні обробки. З цього він починав, на цьому вчився сам. Ігор казав ще в далекому 1979-му, що “інша частина – авторські. Перша половина визначальна. Говорити про джерельність народного мелосу, високу естетичну і виражальну сутність, вивірену життям і часом, відшліфовану поколіннями співочих талантів. Народна пісня – для  нас взірець. Ми хочемо, щоб наша “Ватра” запалила іскру любові до правдивої музики…”.

“Даруємо пісню на щастя, на добро”

– Чим для Ігоря була “Ватра”?

– Ватра за прадавнім звичаєм горян символізує невмирущість життя і щедрі гаразди людини. Ватра – це багаття. Уперше в гори Ігор потрапив 17-річним юнаком. Уранці – захоплення від незбагненної краси сонця, що сходить і народжує день в горах. А ввечері, коли сонце заходить, усі сходяться до палаючої ватри. І від цього відчуття надзвичайного душевного піднесення – і, здається, що це найкращі хвилини твого життя. Полум’я потріскувало, здіймаючись угору, освітлюючи гілки сосен, траву і навіть повітря. А юнаки навколо ватри сиділи тісним колом, розмовляли, жартували, співали, і була в цьому спілкуванні така щирість, така теплота, що Ігор вирішив: він розпалить колись свій вогонь, створить свою палаючу “Ватру”.

– Яке найяскравіше враження ви виділили б у своїх спогадах на творчому шляху Ігоревої “Ватри”?

– Спогадів і яскравих вражень багато. І все ж, забігаючи наперед, найяскравішим спогадом є 10 років “Ватри” – ювілейні концерти у Львівській Опері 15-16 липня 1989 року. Суєтно, урочисто, хвилююче. Переповнена гарна зала, балкони, по-святковому оформлена сцена, на якій багато квітів, яскраве освітлення.

10-річчя “Ватри” було справжнім святом: хвилюючим, веселковим та піднесеним. Звучали в концерті пісні з репертуару ансамблю різних років – твори Ігоря Білозіра та Олексія Сердюка, українські народні мелодії. І хоча концерт тривав більше трьох годин і на наступний день також, далеко не зміг вмістити всього, що “Ватра” зробила за 10 років. Було багато офіційних та дружніх привітань зі сцени, подарунків, пам’ятних сувенірів, щирих усмішок – і квітів, море квітів.

Ігор у цей вечір був іменинником… І як підсумок, фінал концерту – глядацька  зала, що, стоячи, скандувала, вітаючи колектив на сцені і його незмінного лідера, натхненника серця “Ватри” – Ігоря Білозіра. А він, урочисто спокійний, гордий, ледь усміхнений, з великою вдячністю і шаною до людей приймав цей вияв любові.

– Але повернімося на десять років назад. Цікаво, яким був початок і подальший творчий шлях “Ватри”?

– Літо 1979 року. Художнім керівником, ідеологом “Ватри” став Ігор Білозір, автор багатьох пісень і текстів, музикант (фортепіано, електроорган, вокал). Професіональна сцена не означала комфортного забезпечення для роботи колективу. Костюми, інструменти, текстові афіші, колонки, які обклеювали вручну, благенький, старий, холодний автобус, який не раз застрягав у снігових дорогах і треба було його штовхати, апаратура, яку купували, самі ж вантажили під час концертних поїздок, холодні зали… Ці незручності скоро забувалися, бо була вища мета…

Третій рік “Ватри”… Широке визнання здобули майстерно оброблені Ігорем народні пісні: “Між горами”, “Моя мила”, “Пішов Іван у полонину косити”, “Тече річка”, “Чого, козаче, сумний ходиш?”, “Чом ти не прийшов?”, “Скрипка би не грала”, “Ой що ж то за шум учинився?”, “Лугом іду”.

Травень 1981 року. Перше, серйозне випробування – республіканський  конкурс у Тернополі (31 професійний та самодіяльний ВІА республіки, 46 солістів-вокалістів бере участь у конкурсі, серед них знані і відомі), у перервах обговорюються уже кандидати в переможці… І раптом на сцену виходить львівська “Ватра”! До речі, про цей конкурс ватрівчани дізналися за два тижні до початку, оскільки повернулися до Львова  з гастролей по республіках Середньої Азії, тому часу на спеціальну підготовку було мало. Журі, яке очолював Мирослав Скорик, було одностайне, переможці – львівська “Ватра”.

П’ять років “Ватрі”… “Ватра” вже не потребує реклами. За цей час ватрівчани сягнули чималого: стали лауреатами республіканського огляду “Молоді голоси”, обласної премії імені О.Гаврилюка. Мають численну аудиторію, палких шанувальників, про що й тоді, у третій виступ на сцені столичного палацу “Україна”, розповідають сяючі усіма фарбами ранньої осені троянди, жоржини, гвоздики, даровані артистам Львівської філармонії. Нова програма “Ватри” зроблена за дивовижно короткий час.

“Його музика – це любов, якої він не зраджував”

– Липень-серпень 1985-го. Увесь цей час колектив залишається вірним вибраному творчому шляху: по-сучасному інтерпретувати та пропагувати український пісенний фольклор. Це не лише концерти, численні музичні телефільми, музика до спектаклів, і як результат – неодноразові надання звань лауреатів республіканських конкурсів та інших відзнак…

Ватрівчани побували в Києві на гастролях (два вихідні дні, чотири концерти, вщерть заповнена зала (це влітку). Палац “Україна” (це вже четвертий виступ) щирим привітом і бурхливими оваціями засвідчив, що репетиція на очах у вимогливої київської публіки вдалася на славу… Власне обличчя, манера виконання, постійний творчий пошук, високий професіоналізм вокалу та музичного супроводу дає змогу стверджувати, що “Ватра” нині – один із найпопулярніших вокально-інструментальних колективів України.

На той час, мабуть, єдиний із львівських авторів має таку широку географію виконання і визнання: твори І. Білозіра співають В. Данькевич, Я. Сандулеса, ансамблі “Смерічка”, “Гуцулочка”, державний естрадно-симфонічний оркестр Української РСР під керівництвом А. Ануфрієнка та естрадно-симфонічний оркестр Укртелерадіо під керівництвом заслуженого артиста УРСР Р. Бабича. “Мамина світлиця”, “Джерело” – хвилюючі синівські сповіді, пройняті любов’ю до матері, рідного краю.

– “Ватрою” достойно пройдено з переконливими здобутками немалий шлях творчих успіхів. Тож чи були вони оцінені належно державою?

– 5 травня 1986 року Указом президії Верховної Ради Української РСР “за заслуги в розвитку радянського мистецтва надано почесне звання заслуженого артиста української РСР Білозір Оксані Володимирівні – солістці-вокалістці Львівської обласної філармонії. Звістку про присудження почесного звання Оксана зустрічає в Афганістані. У пресі того часу досить широко поінформовано про цю подію.

– А як Ігор ставився до популярності?

– Популярність, визнання – це не тоді, коли тебе впізнають на вулиці, а коли усвідомлюєш те, що хотів сказати людям, що знайшло відгук у їхніх серцях, зробило їх щирішими.

На початку березня 1990-го року Ігор Білозір стає заслуженим артистом України. З цього приводу Ігор у першому інтерв’ю у ранзі заслуженого артиста казав: “Втішений, зніяковілий, вдячний – так, певно, можна передати мої почуття. Цю високу відзнаку адресую і тим багатьом людям, які словом і ділом допомогли “Ватрі” і мені в різні часи, дружню руку і міцне плече котрих ми завжди відчували і відчуваємо: усім тим, хто з прихильністю ставиться до нашої творчості”.

У Львівській Опері з цієї нагоди відбуваються святкові концерти… З цього приводу він отримує багато привітань від друзів, артистів, представників влади. Вручаючи посвідчення про надання звання, секретар Львівського обкому Компартії України сказав: “Ось тепер чоловік і дружина прирівнені у званнях” (через чотири роки). У Львівській Опері відбувається два концерти з аншлагами, усі вітали Ігора з почесним титулом і з днем народження – йому  виповнилося 35…

Ігор Білозір – совість у мистецтві

– Що спонукало Ігоря до створення Музично-мистецького центру “Ватра”?

– 1990 рік. На цьому етапі “Ватра” набуває нового обличчя, назрів крок до вищого стрибка у творчості Ігора-композитора та керівника: “Ватра” не для того терпіла, перемагала, боролася, аби стати кооператором для “вибивання” грошей. З цим пов’язана реорганізація у Музично-мистецький центр “Ватра”. Менше концертів, більше тематичних програм, запис платівок, зйомок музичних фільмів, масове розповсюдження високоясної музичної продукції. Для того їду на кількамісячне стажування до Канади, у США”.

– З цього приводу Ігор тішився, як дитина, у зв’язку з цим укладена угода з канадською фірмою “Євшан”, котра продукує і розповсюджує касети, платівки, компакт-диски, відеокасети із записами лише української музики, охоплюючи всі стилі і жанри, розповсюджує книжки та курси української мови, записи художнього слова. “За тиждень “Євшан” записав і випустив стільки касет “Ватри” й окремих солістів, що нам і не снилося за всі роки існування колективу”. Фірма “Євшан” робить усе можливе, аби прорекламувати “Ватру” на світовому рівні.

– Руслано, чи можете пригадати час, коли Оксана покинула “Ватру”?

– Упродовж більш як двох місяців Ігор пробув у Канаді. А в цей час після проведеної операції на сьомий день раптово помирає наш тато. Ігор повертається на похорон тата (17 липня 1990 р.), а через декілька днів від нього йде Оксана. Р.Недзельського Ігор узяв до “Ватри” на зміну прекрасному гітаристу Ю. Луцейку, яикй виїхав до США десь у 1988 чи 1989 році. Чималий термін… А Оксана пішла до нього в липні 1990 року й пішла відразу… Це був надзвичайно тяжкий період для Ігоря: він був розгублений, у якийсь момент – навіть зламаний, душа його боліла, а глибокий погляд сірих очей випромінював стан його душі. Сотні “чому?” ставив мені Ігор: “Чому вона пішла?”… Ми опікувались ним, жили з ним, з Ігорем постійно були друзі, а найбільшою розрадою у цей час був його товариш-клавіша, що цілими добами, особливо ночами, надривно промовляла “Віщим сном” (сл. П.Запотічного), “Спогадом срібної ночі” (сл. Р.Кудлика), “Голубим снігом” (сл. Г.Канич) та багатьма іншими піснями, імпровізованими інструментальними композиціями та іншими музичними творами.

– Руслано, давайте повернемося знову до творчості…

– Якщо виділити роботу ММЦ “Ватра”, то це є багаторазові стажування та гастрольні концерти у Канаді, США і впровадження цих знань на своїй землі, пошук приміщень під офіс, музичну студію, тривале облаштування музичної студії у Будинку офіцерів, а потім на – Львівському обласному радіо своїми руками, разом із друзями, випуск високоякісної музичної продукції фірмою “Євшан”, робота з молоддю, пошук солістів. У Центрі працюють піаніст Юрій Бонь, Ігор Богдан, юна Соломійка Урбанович, запис поезії Наталі Давидовської у виконанні Лариси Кадирової, співпраця з дитячим театром “Діти землі” й активна концертна діяльність.

– А щодо пісенної творчості композитора?

– Пісня “Від Бога” на сл. М.Ткача (написана “на одному подиху” в Канаді) – це одвічна дума про Україну, посилена ностальгією за рідною землею. Вона була відзначена однією з кращих пісень серед таких, як “Шлях до Тараса” О. Осадчого і Ю. Рибчинського, “Україною” Т. Петриненка. Ігор за короткий час пише цілу низку нових пісень: “Встань, народе мій!”, “Слава Україні!”, “Голуби і сніг”, “Білі берізки”, “Жовті лілії”, “Музика твоїх очей”, “Осінь”, “Коляда”, “Рапсодія”, “Сповідь срібної ночі”, “Твої очі”, “Наш час”, “Усміхнись”, “Криниця любові”, “Гармонія жіночої краси”, “Не кажи, що вже пізно” і багато багато інших на слова М. Ткача, П. Запотічного, Г. Канич, І. Гавриха, М. Міщенка, П. Лехновського, М. Хоросницької, С. Брухаля, Г. Гущака, Р. Кудлика. Зробив до тих пісень оркестровки і записав на плівку, виступаючи ще й як соліст-вокаліст. Окрім “Ватри”, нові твори взяли до репертуару Назарій Яремчук, Ігор Богдан, Інесса Братущик, ансамблі “Львівські музики”, “Кобза”, “Смерічка”, канадські та американські виконавці.

– Під час святкування 450-річчя міста Тернополя Ігор уперше на Співочому полі виконав пісню “Встань, народе мій!”. З нею ж виступив там на підтримку виходу Литви з колишнього Союзу, і багатотисячний мітинг аплодував йому як політику.

Щороку, напочатку весни, естрадні виконавці, зокрема й Ігор з “Ватрою”, вшановували світлу пам’ять Володимира Івасюка…

– До речі, як Ігор ставився до творчості Володі Івасюка?

– Вони в одні роки навчалися у консерваторії, хоча на заняттях зустрілися лише один раз. Ігор казав: “Я не можу сказати, що музика Івасюка мала на мене безпосередній вплив. Але коли є така особистість, тебе це мимоволі стимулює: “Невже ж я не зможу?” Крім того, так сталося, що я очолив “Ватру” в рік загибелі Івасюка…”. Ігор надзвичайно високо шанував його творчість і не міг змиритися з його трагічною смертю. І не погоджувався з тими, які йменували його “продовжувачем” Івасюкової музи. Був надзвичайно скромним – і безмірно співчутливим до інших…

Народе, встань з колін!

У передостанній день весни, 30 травня 2000 року, Львів прощався із видатним композитором-піснярем, народним артистом України Ігорем Білозіром, котрий загинув унаслідок нападу антиукраїнських елементів, що звили собі кубло в самому центрі Львова.

Безумовно, фойє обласної філармонії, де понад 15 років відпрацював Ігор Білозір зі своєю знаменитою “Ватрою”, виявилося замалим для десятків і десятків тисяч громадян з усієї України, котрі прийшли віддати загиблому останню шану. Люди очікували годинами, крізь кордони муніципалів доводилося пробиватися мало не силоміць.

Оскільки трагедія сталася на проспекті Т. Шевченка, на якому приміщення облпрокуратури і – поруч облфілармонія, події розвивалися логічним чином. Перший викид негативних емоцій обуреного натовпу зостався біля облпрокуратури, пікетування якої розпочато об 11 годині. Плакати із написами: “Генерала Строгого геть зі Львова!”, “Ні – русифікації Львова!”, “Колегію у відставку!”  Ідеться про начальника УМВСУ генерала В. Строгого та колегію УМВСУ. Нагадаємо, що ще в липні 1999 року громадсько-політичні організації Львівщини вручили обласним властям вимоги про відставку в повному складі колегії УМВСУ.

Вихід до пікетувальників (вимоги яких оприлюднив народний депутат Олег Тягнибок) прокурора області не тільки не розрядив, а загострив ситуацію. І натовп рушив громити “Цісарську каву”, кругову оборону якої тримали понад 50 міліціонерів. Неподалік чатував автобус із “спецназівцями”…

Потім траурна процесія рушила до пам’ятника Т. Шевченкові і на панахиду в церкву св. Андрія. Звідти – до Личаківського цвинтаря. Вулиці і площі було всипано квітами. На фасадах будинків – прапори із траурними стрічками. Уміємо ми ховати. Не вміємо шанувати живих, не вміємо шанувати українську державність, даровану після століть мучеництва і боротьби.

На кладовище, знову-таки, не змогло потрапити море людей, котрих, як і при похованні Володимира Івасюка, “відсікали” треновані молодики.

На прощанні промовляли Роман Лубківський, Степан Сенчук, Павло Дворський, Богдан Стельмах та інші. Духовні канти співала капела “Трембіта”. Трагічно, що апофеоз Ігоря Білозіра, якому за життя бракувало коштів на оренду філармонійного залу, завершився в грандіозному, усе ж офіціозному дійстві. З іншого боку, справедливо, що влада визнала смерть Ігоря Білозіра політичним убивством. Важливо ще визначити винних.

Прощавай, наш дорогий друже! Вічна тобі пам’ять. Вічного життя твоїм пісням у вічній Україні.

Наступного дня на проспекті Т. Г. Шевченка зникли точки з російськомовною макулатурою та з блатною попсою. Як співав Ігор Білозір: “Встань з колін, народе мій! Встань, помолившись за пісенне сонце України, яке ми втратили.”

У вересні 2001 року Львівський обласний суд нарешті виніс вирок, засудивши Воронова до 15, а Калініна – до 12 років ув’язнення.

“Молода Галичина” №39 (7800) 1 червня 2000 р.

April 2021