Оксана Муха: Українська пісня не потребує блимання світла і шоу-моментів, це є пісня серця

Дев’ятий сезон телевізійного вокального шоу “Голос країни”, який завершився цієї весни в Києві, змусив хапатися за телефони і надсилати sms навіть тих, хто раніше цього ніколи не робив. Усе задля того, щоб у шоу перемогла справжня українська пісня і гiдний голос. Його володарка,  львів’янка Оксана Муха, перед першим своїм виходом на сцену шоу сказала фразу, яка вміщує в собі ціле життя: “Моя місія – не дати загинути пісням, які створила Квітка Цісик”.

… Минуло кілька місяців, і Оксана перемогла в шоу. А незабаром отримала звання Заслуженої артистки України від президента Петра Порошенка.

Ми поспілкувалися з співачкою, яка зробила неймовірне – пронесла у теле-ефір, у масову культуру найтонші струни української душі.

– Оксано, українська діаспора в Чикаго стежить за вашою творчістю і радіє вашим успіхам. Перемога в дев’ятому сезоні Голосу Країни, пентхауз у Києві в подарунок, та звання Заслуженої артистки України – і все це майже одночасно. Які почуття викликав шквал таких супер-позитивних новин?

– Я завжди дуже боюся, коли надто багато хорошого приходить, починаю хвилюватися: а чи не настане зараз “чорна смуга”? Але для мене – надзвичайно почесно отримати звання Заслуженої артистки України саме від Петра Порошенка, якого я дуже поважаю. І дуже дорогe те, що українці згуртувалися в часі боротьби за українську пісню і проголосували за мене у “Голосі країни”. Я не присвоюю це тільки собі, як власну перемогу, тому що йшла з конкретною місією, з бажанням відстояти у цьому проекті українську пісню – те, чого тут так багато років бракувало. Тому, звичайно, я дуже рада.

 

– Якось перший президент США Джордж Вашингтон зауважив: Коли ти зможеш робити звичайні речі незвичайним способом, то привернеш увагу всього світу. Як вам вдалося привернути увагу усієї України, української діаспори та перевернути світ?

Напевне, це просто любов, щирість. Зараз, серед “клонів” велика розкіш – бути собою. Але це – найдорожче, що є в людини. На сцені шоу я говорила те, що думаю, і не хотіла нікому догоджати. Це просто справді – моя мрія і мої думки. Я робила насамперед те, у що найдужче вірю, що в житті додає мені сил і приносить радість.

– У 2018 році містами України успішно пройшов ваш концертний тур KVITKA: ДВА КОЛЬОРИ, присвячений Квітці Цісик. Вас асоціюють з цією співачкою, ви дуже трепетно ставитесь до її творчості. А коли вперше познайомилися з піснями Квітки?

Я була зовсім малою. Тато якимось чином отримав її касету за кордоном, коли вони їздили з танцювальним колективом у Канаду. Був такий гурт – “Січові стрільці”. Це був десь 1986–87 рік. Почула я Квітку вперше в дуже правильному місці – це були гори, річка, ми стояли з наметами в абсолютній єдності з природою. Єдиним неприроднім там був магнітофон, який працював від машини, а на той час це була велика розкіш. Там, біля водоспаду, я вперше почула голос Квітки, з найріднішими людьми. І в той час я відчула, що ще одна рідна мені людина тепер є в моєму серці, яка мене любить (я так вважала, слухаючи її). Це пісні, якi не аналізую, а просто слухаю для душі.

– Які найбільш вражаючі випадки траплялися з вами під час концертних турів українськими містами?

– Кожен концерт неймовірний. У Радехові, що на Львівщині, було дуже цікаво – до нас прийшли пластуни, і вони привезли нам у фойє куточок “пластової” Квітки Цісик. Вона ж була видатною пластункою, тому там були чудові колажі з її фотографіями, які вже, мабуть, 50-річної давнини. Це було дуже зворушливо.

Запам’ятався нещодавній концерт в Южному, Одеська область. Там є україномовна школа імені В’ячеслава Чорновола. Директор приїхав з Івано–Франківської області і будує там Україну. Дітям було проведено урок про виконавця, який приїде. Вони вдягнулися у вишиванки, зустрічали мене на подвір’ї, співаючи пісню про свою школу. Хоча навколо люди спілкуються російською, ці діти розмовляють українською мовою не лише на уроках, а і в коридорах, і на вулиці. Коли я вийшла на сцену, оплески були такі, що мені здалося, ніби я вже виступила (сміється). Було видно, що вони чекають моїх пісень. Ось це були шалені емоції.

 

– Ви бачите своє майбутнє в шоу–бізнесі? Перемога в телепроекті відкриває для цього можливості.

– Я не відчуваю себе в шоу–бізнесі. Якби я там була, ми би вже мали мільйон кліпів, ротації, концерти з підтанцьовкою, з екранами. Мій стиль співу – це є українська пісня, яка не потребує блимання світла, не потребує якихось шоу-моментів, це є пісня серця, і єдине, чого потребує – це спокою і можливості почути, про що вона говорить. Тому тут шоу-бізнес до творчості не має стосунку.

– Але ж ви маєте наразі продюсера?

– Довгий час ми працювали з Дмитром Кацалом, він формував мої смаки, допомагав знайти правильний напрямок. Зараз я сама собі продюсер, будемо бачити, як доля буде розгортатися.

– Під впливом кого, окрім Квітки Цісик, ви формувалися як особистість і як співачка? Хто для вас моральні авторитети?

– Складно зараз всіх назвати – дуже багато людей насправді. По-перше, це батьки, сім’я. Це друзі, які в “Пласті” формують певну ідею. Ми з цими друзями разом і сьогодні, це є думаючі, щирі люди, які відчувають відповідальність. Ми дуже багато речей робили разом і продовжуємо робити для держави. Якщо ми говоримо про виконавців, то тут взагалі дуже складно, тому що це – Квітка, це – Ніна Матвієнко, тріо Мареничів, дуже багато людей. Не так давно я познайомилася з Роксоляною Шимчук, яка вже тридцять років є в Студентському братстві – це люди, які незважаючи на політичні перепони, просто робили свою справу і любили Україну. Роксоляна, наприклад, на свою першу стипендію купила давню вишиту сорочку. Минуло вже стільки років, у неї вже ціла етно-галерея цих сорочок, яким по двісті, навіть більше років. Так от, Роксоляна теж формує мій погляд на життя, відповідальність за свою державу. Так, кожна людина, яка приходить у моє життя, мене формує. Всіх дуже складно назвати.

 

– Ви завжди з теплотою говорите про свою родину. Які у вас є цікаві сімейні звичаї, що про них невідомо широкому загалу?

Більшість не знає, що ми самі садимо картоплю, буряк, моркву, кукурудзу, огірки, помідори. Це все відбувається в нашому селі, в Глуховичах, за 40 хвилин від Львова. Колись були бабця з дідусем живі, у нас і корови були, і свинки, індики, кролики, кури – тобто, я знайома з усією господарською роботою. Це для нас радість, ми не робимо це з безвиході, хоча колись ми робили це тому, що в нас іншого варіанту не було, ми з цього харчувалися. Це був час нашого “еко-харчування” (посміхається). І досі ми продовжуємо, це є традиційно, це своєрідне збереження хати. Ми приїжджаємо туди всією нашою родиною. Це зустріч сім’ї, співи під горіхом під бабусиною хатою – це така родинна наша зустріч.

– Ви брали участь у проекті Пісні війни – виступали перед нашими бійцями, які воюють на Сході України. Як це сприйняли військові?

Бійці самі пишуть пісні на війні. Галина Гузьо, яка придумала цей проект, зібрала ці пісні, знайшла виконавців, замовила масу аранжувань, відібрала пісні з дуже великої кількості. Вона знайшла воїнів, які пишуть пісні з гирла війни, з точних відчуттів. Які це все бачать на власні очі, і ці пісні мають абсолютно інший посил. Для них створили професійні аранжування, підібрали професійних виконавців для дуету, і на студіях на дуже високому рівні створили альбом. Це дало можливість українським воїнам мати свою пісню війни – цього століття, цього часу, сучасну пісню, яка їх буде підбадьорювати там, на передовій. І це пісня, яка не дає нам права заспокоїтися. Я б дуже хотіла, щоб вона була в ротації на наших радіостанціях, тому що це – можливість нагадати про те, що відбувається тим людям, які відгородилися від війни і спокійно п’ють пиво з чіпсами вдома на дивані перед телевізором. Я маю за честь виконувати у проекті #ПісніВійни дуже зворушливу  “Молитву на Різдво” – разом з її автором, нацгвардійцем Зиновієм Медюхом та вокальною формацією “Піккардійська Терція”.

– Як це – виступати для воїнів, які бачили смерть, страждання, які, можливо, мають поранення чи загиблих друзів?

– Співати перед воїнами дуже непросто, у мене відчуття, що я нічого не можу зробити, і те, що роблять вони – це значно потужніше. Вони кладуть свої життя в ноги державі, в ноги людям – це найвища данина. Єдине, що я можу – це підбадьорити їх співом, і сказати їм, що ціную можливість співати пісні моєї землі, і дякую, що вони не були викреслені з життя українців. Щоб я сміливо могла говорити, що я українка і пишатися цим.

– Як ви ставитеся до мовних квот на радіо та телебаченні, які зобов’язують використовувати переважно україномовний контент?

Це дуже добре. Хоча це й принизливо для українців – вибивати квоти на свою мову на радіо та телебаченні. Принизливо також боротися за закон про мову, якщо це є абсолютно природній процес – знати мову своєї держави. Але ефект є – дуже багато виконавців переходять свідомо на українську, розуміючи, що вони тоді потраплять в ефір – тому що потрапляють у квоту. І це мене дуже тішить, бо в такий спосіб люди мусять любити цю мову, рано чи пізно, і далі вона стане для них природньою.

 

– Українці діаспори схвильовані актуалізацією російської мови в України. Здавалось би, мовне питання вже пройшло точку неповернення: мовні квоти, мовний закон, реформа освіти – створили якнайкращі умови для повернення державної мови в публічне і повсякденне життя людей. Однак, в Україні знову змістилися акценти мовної політики, новий президент – російськомовний і публічно виступає російською. Знову піднялася призабута риторика какой разніци”. Як ви думаєте, це – небезпека, чи ми вже маємо імунітет?

– Ми програли питання мови, якщо наш президент спілкується російською мовою – це є наше обличчя. Є питання саморозвитку, питання самоідентифікації і усвідомлення: для чого ти на цій землі? І мова – перше, що має об’єднати державу, і це має бути першочергове, що нам потрібно. Якщо людям складно перейти на мову країни, то просто треба почати вимовляти її –  зі своїх уст, і спробувати це зробити. A не відразу говорити, що це складно. Це такий мінімальний крок, який потрібно зробити для держави. Але русифікація сьогодні надзвичайно глибоко пустила коріння. Московія попрацювала над нашою свідомістю, винищила наших людей, вселила тих людей, які їм потрібні, тому зараз боротися зі свідомістю, яка є нездорова – дуже складно. Президент, який спілкується мовою держави, яка нас нищить – це приниження всіх нас.

– Ви проїхали не один тур країнами Європи та Північної Америки і виступали перед діаспорою. Яке у вас склалося враження про цих людей?

Це люди, до яких ми завжди можемо звернутися по допомогу. Свого часу вони зберегли наші традиції, тікаючи звідси, там вони побудували Україну. Могли б цього не робити, асимілюватися, а все ж таки побудували цілі майданчики, де працює українська традиція, де вона зберігається. Я вдячна тим першим, старшим поколінням, які все це зберігають. Я також розумію, що молодь, хочемо, чи нi,  а все ж  асимілюється. Тому бажаю єдності діаспорі. Те, що я спостерігаю не тільки в Україні – є розкол по настроях і вподобаннях. Мені дуже боляче на це дивитися. Не так вже й багато нас там є – будьте єдиними!

– Що б ви хотіли б побажати нашим читачам та українській діаспорі Північної Америки?

– Щоб до вас прибували прекрасні люди! Бажаю вам єдності, бажаю прекрасних мрій і нехай вони збуваються. Слава Україні!

І дуже радію, що невдовзі, у серпні, 10-11 числа, побуваю у вас, у Чикаго – на фестивалі “ЮкТоберФест” (Uketoberfest). Буду щаслива зустрічі з кожним!

Бліц:

– Що надихає вас на творчість?

Гарні люди.

– У вас є власний секрет успіху?

– Не зраджувати собі. Я особисто роблю те, що можу і стараюся робити це якнайкраще.

– Ви вірите людям?

– Переважно, вірю. Іноді опікаюся на тому, але не можна ставити відразу табу, треба спробувати: а раптом ти пропустиш щось хороше?

– Є місце у світі,  де ви почуваєтеся найкраще?

Вдома, з моїми рідними, з друзями.

– Чим для вас є кохання?

Це випадок. Не кожному дано покохати.

– Хто ваш улюблений музикант чи співак?

– Бон Джові.

– Що найбільше цінуєте в людях?

Щирість.

– Яку книжку зараз читаєте?

– “Ніколи не їжте наодинці”, я її не можу дочитати ніяк.

– Про що ви мрієте?

– Відродити українську пісню, побутовий спів в родинах. Щоб люди мали чим живитися, мали чим поповнювати свою душу.

June 2019