Одного чудового квітневого дня я зустрів свій ідеал жінки

Харукі Муракамі

На фото: Юлія Лиса
Віктор Боднар
Фотограф: Маріна Рій

Одного пречудового квітневого ранку, на вузькій сусідній вулиці модного району Хараджуку в Токіо, я пройшов повз абсолютно досконалу дівчину.

Правду кажучи, вона не була красунею. Вона нічим не виділялася. Її одяг був звичайним. Її волосся все ще було скуйовджене від сну. А ще, вона була не така вже й молода – мабуть, близько тридцяти – її навіть не можна було назвати “дівчиною”. Але, все-таки, я був твердо впевнений, що за п’ятдесят ярдів переді мною йде мій ідеал жінки. У ту мить, коли я побачив її, мої груди почали стискатись, а в роті пересохло, ніби у пустелі.

Можливо, у тебе є свій особливий тип ідеальної дівчини – з маленькими щиколотками, наприклад, або великими очима чи тонкими пальцями. Можливо, у тебе немає жорстких критеріїв для дівчат, які повинні тобі подобатися. У мене є такі уподобання. Іноді в ресторані я розумію, що витріщаюсь на дівчину за сусіднім столиком, тому що мені подобається форма її носа.

Але, ніхто не може наполягати на тому, що його тип ідеальної дівчини відповідає певному упередженому типу. Незважаючи на те, наскільки я люблю носи, я не можу пригадати їх форму – чи навіть їх наявність. Все, що я точно можу пригадати – це те, що та дівчина була не така вже й красива. Це дивно.

“Вчора на вулиці я бачив абсолютно ідеальну дівчину”, – сказав я своєму другу.

“Справді?”, – відповів він. – “Вона красива?”.

“Не зовсім”.

“Виходить, це твій улюблений тип жінок?”

“Не знаю. Я нічого не можу пригадати про неї – ні форми очей чи розміру грудей”.

“Дивно”.

“І справді. Дивно”.

“То що, – запитав він, вже знудившись. – Що ти зробив? Заговорив з нею? Пішов за нею?”

“Ні. Просто пройшов повз неї на вулиці”.

Вона йшла зі сходу на захід, а я із заходу на схід. Це був дійсно приємний квітневий ранок.

Якби ж я міг поговорити із нею. Півгодини вистачило б із горою: просто розпитати про неї, розказати їй про себе і, – що я дійсно хотів би зробити, – пояснити їй про всі складнощі долі, які призвели до того, що ми пройшли одне повз одного на вузькій вулиці в Хараджуку цього теплого квітневого ранку 1981 року. Цей ранок був насичений добрими таємницями, як антикварні годинники, створені в період, коли мир наповнював світ.

Після розмови ми б десь пообідали, можливо, подивились би фільм Вуді Аллена, зупинившись у коктейль-барі одного з готелів. У результаті ми могли б опинитися в ліжку.

Я майже фізично відчував, що в двері мого серця постукали.

Тепер відстань між нами звузилася до п’ятнадцяти ярдів.

Як я можу підійти до неї? Що я повинен сказати?

“Доброго ранку, міс. Ви не могли б витратити півгодини на невелику розмову?”

Просто смішно. Я був би схожим на страхового агента.

“Вибачте, ви не підкажете, чи є в цьому районі цілодобові хімчистки?”

Ні, це так само смішно. У мене з собою немає білизни. Хто в це повірить?

Можливо, варто просто сказати правду? “Доброго ранку. Ви – мій ідеальний тип дівчини”.

Ні, вона не повірить. Або, навіть якщо й повірить, вона може не захотіти розмовляти зі мною. Вона може сказати “можливо, я й ідеальна для тебе, але ти – не мій ідеал”. Це може статися. І якщо я опинюсь у такому становищі, я, мабуть, буду в розпачі. Я ніколи не відійду від шоку. Мені тридцять два, і це все, що потрібно знати про дорослішання.

Ми розминаємось біля квіткового магазину. Тепла повітряна маса зігріває мою шкіру. Я втягую носом густий і приємний аромат троянд. Я не можу зібратись з силами і заговорити з нею. Вона одягнена у білий светр, а в правиці тримає білий конверт, на якому немає лише штампу. Отже вона написала комусь листа. Можливо, писала всю ніч, судячи з її сонного вигляду. Конверт міг містити будь-яку з її таємниць.

Я ще трохи позволікав і обернувся: вона загубилась в натовпі.

Звісно, тепер я точно знаю, що мав би сказати їй. Проте, я б говорив це надто довго. Мої ідеї не завжди дуже практичні.

Ну добре. Це сталось “колись”, і вже закінчилось. “Сумна історія, еге ж”?

Одного разу жили собі хлопець і дівчина. Хлопцю було вісімнадцять, а дівчині шістнадцять років. Він не був ідеальним красенем, і вона не була особливою красунею. Це був просто звичайний самотній хлопець і звичайна самотня дівчина, як і всі інші. Але вони обоє вірили, що десь у світі живе їх ідеальна дівчина й ідеальний хлопець. Так, вони вірили в диво. І це справді було дивним.

Одного разу вони зустріли один на одного на розі вулиці.

“Це неймовірно!”, – схвильовано сказав він. – “Я шукав тебе все життя. Ти можеш не повірити в це, але ти мій ідеал дівчини”.

“А ти, – сказала вона йому, – мій ідеал хлопця. Ти саме такий, яким малювала тебе моя уява. Це ніби сон”.

Вони сиділи на лавці в парку, тримались за руки і довго розповідали один одному історії. Вони вже не були самотніми. Вони знайшли те, що шукали. Це справді диво – знайти свій ідеал та бути чиїмось ідеалом. Це диво, космічне диво.

Однак, коли вони сиділи та розмовляли, у їхніх серцях зародились крихітні сумніви: чи справді їхні мрії так легко збулися?

І ось, коли їхня розмова на хвилину затихла, хлопець сказав дівчині: “Давай перевіримо себе – всього раз. Якщо ми – справді ідеальні коханці один для одного, то де-небудь ми обов’язково зустрінемося. І коли це станеться, ми одразу ж одружимось. Що ти на це скажеш?”

“Так, – погодилась вона. – Саме це ми і повинні зробити”.

Вона встала і пішла на схід, а він повернув на захід.

Тест, який вони домовились провести, був абсолютно не потрібним. Вони не повинні були це робити, тому що і справді були ідеальними одне для одного, і це було справжнє диво. Але, вони були ще надто молоді, щоб це усвідомити. Холодні, байдужі хвилі долі почали безжалісно жбурляти їх у різні боки.

Однієї зими як хлопець, так і дівчина захворіли на жахливих сезонний грип. Після декількох тижнів блукання між життям і смертю вони втратили пам’ять про своє минуле.

Проте, вони були двома яскравими, здібними молодими людьми, і завдяки своїм невпинним зусиллям знову змогли отримати ті знання та віру, які допомогли їм повернутися до суспільства. Хвала Небесам, вони стали справжніми громадянами, які вміли переходити з однієї лінії життя на іншу. Вони знову могли закохуватись, іноді на 75 відсотків, або, навіть, на усі 85.

Час летів з шокуючою швидкістю, і незабаром хлопцю виповнилось тридцять два, а дівчині тридцять.

Одного прегарного квітневого ранку, у пошуках горнятка свіжої кави, хлопець неквапливо йшов із заходу на схід, а дівчина, маючи намір відправити спеціальний лист, йшла зі сходу на захід. Вони рухались назустріч один одному вузькою вуличкою в районі Хараджуку в Токіо. Вони повільно розминулись у самому центрі вулиці. Несміливий проблиск їхніх втрачених спогадів зненацька розтривожив їх. Кожен почув, як серце шалено стукає у грудях. Вони знали:

– Вона – мій ідеал.

– Він – мій ідеал.

Але світло їхніх спогадів було надто слабким, їхні думки і реакції вже не були такими блискавичними, як чотирнадцять років тому. Вони мовчки пройшли один попри одного, розчиняючись в натовпі. Назавжди.

Сумна історія, еге ж?

Так, це все, що я повинен був сказати їй.

Переклад з англійської Олега Погайдака

На фото: Юлія Лиса; Віктор Боднар/ Фотограф: Маріна Рій

August 2018