100 років із дня народження українського видавця, літературознавця, засновника видавництва “Смолоскип”.
Олексій Лях-Породько
Згідно з Постановою Верховної Ради України “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024-2025 роках” на державному рівні мають голосно лунати українські звитяги. Бо наша мета — консолідація та формування історичної свідомості українського народу, збереження національної пам’яті та належного відзначення і вшанування пам’ятних дат і ювілеїв.
До пам’ятних дат та ювілеїв 2025 року Верховна Рада України долучила й вшанування 100-річчя Осипа Зінкевича. Цитую: “4 січня — 100 років із дня народження Осипа Зінкевича (1925-2017), літературознавця, видавця, редактора, громадського та культурного діяча, засновника видавництва “Смолоскип”.
Отже, й ми з приємністю долучаємось до заслуженого вшанування й відзначення столітнього ювілею легендарного Осипа Зінкевича. Своїми спогадами про Осипа Зінкевича поділилися його найближчі — син Аркадій та друзі (Юрій Дейчаківський, Данило Штуль, Андрій Фединський, Андрій Сороковський, Всеволод Соколик).
Осип Степанович Зінкевич добре знаний в діаспорі та Україні, а пам’ять про нього не згасає, бо палає полум’я “Смолоскипу”для світового українства вже 100 років.За молоду став членом юнацтва Організації українських націоналістів. В еміграції був активним у студентських організаціях— Українська студентська громада, “Зарево”, ЦеСУС (Центральний союз українського студентства). Голова правління українського незалежного видавництва“Смолоскип”, член Вашинґтонського Комітету Гельсінкських Ґарантій для України. Звісно, це не повний перелік ланок діяльності Осипа Зінкевича. Однак, здебільшого широкому загалу відомий саме напрямок — громадсько-політичний, де був надзвичайно активний Осип Зінкевич. Але є ще одна, на перший погляд, не примітна праця пана Осипа, яка мала гучне міжнародне відлуння – спорт та олімпійський рух!
То ж яким був шлях Осипа Зінкевича до Олімпу у боротьбі за олімпійську самостійність України?!
Від початку 1952 року Осип Зінкевичрозпочав низку публікацій про Олімпійські ігри та участь у них українських спортсменів у часописі“Смолоскип”. Щоразу питання України та олімпійського руху ставало предметом його численних статей у різних газетах та журналах: “Свобода” (США),“Українські вісті” (Німеччина), “Ukrainian Weekly” (США).
Упродовж десятків років Осип Зінкевич був генератором ідеї української олімпійської самостійності. Власне з його ініціативи й постав у 1956 році Український олімпійський комітет (Український світовий комітет у справах спорту або ж Український олімпійський рух), в якому посаду генерального секретаря посів Осип Зінкевич.
Навколо його олімпійської мети об’єдналися численні українські достойники. Серед членів-основоположників Українського олімпійського комітету були д-р Володимир Білинський (Австралія), Лев Штинда (Австралія), Осип Зінкевич (США), Василь Гладун (Канада), Роман Дудинський (Австралія), Аркадій Жуковський (Франція), Роман Шраменко(США), Павло Дорожинський (Німеччина), Богдан Коваль (Аргентина), Степан Модрицький (Австралія), д-р Євген Мацях (Англія), професор Петро Войтович (США), Євген Скоцко (США).
Доля винагородила Осипа Зінкевича вірними друзями й олімпійськими однодумцями серед яких були д-р Богдан Шебунчак, д-р Зенон Снилик, д-р Юрій Криволап, інженер Богдан Гасюк, д-р Оля Репетило, Володимир Процик, інженер Олексій Шевченко, Марко Царинник, Ігор Бардин, Микола Касіян, Роман Гарвас, інженер Євген Гарабач, Андрій Бандера, Данило Штуль, Петро Фединський, Андрій Фединський, Юрій Дейчаківський, Юрій Саєвич, Андрій Сороковський, Андрій Каркоць, Всеволод Соколик, Мирон Стебельський, Михайло Цар та інші достойники.
Численні меморандуми й заклики Українського олімпійського комітету до міжнародної олімпійської спільноти вже у 1957 році мали неймовірний успіх для українського спорту. Міжнародний олімпійський комітет визнав право України бути членом МОК!!! Але для цього необхідно було створити в Україні (тодішня Урср) Національний олімпійський комітет. Звісно, це було не реально реалізувати в умовах радянської окупації України. Але Осип Зінкевич не знітився й не опустив рук, а ще з більшим ентузіазмом взявся до боротьби за олімпійську свободу України. Черговою перемогою, особистою і загальноукраїнською, був офіційний візит пана Осипа до штаб-квартири Міжнародного олімпійського комітету. Це дуже важлива подія, бо його приймали як українця, який обстоював ідею олімпійської незалежності України від срср.Отже, 4 листопада 1965 року у Лозані відбулася офіційна зустріч генерального секретаря Українського олімпійського комітету Осипа Зінкевича та генерального секретаря Міжнародного олімпійського комітету пані Л. Занчі. Під час зустрічі обговорювали становище України щодо участі в Олімпійських іграх та завдання УОК в екзилі. Також згадували про питання участі в Іграх Олімпіад комуністичного та націоналістичного Китаю, обох Корейських республік і, зокрема, ширше було розглянуто питання окремої участі двох Німецьких країн, що вирішено в Мадриді на останній сесії МОК. Окрім цього, Осип Зінкевич підкреслив справу участи в МОК більшовицьких представників Романова та Андріанова та роль, яку вони там виконують.
Своєю чергою пані Л. Занчі порівняла становище України з колишньою ситуацією Фінляндії та Чехії перед Першою світовою війною. На останок співрозмовники обопільно побажали успіхів у тій ділянці, в якій обидва Комітети працюють. Це був перший офіційний візит українського представника до міжнародного олімпійського комітету, який тривав понад півтори години. Ця зустріч на офіційному рівні є яскравим прикладом незламності українського духу у досягнені поставленої мети.
Кожні Ігри Олімпіад з 1952 року й по 1992 рік та зимові Олімпійські ігри 1956 — 1992 років були у “полі зору” Осипа Зінкевича. Також сюди слід додати й інші міжнародні спортивні змагання – Універсіади, чемпіонати світу тощо. Особисто пан Осип був на Іграх Олімпіаду Мехіко (Мексика) 1968 року, Мюнхені (Німеччина) 1972 року, Монреалі (Канада) 1976 року, Лос-Анджелесі (США) 1984 року, зимових Олімпійських іграх Лейк-Плесід (США) 1980 року, чемпіонаті світу з легкої атлетики Гельсінкі (Фінляндія) 1983 року, Універсіаді в Кобе (Японія) 1985 року.
Варта уваги видавнича діяльність Осипа Зінкевича, бо ж він є автором або ж співавтором декількох надзвичайно цікавих, інформативних, а головне актуальних книжок про український олімпійський рух: “Ukraine and the XVI Olympic games” 1956, “Ukrainian Olympic Champions” 1972, “Olympic Team of Ukraine. Games of the XXI Olympiad” 1976, “Ukrainian Olympic Champions” 1984.
Численні виступи-лекції Осипа Зінкевича привертали увагу української громади до питання олімпійської самостійності України. Відбуваючи поїздку до Мюнхена у 1971 році, Осип Зінкевич виголосив доповідь на тему “Українська еміграція, спортсмени України й Олімпійські ігри”.Цікаво, що модератором зустрічі був Антін Мельник — Президент Світового Конгресу Вільних Українців. У 1984 році Комітет оборони національних та людських прав в Україні улаштував виступ Осипа Зінкевича на тему “Олімпійські ігри та питання української зовнішньої діяльності”.
Зі створенням у 1989 році Олімпійської Комісії при Світовому Конгресі Вільних Українців пан Осип долучився до неї на прохання пана Всеволода Соколика — голови Комісії. Визвольний олімпійський рух у житті Осипа Зінкевича почався наново!
Вшановуючи 100-ту річницю від Дня народження легендарного Осипа Зінкевича, своїми спогадами про його олімпійські звитяги поділились рідні, друзі, однодумці, послідовники. Син Аркадій Зінкевич згадував: “Мій батько був затятим фанатом Олімпіади і хотів, щоб в України була окрема команда. Результати українських спортсменів він опублікував у буклеті, який оновили після деяких Олімпіад. Що стосується Олімпіади 1968 року, то це сталося 56 років тому. Все, що я пам’ятаю, це те, що ми відвідали низку заходів, у тому числі баскетбольний матч, водне поло та легку атлетику. Ми поїхали до пірамід поблизу Мехіко ввечері перед початком ігор, де була церемонія відкриття, і були на церемонії закриття. Батько робив магнітофонний запис результатів українських спортсменів і посилав мене з касетою в редакцію чи то “Голосу Америки”, чи то “Радіо Вільна Європа” (не пам’ятаю, якого), де по радіо транслювали його спостереження”.
Всеволод Соколик згадує: “Познайомився з паном Осипом Зінкевичом, головою “Смолоскипа” 1984року у Лос Анджелесі на Олімпіаді. Він приїхав з протилежного побережжя Америки, містечка Елликотт, вести кампанію за самостійний спорт в Україні. А я з Торонто записався на літні курси в університеті і, використoвуючи нагоду, закупив багато квитків на Олімпійські Ігри. Мав я бажання познайомитися з п. Зінкевичем, бо знав про його діяльність у боротьбі за самостійний спорт. А в той час я мав уже кілька статей на цю тему. Зустріч відбулася в Українському Інформаційному Олімпійському Бюро, яке діяло кілька тижнів до і під час Олімпіади. Познайомилися ми, розповіли трошки про себе. Пан Зінкевич познайомив мене зі штабом групи “Смолоскипа”, між ними пам’ятаю Мону Снилик, Яромира Зінкевича і двох Андріїв — Сороковського і Каркоця. А далі познайомив мене із запланованою працею, але поверхово, і попросив до співпраці. Я погодився, і впродовж Олімпіади, між змаганнями, на котрі мав квитки, почавдопомагати. В основному це були адміністративні подробиці (бо ж навіть не новоспечений), під час яких я слідкував за діяльністю, яка була величезною. Два головні завдання “Смолоскипа” на Олімпіаді були поінформувати світ про передчасну смерть совєтських спортсменів з причини експлуатації — медичної, психологічної і фізичної —під час тренування. Та знову (чи не від Олімпіад 1956 року) наголосити на дискримінації в міжнародному спорті і Олімпійському русі: Україну, члена Об’єднаних Націй, Москва не допускає до самостійної участі у спорті. При праці в Олімпійському бюро зауважив, як дисципліновано і з ентузіазмом пан Зінкевич береться до справи, як добре Він і штаб організаційно підготовлені і фахово поінформовані, як кожний шлях до здійснення мети реалізований, як час не змарнований. А, мабуть, найбільш позитивне враження — це його підхід до праці з молодими. Навіть прес-конференцію для міжнародних журналістів провадили молоді. Мав талант їх зацікавити і втягнути. Мав він свій підхід. І так 1984 року пан Зінкевич втягнув і мене до “Смолоскипа”. Мав я різні завдання, включно і зі спортом. З часом, під його наглядом, провадив я спортивну сторінку у квартальнику “Smoloskyp” і виконував завдання здебільшого з царини спорту. Часто в розмовах були практичні поради, побудовані на прикладах, щоб якнайкраще здійснити нові плани. Пам’ятаю, як згадував про діяльність на Олімпіадах: Мехіко ‘68, Мюнхен ’72, Лейк Пласид ’80 та Універсіаді в Кобе ’85”.
Данило Штуль: “З Мюнхена мені пригадується, що “Смолоскипу”винайняли квартиру у гарному кварталі. Для команди були квитки на деякі змагання. З нами був один Андрій Каркоць, з категорії тих, кому нічого не страшно, з патріотичної родини з Міннеаполіса США. Батько мій побачив, як він сидить на капоті якогось Мерседеса, і звідти спльовує на брук. Він зробив зауваження Зінкевичу, щоб цей остерігався від компрометації перед німцями. В другому тижні олімпіади А. Каркоць мав вилізти на вежу над олімпійським стадіоном і там розвісити український прапор, синьо-жовтий. Після відбуття атентату на ізраїльську команду, цей проєкт було скасовано. Осип Зінкевич мені показував у “Смолоскипі” у Києві відділ бібліотеки, де зібрана і упорядкована вся переписка між ними і моїм батьком. Теж пригадалось, як Зінкевич казав, що Каркоць йому приніс десь зірваного радянського прапора, і на ньому йому затанцював гопака”.
Андрій Фединський згадував: “У 1976 році українська політична діаспора, як завжди, мала мету здійснення незалежної України і зосереджувала свою політичну і громадську працю під гаслом ще з 30-их- 40-их літ“визволяємо Україну із зброєю в руках”. Осип Зінкевич, який виростав у цім дусі і був активним в “організації”, прийшов до висновку що це було нереальне. “Андрію,”— він мені казав, — “Тепер світ керується довкола подій. Коли є якась подія, ми мусимо там бути. Одна така подія, яка мала світовий розголос у 1976 році, була Олімпіада у Монреалі. Осип не лише пропонував мені там бути, він зорганізував десятки інших молодих прибути на Олімпіаду. В 1976 році вважалося радикальним аґітувати, щоби радянська Україна брала незалежну участь в Олімпіадах. Для Кремля це було однозначне з “буржуазним націоналізмом”, який явно сприяє амбіціям до сепаратизму. Українські зорганізовані “націоналістичні” кола також були проти, бо вважали радянську Україну як нелеґітимну і злочинну, (погляд, який був правдою.) Осип вважав, що для українців успіх своїх олімпійських атлетів, а навіть сама участь) підкріплює національну свідомість та гордість. Напередодні Олімпіади він склав список українців, які були в складі радянської команди і підчас ігор він доручив активістів з діаспори розголошувати це. Організовуючи молодих учасників, зібрав гроші на видатки: Зінкевич подбав, де їм перебувати, зібрав гроші на різні кошти, пов’язані з кампанією, купив білети на змагання, де українці брали участь і доручив активістів оплескувати цих змагунів, що вони робили з ентузіазмом. Радянські українські змагуни це помітили. Олімпійський чемпіон з 1972 року, Валерій Борзов навіть з’явився на стадіон на свої змагання у жовтих штанах (ялух він скинув перед бігом) і синій сорочці. При змозі, Осип стрічався з поодинокими українськими змагунами і тренерами. Один з них, який хотів продати дрібні експонати, щоби заробити долари, заявив, що Україні не треба окремої команди, бо українці беруть участь ускладі Союзу. При тім Осип показав йому анґломовний часопис, де писали, що український змагун був “Росіянин”. Цей тренер був з того обурений і признав Осипові рацію. Таких випадків було більше. На останній день Олімпіади, Зінкевич скликав прес-конференцію. Я пропонував його як речника. Він рішуче відмовив. “Андрію,”— він мені сказав — “Я не можу бути речником, бо я говорю з акцентом. Ви мусите бути…” Це було питоме для нього. Він був цілосердечно відданий справі, без еґоїзму чи особистих амбіцій. Він дивився, як найбільш корисно представити справи. Я таки став речником і прес-конференція мала добрий відгук у ґазетах і на телебаченні. Рік після заключення Олімпіад, в радянській Україні появилася книжка великого формату з багатьма кольоровими фотографіями, “Наші Земляки Олімпійці”. Осип Зінкевич тримав цю книжку в руках зі сатисфакцією, що осягнув ціль своїх зусиль і подбав, щоби був ще один крок до мети незалежної України”.
Андрій Сороковський згадав: “Це важлива сторінка нашої історії! Я пам’ятаю Осипа Зінкевича як надзвичайно дисципліновану людину, дуже працьовиту, яка не марнувала жодної хвилини. Як редактор, він читав коректуру, чекаючи на автобус… Я, мабуть, ніколи не працював так тяжко, як коли я був його волонтером”. Більше спогадів про Осипа Зінкевича від Андрія Сороковського можна почути у відео на моєму ютуб каналі — https://www.youtube.com/watch?v=LUgOFNLwHCs
Юрій Дейчаківський розповів мені свої спогади про Осипа Зінкевича в інтерв’ю, яке можна подивитись ось тут — https://www.youtube.com/watch?v=qoGCAo8L55M&t=578s
Отже, ювілей Осипа Зінкевича — це направду ціла епоха боротьби за вільний український олімпійський рух.
