Відомий український художник поселив у своїй майстерні біженця, допомагає ЗСУ і воліє виставляти картини не за кордоном, а в Україні.
Богдан Бондаренко
Він – один із найвідоміших сучасних українських художників. У топ-25, який склав свого часу “Форбс”, Олег Тістол посів третє місце, залишивши позаду іменитіших колег. І навіть потрапив на обкладинку, що цілком логічно для банкірів, виробників пива, латифундистів та зовсім несподівано для митця. Щоправда, цей факт він сприйняв без пафосу.
Олег Тістол взагалі, як мені видалось, людина самоіронічна, самокритична і самозаглиблена. Достатньо глянути на його роботи, які, мов хороші французькі парфуми, розкриваються не одразу. Усі ці пальми, гори (Синай, Гімалаї, Арарат), люди… Тут одним поглядом, кинутим мимохідь, не обійдеться.
Наше інтерв’ю з Олегом Тістолом було під загрозою зриву. Щойно я зателефонував до художника, у Києві пролунала “повітряна тривога”. Її гидотний звук на протилежному кінці дроту було чутно й мені. “Та то таке, – бадьоро заявив голос у слухавці. – Моя дружина поряд, вона простежить за ситуацією і, якщо щось полетить, скаже”. При цих словах він щиро розсміявся…
“ЗА ТРИ РОКИ ВІЙНИ З ГОЛОДУ Я НЕ ПОМЕР”
– Пане Олеже, ви “жайвір” чи “сова”?
– Я був раніше “совою”, жив по ночах, а з віком перетворююсь на “жайворонка”. До ранку уже не тусуюсь. Лягаю о другій годині, а прокидаюсь о дев’ятій. Тепер я нормальний середньостатистичний український громадянин. (Усміхається).
– Прокинулись і одразу – в майстерню?
– Ні. Тільки, коли з’являється натхнення. Так, майстерня дуже зручне місце для життя, але я стараюсь проводити там до чотирьох-п’яти годин на день. Не більше. Знаєте, нічого не можна робити за інерцією. Особливо – в нашій справі. Якщо в тебе бракує драйву, немає енергії, немає того ж натхнення, це потім буде видно на картинці. Тому навіть, якщо дуже хочеться малювати, треба вчасно зупинятися. Як тільки помічаю, що починаю гнати пургу, все – згортаю вудочки. (Сміється).
– До речі, ваша робітня у підвалі чи на мансарді?
– У підвалі. І весною 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення й було багато обстрілів Києва, це неабияк виручило. Моя сім’я – дружина і донька – там ночувала. Ми прожили в майстерні приблизно місяць. Ну, а тепер там мешкає хлопчик–біженець, а під час “повітряних тривог” приходять сусіди з верхніх поверхів та найближчих будинків. Таке ось тимчасове бомбосховище. Але це не заважає малювати.
– Робите це під музику?
– Я все життя – з музикою. Вона грає і вдома, і в майстерні. Виріс я, звісно, на рок-н-ролі, на хард-році, але тепер діапазон набагато ширший. Це може бути будь-який жанр, але – найкраще. Тому ні мій айфон, ні ютуб ніяк не можуть розкусити моїх уподобань. (Усміхається). То я увімкну “Кріденс”, то якийсь джаз… Що ви – без музики я не можу. Це точно.
– А наскільки вам притаманна сьогодні самокритичність?
– Це само собою. Якщо ти себе не критикуєш, то справи кепські. Ця риса має бути розвинена до найвищого рівня. І все, що ти робиш, треба сприймати дуже самокритично і реалістично. Слід керуватися принципом: зробив якусь картинку, уяви, що вона висить поряд, скажімо, з Пікассо, й тоді тобі стане зрозуміло хороша твоя річ чи не дуже. А якщо втрачається відчуття адекватності, тоді – все, “капець. Ти просто випадаєш з цього культурного процесу.
– Ваше фото свого часу прикрашало обкладинку українського “Форбс”. Це гріло вашу душу?
– Ні. Я розумів, що це одна зі складових, скажімо так, соціального життя, але мені це ніколи не гріло душу. В тому була якась гірка іронія, бо я – людина небагата. І статус “бідного художника” мені дуже подобається. Це ближче до нашої дійсності… Проте за три роки війни з голоду я не помер. Це свідчить про те, що навіть сьогодні мистецтво потрібне. І, попри все, арт-ринок існує та функціонує. Він не дуже широкий, не дуже багатий, але як культурний феномен це явище не може не тішити.
– Торік було, здається, декілька ваших виставок?
– Так. Миргород, Полтава, Львів. Останнє місто нині – культурна столиця. Однозначно. Знаєте, я отримав великий кайф, коли приїхав провести авторську екскурсію і побачив, скільки молоді набігло подивитися виставку дядька мого покоління. Було страшенно приємно. Як і від проєкту “Нацпром”, що відбувався у Підгорецькому замку. Наші з Миколою Маценком роботи чудово вписались у це фантастичне місце. Я був вражений… Кажу, незважаючи на війну, культурне життя в Україні триває.
“Я ВЖЕ ДАВНО НЕ “БУХАЮ”
– Чи багато ваших друзів та знайомих перебувають на фронті?
– Ну, як багато? Вистачає. Звісно, вони молодші, бо мені ж уже за шістдесят. З’являються також нові друзі. Увесь час з кимось спілкуємося. Я дуже тісно пов’язаний з тими, хто воює.
– А участь у зборах берете?
– Ну, звичайно. Фонд “Фронт-арт”, який очолює Ігор Абрамович, продає твори українських художників, а гроші йдуть на допомогу ЗСУ. Збились уже рахувати, скільки він машин, скільки дронів, скільки всього решта відправив нашим військовим. Тож моєї заслуги в тому особливо немає. Усе відбувається автоматично. Хоча знаю, що деякі колеги протягом року донатили сотні тисяч євро. Просто приносили кеш та віддавали на необхідні речі. Я не мільйонер, тому в мене такого немає. Але все, що можемо, робимо на максимумі.
– Колись ви жили і в Швейцарії, і у Норвегії. Тепер не шкодуєте, що не кинули якір десь у тих широтах?
– Абсолютно. Такої дурості мені й на думку не спадало. Я дуже радий, що моя сім’я живе в Україні. Сьогодні міг би також поїхати за кордон. Хоча б на виставки – до США і Європи, куди мене запрошували. Проте за останні три роки ні разу нікуди не виїжджав далі Закарпаття. (Усміхається). Про це навіть страшно подумати. Бо таке враження, наче пропустиш щось важливе.
– А з якої нагоди їздили на Закарпаття: може, відпочити в Солотвино?
– Ні, до дочки. Вона тимчасово оселилась в Ужгороді. Біля її будинку в Києві дуже “прилітало”, тому розхиталися вже нерви і треба було трошки перевести подих. Ми з дружиною пробули там десять днів – якраз на зимові свята – і повернулися до столиці. Теж нарешті відіспалися. (Усміхається). А полишати країну ніхто не збирається. Хоча, кажу, я вже не мобілізаційного віку.
– До слова, про вік: за декілька місяців у вас ювілей – 65 років. Як ви вважаєте, це “вже” чи “ще”?
– Я помітив серед свого оточення, моїх ровесників, що наша генерація уже відійшла від радянських стереотипів. Мовляв, якщо ти пенсіонер, то сиди і грай собі в доміно. (Усміхається). У нас сприйняття віку – як у Європі та в іншому цивілізованому світі… Інша річ, що час від часу дається взнаки діагноз СКС. Ви знаєте, що це?
– Боюся навіть уявити…
– Це мій улюблений львівський жарт. СКС розшифровується просто: старість, курва, старість. (Сміється). Коли щось забув чи “протупив”, у наших колах кажуть: “Ну, то в тебе СКС”. Але це жарт. Скажімо, такий персонаж, як Толя Степаненко, старший від мене на дванадцять років, але він у шикарній формі. Ти дивишся на нього і, наче старість не страшна. (Усміхається).
– Щоб підтримувати добру фізичну форму, ви від чогось відмовилися чи, можливо, набули нових звичок?
– Ні. Проте художник – це ж така професія, що постійно доводиться щось туди-сюди тягати, щось натягувати – скажімо, полотна, і т.д. Тобто дуже багато всякої фізичної роботи. Наразі не відчуваю якогось серйозного дискомфорту. З часом, думаю, доведеться більше заробляти, щоб можна було наймати помічників. А поки що все йде, як було. Що в двадцять, що у сорок, що в шістдесят років.
А що стосується шкідливих звичок (наскільки розумію, ви питаєте про них), то я вже давно не “бухаю”. (Усміхається). Тому мене, чесно кажучи, дуже дивують деякі друзі, які досі пиячать так, як це було надцять років тому. Мабуть, вони якось вміють пити культурно, якщо не змінюють традицій. Я ж зрозумів, що мені набагато більше подобається тверезий мозок. Це єдине, що після сороківки трохи змінилося у житті.
– Проте курити ви не кинули?
– Ні, ні, ні. Тут я не здаюся. (Сміється). Щодня закуповую сигарет гривень на двісті. Сьогодні якраз вкотре брав і звернув увагу, що улюблена марка знову подорожчала. Та й це мене не зупиняє… Боюсь, що кину курити і малювати одночасно. Ці рефлекси надто вже взаємопов’язані.
– Польський письменник Януш–Леон Вишневський казав мені якось в інтерв’ю, що перевага життя після шістдесяти полягає в тому, що не треба брати участь у “щурячих перегонах”. Ви згодні?
– Молодець, правильно сказав, точно. Суто в суспільному вимірі – справді набагато легше й краще. Якщо за ті шістдесят років довкола тебе сформувалося нормальне коло людей і коли в тебе репутація як мінімум чесної особи, тоді життя – це просто кайф! Ну, й досвід – професійний, культурний, соціальний – також з користю працює на тебе. Тому – так, у мого віку є свої переваги.
– Мабуть, ще один нюанс: уже не треба комусь щось доводити чи принаймні немає такого бажання…
– Так. Ні бажання, ні сенсу. Зрештою, я завжди дотримувався принципу, що не треба нічого нікому доводити. (Сміється). Раніше необхідно було боротися за своє мистецтво, точніше наше мистецтво, а тепер цього не потрібно. Виросло нове покоління, яке все чудово розуміє. В Україні багато тямущих і сміливих людей.
“МИ З ДРУЖИНОЮ, НЕМОВ ЄДИНОКРОВНА “БАНДА”
– Про доньку ви згадували, а тепер хочу спитати про дружину. Як її “погляд збоку” допомагав чи допомагає в тому, чим ви займаєтеся?
– Річ у тім, що ми з нею ідентичні за своїм внутрішнім складом. Обидвоє дуже… як би це так скромніше сказати… сильні та з почуттям гідності. А ще –дуже патріотичні. У широкому та вузькому сенсах. Це і раніше не раз проявлялося (наприклад, у 1992 році можна було народжувати в Базелі, але Марина поїхала до Києва), а сьогодні, під час війни, стало абсолютно очевидним. Ми з дружиною, немов єдинокровна “банда”. У нас однакові цінності! Мабуть, на цьому і зійшлися сорок років тому.
– Вона за фахом теж творча людина?
– Так. Марина Скугарєва – одна з найвідоміших художниць. Серед усієї жіночої частини українського мистецтва, вона більш відома, ніж я серед чоловічої. Моя дружина дуже крутий художник. Часто кажуть, що крутіша, ніж я.
– Це вас зачіпає?
– Ні, що ви. Навпаки – це ж кайф, це радість. Та й неможливо перебувати поруч із людиною, яка, скажімо так, нижча за рівням сприйняття мистецтва. Розумієте? Не-мож-ливо… Як можна жити з тим, хто не розуміє, що ти робиш та що ти любиш. Навіть уявити собі такого не можу! Як можна жити з тим, хто не поділяє твоїх культурних і соціальних поглядів? Сьогодні, під час війни, це взагалі дуже жорстко… У нас, кажу, це все співпадає, і то велике щастя.
– Скажіть, де сьогодні ваші “місця сили”?
– Це поняття розширилось і тепер – уся Україна. Я добре почуваюсь усюди: від тих же ж Миргорода й Полтави до Львова та Ужгорода. Звичайно, що Київ – центральна локація моєї присутності. Тут мені – найкраще. Навіть страшно уявити, що можна було б жити деінде. Маю на увазі постійно. Проте, кажу, куди б я не поїхав, почуваюсь удома. Під час війни стало абсолютно зрозумілим, що це – рідні куточки. Це те, за що ми воюємо!
БЛІЦ
– Хемінгуей чи Кастанеда?
– Ні, Хемінгуей.
– Андрухович чи Курков?
– Андрухович, звичайно.
– Берлін чи Рим?
– Рим, хоча я там і не був. (Усміхається).
– Чорнобривці чи троянди?
– Мабуть, троянди.
– Літак чи поїзд?
– Ну, звісно, літак.
– Клаустрофобія чи арахнофобія?
– У мене немає ні того, ні того. Я взагалі проти будь-яких фобій!
– Йоркширський тер’єр чи лабрадор?
– Я ніколи не заводив собак і нічого не тямлю в породах, але мені більше подобається слово “лабрадор”. (Сміється).
НАШЕ ДОСЬЄ
Олег Тістол народився 25 серпня 1960 року у Врадіївці на Миколаївщині. Має диплом Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва. Живописець, графік, скульптор, а також автор інсталяцій і артоб’єктів.
Брав участь у головних міжнародних бієнале: від італійського у Венеції до бразильського у Сан-Паоло. Його роботи пішли з молотка на аукціонах “Sotheby’s”, “Christie’s” і “Phillips”. Так, картину “Китаєць ІІІ” продали за 36 500 доларів, а “Розмальовку” – за 54 тисячі.
За браком часу досі не дружить із соціальними мережами. Не любить слова “робота”, адже вважає, що, малюючи, не працює, а розважається. За знаком зодіаку – Діва.
Дружина – художник, донька – музикант. І цим її батько дуже втішений, адже їй вдалося реалізувати те, про що сам колись мріяв. Улюблена група – “Роллінг Стоунз”. З української музики слухає все: від Скорика і Сильвестрова до “Онуки” й “ДахиБрахи”.
