Оксана Муха – тонка душа української пісні

Молода, харизматична і вельми талановита львів’янка Оксана Муха наполегливо сіє свою творчість у серця українців по всьому світу. І з того живого насіння проростають стебла умиротворення й натхнення, які надихають людей до все нових звершень. У репертуарі “української Квітки Цісик” – твори від стародавньої народної пісні і до сучасної авторської та експериментальної музики. Але що б не співала Оксана, її нетлінною фішкою завжди залишаються правдивість і душевність.

Переконатися, що пісня може бути дійсно цілющою, цієї весни змогли жителі тих українських міст, в які Оксана зі своєю командою навідалися у рамках соціально-культурного проекту “Дякую тобі, Квітко”, якому немає аналогів. А уже нині переконатися у тому мають змогу і у США. Про унікальність своїх концертних шоу, перспективи української музики, а також про інші цікавинки із насиченого творчого й особистого життя – Оксана Муха. Відверто.

Про проект Дякую тобі, Квітко

Цей проект ми започаткували зі знаним українським диригентом, композитором і  продюсером, директором і художнім керівником знаменитої хорової капели “Дударик” Дмитром Кацалом. А все почалося з того, що у мене була мрія – зробити Квітці подарунок. Ще зовсім малою дитиною, як я вперше її почула, вона стала мені дуже близькою через пісню. Тому я хотіла зробити до її ювілею концерт – хоча б один виступ у своєму рідному Львові. Але Дмитро мислить глобально, тому він запропонував усе-таки зробити цілий тур. Тобто, спершу ми хотіли вітати Квітку, дякувати їй і радіти її можливому 65-літтю в рамках одного концерту, а все переросло у такий довгий тур – 17 міст, 20 виступів…

У кожне невеличке місто, звідки людям складно доїхати у великі мегаполіси – ми везли Квітку до них. І досить багато людей серед тих, хто приходять на концерт, чують Квітку вперше! І наша мета, мрія – щоб у рік вшанування її ювілею про Квітку згадували на кожному куточку, щоб вона відкривала інший світ тим людям, які ще ніколи не чули її, щоб для них Квітка також стала подругою, стала віддушиною. Щоб Квітка воскресала з кожним новим слухачем.

 

Про порівняння з Квіткою Цісик

Я дуже шанобливо ставлюся до того, що мене порівнюють з Квіткою, адже такі аналогії є надзвичайно достойними і дорогими для мене. І, разом з тим, вони ставлять переді мною таку планку, нижче якої я не маю права опуститися – це велика відповідальність для мене!

З Квіткою у нас є насправді багато спільного у житті: у нас обох батьки – Володимири, обидва музиканти; у неї сестра Марія – піаністка, як і моя рідна сестра Уляна; у нас обох сини; ми обоє невеличкі на зріст, обоє скрипальки, пластунки… Але найважливішою є наша схожість у тому, що ми співаємо від душі! Я кажу не так про голос, тембр, а про отой сердешний звук, оту любов до пісні. Ми найбільше схожі у нашому покликанні – заспівати українську пісню так чудово, щоб вона могла жити дуже довго.

Про знайомство із родиною Квітки Цісик

Кілька років тому мені пощастило побувати на великому українському фестивалі “Союзівка”, що традиційно відбувається влітку неподалік Нью-Йорка. Там я вперше познайомилася з двоюрідною сестрою Квітки – Маєю Лев. А після концерту вона привела до мене Едя (ім’я сина Квітки Цісик – Едвард-Володимир. – Прим. ред.). Вона не попередила мене, а просто сказала: “Оксано, почекай хвилинку, я хочу тебе з кимось познайомити”. Я пригадую, що в мене тоді не те що мурашки по шкірі пробігли, а я просто закам’яніла! Я дивилася на нього і бачила у ньому Квітку – настільки він схожий на свою маму! І обійняти дитину Квітки – це те саме, що обійняти саму Квітку. Це було для мене дуже великим подарунком долі.

Недавно Мая приїздила до нас у Львів, ми гуляли містом, багато спілкувалися, вона дуже часто говорила: “Ми вам дуже дякуємо за те, що ви так щиро любите Квітку”. Бо насправді, багато хто може маніпулювати іменем Квітки, але з нашого боку це абсолютно щиро: щира любов, щире бажання відкривати її людям і продовжувати пам’ять про неї. Для мене особисто є дуже дорогою ця зустріч з Маєю. З нею у нас дуже теплі стосунки. І Мая сказала, що чоловік Квітки, Едвард Ракович, син Едьо, й уся її родина всіляко нас підтримують. Пан Едвард і пані Мая написали офіційні листи-звернення до тих українців, які приходили на наші концерти у пам’ять Квітки Цісик. Це листи вдячності і поваги до того, що робимо. Ми зачитували їх на концертах.

Про виступи перед українськими військовими

Ви знаєте, як тільки почалася наша біда, ця війна, ми їхали на схід: були у Запоріжжі, Дніпрі, співали по госпіталях для військових, співали на полігонах… І одними з перших бачили й підтримували тих хлопців, які готуються іти завтра на передову, а ми сьогодні для них співаємо… Це було першим для мене дійсно болючим ударом. І ти насправді навіть не знаєш, як їх підтримати, окрім як сказати: дякую, хлопці, що я жива, навіть не так я, як жива моя дитина, мої близькі, друзі, дякую вам за спокій! І співаєш все, що маєш, для них. І мене вразила їхня тонка грань емоційна – на межі. Отакі хлопці з серцями воїнів, які беруть до рук автомати, знаючи, що вони можуть втратити власне життя, стати каліками… Я співаю їм ліричну пісню – а хлопці плачуть. Співаю веселу – вони скидають верхній одяг і починають танцювати… До сліз просто: настільки гостра межа їхніх почуттів, настільки вони є тонкі в емоціях.

Дуже болючий був момент, коли ми були на Яворівському полігоні, і перед концертом нам офіцер сказав, що із усієї роти, яка напередодні відправилася на Донбас, ніхто не повернувся… І з цією думкою я йшла до хлопців співати, підбадьорювати їх, з усвідомленням того, що з минулої роти ніхто не повернувся… Це було дуже боляче і дуже страшно.

Але зараз я бачу, що їм це дуже потрібно. Я приїжджала до призовників на День Миколая – це такі юні хлопці, з них тільки й ліпити нашу націю. Вони йдуть у бій з тим, що їх може і не бути… Для мене дуже важливо їх підтримувати. І зараз, в американському турі ми працюємо на збір коштів для реабілітації тих, хто неспроможний ходити, у кого є серйозні проблеми зі здоров’ям. Всі підтримують хлопців, які ідуть на схід, але потім їм ще більша підтримка потрібна – після того, як вони повертаються каліками і начебто вже нікому до них нема діла…

Про проект Від Шевченка до Костенко

Завжди українець є достойний, коли у нього є достойний поет, достойний композитор, режисер, художник, архітектор. Тобто ми – українці – зростаємо у тому достойному, що лишаємо по собі. І власне оці поети, які є стовпами нашими, на які ми спираємося – Леся Українка, Тарас Шевченко, Іван Франко, Богдан-Ігор Антонич, Василь Стус, Василь Симоненко, Грицько Чубай, Ліна Костенко – вони нас підносять як націю. І ми з Дмитром Кацалом хочемо оспівати їхнє слово.

Почався проект від Шевченкових слів (спочатку проект мав узагалі називатися “Мій Шевченко”), але ми вирішили зробити його ширшим. У ньому ми охопимо тих авторів і поетів, які відгукуються нашому серцю, ті поезії, які є нам близькими. Ми представили цей проект минулого року. Щоправда, не в повній мірі, тому що з кожним днем з’являється ще поезія, яку хочеться оспівати, і проект наразі ще доповнюється. Мабуть, вже коли він буде повноцінно укладений, ми випустимо платівку з цими піснями.

До речі, на концертах я помічаю, що, коли співаю “Чи Знаєш, Що Ти – Людина” на слова легендарного поета Василя Симоненка – це викликає таке піднесення у людей, дає бажання жити сьогодні, вже, і цінувати те, що навколо тебе.

Про улюблену пісню

Дуже складно назвати одну улюблену пісню. Насправді ж я ніколи не живу однією піснею: життя змінюється, настрої змінюються, доля йде то позитивніше, то негативніше, чорні й білі смуги завжди є у будь-якої людини… Тому приходить на даний момент якась одна пісня, яка кілька днів зі мною може бути. Потім зміниться.

Якийсь час я співала народну “Посадила огірочки”. Зовсім у юності ми співали з сестричкою надзвичайно часто “Ой, верше, мій верше”. Коли ж збиралися із родиною, то завжди бабця хотіла співати “Посіяла конопельки” або “Там на горі солома горіла”. Одним словом, здебільшого мої улюблені – народні пісні. А зараз моєму відчуттю відповідає уже вищезгадана композиція “Чи Знаєш, Що Ти – Людина”.

Про українську музику

Що треба зробити для того, аби українська музика завоювала весь світ? Почати треба з того, щоб українці самі полюбили її. Нема такого, щоб увесь світ підтримував тебе у твоєму ж рідному. Якщо ти сам себе не поважаєш, сам себе не любиш, чому тебе хтось повинен раптом підтримувати і любити? Нещодавно одна людина висловила мені дуже цікаве побажання: щоб у моєму репертуарі з’являлися пісні, які написані з вільного, не рабського серця. І тоді вони будуть на увесь світ відомими. А вільне серце любить своє, бо рабське любить чуже.

Про молодих виконавців

Я дякую усім, хто сьогодні працює з українською піснею! Є виконавці з класичною освітою, і вони після закінчення вишу пропонують якийсь абсолютний авангард, але він – надзвичайно  колоритний. Я це дуже підтримую. Я дуже люблю рок-гурти. Надзвичайно люблю хорову музику таких колективів, які вже роками працюють для нас і зберігають українську пісню. Я б не хотіла виокремлювати когось одного.

Про тонку душу української пісні

Українці – надзвичайно духовна нація. Я це бачу і відчуваю. Українець, який споконвіків жив із Богом з ранку до ночі, який відчував землю, який собі ж міг не дати поїсти, проголодувати рік, але дати землі відпочити, щоб вона на другий рік краще родила, аби вона мала ту силу… У тому полягає українська свідомість, а не як саранча – з’їсти і піти далі, з’їсти і піти далі… І оця тонка душа, оця самопожертва, це розуміння – де є правда, де є любов – притаманні українцям. І пісня українська теж створюється з цього. Така пісня, яку потім співають усі, забувши навіть вже, хто автор. Так само, як Володимир Івасюк колись написав “Я піду в далекі гори”. Він починає цю пісню зі слів опису природи, а не відразу з пляшки пива, чорного кабріолету, хто кого любить чи не любить. Тобто, це є надзвичайно особлива любов українців до своєї землі, яка дає їм сили, з якою вони споріднені, на якій вони тримаються міцно на обох ногах.

Про концерти у США

Я мрію зробити великий тур “Дякую тобі, Квітко” у Штатах. Але має бути особливий ресурс, який би дозволив привезти музикантів, нашу команду, щоб зробити все правильно – з якісним живим виконанням, без фонограм – так, як цього заслуговує Квітка і та пісенна спадщина, яку вона для нас зібрала, зберегла і залишила назавжди. Я думаю, що на все свій час. Я б хотіла це робити тільки з підтримкою родини Квітки, з їхнім баченням.

Взагалі мене вражає кількість українців у Америці. Поки ти знаєш, що там є діаспора, ти сприймаєш це маленькою краплинкою – що вони десь там є. А коли ти перебуваєш з ними в одному місті… Мене зворушило Чикаго просто шалено! Там ціле місто – це фактично Львів! Це місто українців: куди не знайдеш – українська мова, магазини з українськими продуктами, їм не набридає підтримувати своє. Я дякую кожному, хто проживає в Америці і навчає своїх дітей української мови, українських пісень і звичаїв. Дякую кожному, кому не байдуже своє коріння і хто не “замериканюється” і залишається українцем. Єдине, чого бажаю – єдності. Не розриватися. Бо насправді навіть нам тут – в Україні – бракує єдності…

Про еміграцію

Ця земля, на якій я є, на якій я народилася, на якій я перебуваю – вона мене формує. Це є моя постійна сонячна батарея. Якщо я її полишу, я боюся, що втрачу все те, що в мене є. Я не знаю, як я там, за океаном, змогла би робити те, що роблю тут. Думаю, у мене там би були інші питання: як знайти роботу, як збудувати хату, як вижити, асимілюватися, як знайти нових друзів. У мене в Україні – чудове життя: прекрасна дитина, мої батьки, сестра, друзі. Мої пісні народжуються тут, на цій землі. І я це не хочу ніколи-ніколи полишити. Але хочу нести наше, українське, по світу.

ART & Music