Оксана Линів: “Бути лідером – це мій буденний режим”

 

Витончена. Елегантна. Внутрішньо зібрана. Із щирим дитячим сміхом і глибоким спокоєм у голосі. В її жестах стiльки енергії, потужності та грації, що мимоволі затамовуєш подих. Зовні тендітна сильна жінка.

Оксана Линів уже давно й добре відома європейській публіці як дириґентка і організатор значущих культурно-мистецьких подій.

Випускниця Львівської консерваторії спершу працювала в Одеській опері, потім стала асистентом головного дириґента Баварської опери, а нині керує оркестром оперного театру в австрійському місті Ґрац.

Своїм успіхом і визнанням вона ламає стереотипи. Так, оперно-симфонічний дириґент може бути… жінкою.

 

– Пані Оксано, ваша професія – дуже специфічна, із яскраво вираженою ґендерністю. Століттями складалася традиція чоловічого дириґування. Жінка за дириґентським пультом – це, скоріше, виключення, новина. Як вам вдалося пройти цей шлях упередженості та несприйняття?

Звісно, я часто чула: аби стати дириґентом, потрібно народитися в штанях. І перші кроки у професії давалися, ох як непросто. Мені не раз казали, що  не зможу досягти того визнання, якого може чоловік. І – знаєте – якби успіх і кар’єра були моєю мотивацією, то я би точно не стала тією особистістю, якою є зараз.

Але мене цікавив не успіх, а розвиток. І Музика.

Я відкривала ноти – і спілкувалася з композиторами різних епох. Я слухала

виконання одного й того самого твору в інтерпретації різних дириґентів – і духовно спілкувалася з ними.

Інколи я задумуюся: що первинне – сильна людина, яка обирає лідерську

професію, чи лідерська професія, що формує сильну особистість? І схиляюся до того, що це взаємовплив і взаємне заґартування.

Ця професія мені імпонує саме тому що вона така складна. Що в ній все

дається так непросто.

Ваше концертне вбрання – це здебільшого брюки, подібні до фраків подовжені кафтани, широкі пояси. Стильно, елегантно, лаконічно і, все ж таки, на чоловічий копил”. Що це – бажання внутрішньо наблизитися до самовідчуття чоловіка чи данина традиції?

Будь-яка жінка зрозуміє: коли вдягаєш сукню, то починаєш по-іншому ходити, по-іншому тримати спину, спілкуватися. Почуваєшся жіночною, романтичною, привабливою, навіть вразливою.

А дириґетська робота – це своєрiдний ”спорт”. Майже три години ти стоїш перед оркестром. Потрібна міцна опора: ноги на ширині плеч. У динамічній музиці деякі рухи вимагають зусиль усіх м’язів тіла. А сукня відволікає.

Чорний піджак із довгим рукавом надає силуетові графічної довершеності.

Це принципово важливо, бо кожний мій жест, кожний рух має читатися і зі сцени, і з оркестрової ями за умов специфічного, часто недостатнього, освітлення.

Колись я читала розшифровування допитів Жанни д’Арк. Одним із найсерйозніших звинувачень було таке: “Хто вам сказав одягнутися по-чоловічому?” А вона відповідала, що їй цього ніхто не казав. Що в умовах бою чоловіче вбрання просто зручніше.

Але попри практичність піджаків і брюк, я ніколи не відмовляю собі в задоволенні вдягнути гарну дизайнерську вечірню сукню на офіційне прийняття чи святкування прем’єри. Я люблю бути різною.

Чи є у вас улюблений музичний стиль, улюблений композитор чи твір?

  • Для мене на першому місці завжди стоять образність та емоційність.

Гендель, Моцарт, Ріхард Штраус, Пуччіні чи твори сучасних композиторів – музична мова може бути зовсім різною. Та найважливіше – не сама стилістика, а емоція, яку потрібно донести.

А чи є улюблені виконавці?

–  Так, є люди, знайомство і співпраця з якими для мене стали поштовхом для подальшого розвитку. Наприклад, це співачка і дириґентка із Канади Барбара Хенніґен, сопрано Діана Дамрау і Крістіне Ополаїс.

Я спостерігала за цими зірками світової опери, спілкувалася з ними та намагалася розшифрувати для себе формулу їхнього успіху, збагнути, що робить їх особливими: характер, харизма, талант, яскрава індивідуальність?..

Чи можете назвати знакові моменти, після яких ваше життя кардинально змінилося?

– Коли я усвідомила, що, незважаючи на свою стать, можу навчатися дириґуванню, мій світ неначе перевернувся. Це було справжнє прозріння.

Професія оперно-симфонічного дириґента вимагає комплексного підходу, глибоких музичних знань, широкого свiтогляду, постійного розвитку, готовності до співпраці з великою кількістю людей, творчого неспокою, пошуку, відповідальності.

Думка, що я можу вступити до консерваторії, вивчати цю професію та (через роки, якщо дуже пощастить) стояти в центрі цього звукового океану – була приголомшливою.

Наступним моментом істини був мiй виступ на міжнародному конкурсі Густава Малєра в Німеччині.

У другому турі було потрібно дириґувати “Adagietto”  із п’ятої симфонії цього композитора – твором, який відомий широкому загалові за фільмом Вісконті “Смерть у Венеції”. Це – дуже філософська музика, яка символізує вихід із глибокої особистої кризи через духовну трансформацію, перехід на інший рівень свідомості.

Кожний із конкурсантів мусив дириґувати один і той самий твір. Оцінювалася його інтерпретація.

Оркестр був досконало підготовлений. Цікаво, що не можна було ні зупинити оркестр, ні жодним словом обмовитися з музикантами. Лише жести, лише занурення в музику та співпраця з оркестром тут-і-зараз.

Наприкінці твору в мене почали німіти руки, наче під наркозом. Це був певний стан катарсису. Я перестала фізично відчувати своє тіло. А потім до мене підійшов тодішній директор музичного відділу Баварського радіо і сказав, що з-поміж десяти виконавців моя інтерпретація справила на нього найбільше враження. Саме з цих магічних десяти хвилин розпочалася моя подальша співпраця з Баварським радіо.

Ще важливим моментом був мій дебют на сцені Баварської Державної опери. Це було справжньою казкою – ступити в оркестрову яму та споглядати з неї ту саму розшиту золотом завісу, якою я роками милувалася на відео моїх кумирів – Зубана Мети і Карлоса Кляйбера.

Часом мені самій не віриться, що це моє життя. А коли мене питають про що мрію, то відповідаю, що просто живу і спостерігаю за життям, бо мої найзухваліші мрії та бажання вже здійснилися. Тож мені нічого не залишається як тiльки найкращим чином готуватися до виступів, бути відкритою до світу та в діалозі з іншими музикантами створювати Музику. От і все.

Ви стоїте одна перед величезним оркестром, позаду вас – переповнена зала. На пюпітрі – складна музика. Психологічно це величезна відповідальність. Ви постійно мусите бути лідером, вести, заряджатися своєю енергією, аргументувати й доводити свою позицію. Як потім вiдновлюєтеся?

– Бути лідером, робити сильні вчинки, приймати рішення, нести відповідальність – це мій буденний режим.

Дехто думає, що якщо у тебе ввечері концерт, то ти висипаєшся, проводиш день у самоналаштуванні, роботі з нотами та відпочинку. Та де там! Часто зранку – переліт, потім репетиції, інтерв’ю, і, зрештою, коли до виступу лишається година-півтори, ти швиденько біжиш додому привести себе до ладу та попрасувати вбрання. А потім ще стоїш на ногах протягом трьох годин вистави.

Звісно, такий графік виснажує. Бувають моменти, які можуть зовсім вибити зі стану емоційної стабільності. Тоді я спілкуюся з друзями та близькими – з тими, хто знає мене справжню, з ким можу дозволити собі бути не лише сильною, а різною.

А ще дуже допомагають поїздки додому. Ті пара днів на кілька місяців, які випадають для відвідин України, для мене дуже багато значать. Вся моя творча діяльність пов’язана з батьківщиною. Але така вже моя професійна реальність: аби тебе визнали вдома, потрібно спершу заявити про себе на міжнародній сцені.

Ви – засновниця львівського фестивалю LvivMozArt”, який присвячений синові Вольфганга-Амадея Моцарта. Що надихнуло вас звернутися до цієї особистості та в чому бачите місію фестивалю?

– Щойно розпочавши працювати за кордоном, я відчула, що мушу щось робити для своєї батьківщини. В Україні та у Західній Європі ставлення держави до культурної спадщини, до підтримки культурних та пізнавальних проектів зовсім відміннe. Скажу більше. Якщо Україна найближчим часом не змінить свою політику у культурній сфері, то ми від цього дуже багато втратимо.

Фестиваль “LvivMozArt” – це свого роду інтер-культурний код, шлях взаємопізнання між Європою та Україною.

Франц-Ксавер Моцарт – це той “місточок” який вписує yкраїнську культуру в західноєвропейський контекст. Розповідаючи іноземцям про Україну через призму його творчості, ми маємо сильний аргумент на користь того, що Україна – це не “третій світ”, не “другий сорт”. Це – повноправний член європейської спільноти, країна з глибокими музичними традиціями, потужним культурним бекґраундом і самобутньою історією.

Син Моцарта – Франц-Ксавер – у сімнадцятирічному віці потрапив до Львова й залишився тут аж на тридцять років. З Україною пов’язана більша частина його творчого життя. Він викладав музику дітям із шляхетних родин, організував і очолив музичне товариство святої Цецилії, хор та інститут співу, був дириґентом театру, написав тут низку музичних творів.

На наш перший фестиваль ми запросили представників міжнародної фундації “Mozarteum” (Зальцбург, Австрія). Вони приїхали, відвідали концертні програми, помилувалися містом, поспостерігали за ходом фестивалю. А вже на наступного року вони проявили себе як надзвичайно ініціативні та захоплені нашою спільною справою партнери. Вони привезли на фестиваль особливу “гостю” – оригінальну скрипку Моцарта, яка дуже рідко – лише у виключних випадках – покидає приміщення фонду. І під час заключного концерту фестивалю звучав голос скрипки самого Моцарта.

Цьогоріч “Mozarteum” уже з власної ініціативи привезе на наш фестиваль проект, присвячений 300-річчю Леопольда Моцарта – батька Вольфганга-Амадея.

Отже, принагідно запрошую всіх охочих відвідати Львів, де зовсім скоро – з 3 по 11 серпня – відбудеться вже третій фестиваль “LvivMozArt”. Центральною темою цьогоріч буде фігура відомого австрійського письменника Йозефа Рота, який народився у моїх рідних Бродах на Галичині.

Ваша роль як культурного дипломата не обмежується caмим лише фестивалем. Ви завжди намагаєтеся ставити у свої програми твори українських композиторів, або, (якщо це неможливо з певних причин) залучаєте українських виконавців.

– Коли я гортаю західні музичні енциклопедії, то часто себе запитую: чому так багато композиторів – часто зовсім маловідомих – описані глибоко й детально, а української музики – мовби й не було ніколи? Ні слова, тиша. Це питання в першу чергу мусить турбувати нас, українців. Ми мусимо пропагувати свою культуру.

Усе частіше у моїх контрактах з’являється пункт, де оркестри та концертні організації підкреслюють, що вони зацікавлені в тому, щоб я вносила пропозиції щодо програм. Що вони відкриті до того, аби чути українську музику. І це приємно. Бо кожний концерт – це не лише звучання музики, це й велика організаційна робота, промо, прес-конференції, відгуки преси. Завдяки таким концертним програмам про українську музику починають говорити.

Часто після концертів до мене підходять музиканти, розпитують про композиторів, про їхні інші твори, цікавляться нотами. Багато хто з глядачів подовгу очікує на мене біля входу – аби поділитися враженнями. Люди розказують історії своїх сімей, говорять про родинні зв’язки з Україною. Слухаю – і усвідомлюю: я щось реально змінюю для цих людей.

З ким із відомих дириґентів – сучасників і попередників – ви хотіли би поспілкуватися?

– Багато з ким. Але я непевна, що їм було би цікаво зі мною. Хоча… Так, звісно, в мене є кумири, в яких хочеться вчитися: Тосканіні, Аббадо, Караян, Кляйбер… Те, що вони робили з оркестром – це справжня магія.

Певно, мені би дуже хотілося прийти на репетицію до Карлоса Кляйбера, посидіти в куточку, подивитися на його роботу, а потім поговорити з ним про життя…

Уявімо, що у вас раптом з’явилася би можливість зателефонувати самій собі в дитинство. Що би ви сказали тій маленькій Оксані з містечка Броди?

– Вчи іноземні мови.

Якби у вашій добі було 25 годин, то чому ви присвятили би додаткову годину?

– Музиці.

 

Famous Ukrainians