Осінні вакації у Львові, або не зрадою єдиною

Мені довелося виростати у Львові буремних 1990-х роках. Про характер цієї доби і її віддзеркалення у побуті, культурному житті та світобаченні містян з’являються матеріали різної міри критичності, деякі навіть з відчутною ноткою ностальгії. Хоч це, мабуть, природно, саме так згадують про власну юність. Мені ж, навпаки, досить важко витиснути із себе позитивні спомини про цей період горішків в якості єдиного подарунку на Миколая, період браку дійсно цікавих, а не пафосних українських культурних подій. Бодай таким Львів видався мені – дитині, сірим і невеселим. Це ускладнювалося тим, що більшість заходів, на яких мені випадало тоді бувати (моя родина наполегливо плекала в мені смак якісного українського контенту) – виставки, презентації, спектаклі та навіть гуртки належали до непопулярного часопроведення серед моїх однолітків. Пострадянська школа теж додавала свого до процесу обезличування і зрівняйлівки.

До чого я це все пишу? Адо того, що нинішній Львів, попри увесь оберемок його проблем, це саме те місто, де різноманітність цікавих і сенсомістких івентів на метр квадратний дійсно вражає, і може, чи не вперше в історії, це місто – дійсно українське. Сучасне, динамічне і українське, бодай такі мої рефлексії від частих і тривалих відвідин дому.

Ще не відійшовши від жахливого джетлеґ і не кращого сервісу авіакомпанії, приїхавши з одного дому (Канади) до іншого – Львова, я одразу ж потрапила на неабияку подію. Шкільний театр УКУ “На Симонових стовпах” організовував новорічну вечірку. Чому новорічну у вересні? Бо забава була приурочена святкуванню дворіччя існування. Вечірка цікава вже тим, що молодь з однаковим захватом гоцала під сучасну музику і під переспіви давніх козацьких пісень у виконанні запрошених етно-гуртів. Вхідною платою слугував один… лимон. Саме так, звичайнісінька цитрина у такий спосіб організатори подбали, аби лимонаду вистачило на усіх гостей.

Взагалі, Львів by night це, поза сумнівом, цікаве видовище. Тут головне знати місця. Вражає, що більшість заходів, навіть цілком розважальних, мають тут глибшу мету. У Львові вже просто вечіркою нікого не купити: це мусить бути щось змістовне, і ця тенденція згрубша стосується розважальної індустрії в місті загалом. Сучасні молоді львів’яни значно розкутіші, можливо, тому, що мислячі, або ж тому, що чуються вільними. Нинішні юнаки та дівчата не підпирають стіни, а гарцюють в танці, не боячись видатися “некрутими”. Мода на самовираження, інакомислення є ознакою цієї ґенерації, і це не могло не вплинути на загальний настрій міста.

Львів сьогодні це місто стартапів, коворкінгів і воркшопів, місто, яке стало домівкою для  таких, без перебільшення, знакових проектів, як Львівська Бізнес-Школа, “Майстерня міста” (майданчик для діалогу між локальними спільнотами та фаховими середовищами у ділянці розвитку міста та збереження культурної спадщини), Центру міської історії та Львівської ІТ Арени. Остання, яка, до слова, є найбільшою IT-конференцією в Україні та Східній Європі, відбулася наприкінці вересня. Серед іншого, у програмі були виступи найвідоміших спікерів у галузі глобальних бізнес-стратегій, ІТ-маркетингу, топ-менеджерів, успішних стартаперів, які мали змогу поділитися своїми ідеями в рамках Stаrtup Competition.

З мови ІТ-технологій – дофілософії. Серед усього розмаїття презентацій, вечірок, майстер-класів та виставок, якими були насичені вакації до рідного міста, те, що дійсно захопило, це кількість слухачів на філософських лекціях. Хоча, мабуть не слід очікувати нічого іншого від лектора – історика філософії, перекладача Андрія Дахнія, лекції якого я мала щастя слухати ще будучи студенткою. Сьогодні його виступи навіть вузькофілософського спрямування збирають повні аудиторії слухачів, далеких від академічного світу. Це, як на мене, ще одна відчутна зміна у загальному характері міста: цікавитися буттям довкола, бути громадсько-активним, читати вважається престижним. Серед лекцій, які містяни мали змогу слухати лише впродовж вересня – “Мартін Гайдеґґер та екзистенційна філософія” та “Свобода: учора, сьогодні, завтра” – про різні виміри свободи, про межі між свободою і сваволею. Остання була організована Освітнім Центром з прав людини (який сам по собі заслуговує на увагу) і фактично стала прелюдією до 25-го Форуму Видавців, тематика якого цьогоріч будувалася довкола проблеми свободи.

Львівський Книжковий Форум, що вже зазнав слави одного з найбільших і найочікуваніших літературних фестивалів, справедливо може вважатися також однією з найгучніших культурних подій міста. Львів, особливо восени, не просто багатий на події, – потрібно мати якийсь магічний пристрій, на кшталт Дамблдорового часовороту, щоби встигати на усі події, які відбуваються одночасно. Впродовж Форуму – й поготів, щоб змогти відвідати усе цікаве (у загальній кількості – близько 1000 пунктів програми): доводилося забігати на одну презентацію чи лекцію, і посередині нестися стрімголов містом, аби встигнути бодай на частинку іншої.

Серед обов’язкового для відвідання у моєму календарі були, зокрема: презентація книги Енн Епплбом “Червоний голод” за участі Сергія Плохія; “Митці на прицілі”: історії життя Володимира Сосюри, Остапа Вишні, Михайла Драй-Хмарита Григорія Косинки; презентація “Об’єднана Європа Ольґерда Іполита Бочковського” за участі Ольги Гнатюк; панельна дикскусія “Вибори і свобода медіа”; авторські читання у рамках проекту “Голоси Свободи”; дискусія “Еротика раннього футуризму”; презентація альбому Олени Кульчицької “Національний одяг західних областей України”; зустріч із сучасним французьким письменником Олів’є Бурдо; дискусії “Війна і пам’ять, що пам’ятають українці про війни на своїй території” та “Свобода слова і голоси жінок”: як підвищити професійну помітність жінок у ЗМІ; феміністичні читання; презентація книги Ярослава Грицака та Ізи Хруслінської “Розмови про Україну”; дискусія “Свобода бути не таким, як всі: розмова про дитячі книжки на складні теми”. І це –лише невелика частинка того, що відбулося впродовж п’яти днів Форуму. А ще, концерт гурту “Хорея Козацька”, форумні вечірки, вистава театру ВУХ, Прохасько Party і, звісно ж, моя улюблена подія кожного Форуму – ніч поезії і музики NONSTOP. Що вже й казати про свіжі книжкові новинки, з якими я ридала в парку на лавці і реготала в кав’ярні, викликаючи непідкупний інтерес туристів за сусіднім столиком.

Тема свободи була наскрізною не лише для Книжкового Форуму, але й для фестивалю документального кіно Docudays UA, який у вересні стартував під гаслом “Рівні рівності”: у фокусі цьогорічної програми проблема дискримінації та соціальної нечутливості, серед інших, наприклад, показ фільму “В’язні Кануна” про криваву традицію кровної помсти в Албанії.

Особлива принадність культурного життя Львова полягає у його багатоплановості: від дійсно вдумливо-серйозного – до цілком розважального контенту. Побільшало заходів, спрямованих на гуртування мікрогромад, як от районів міста чи навіть окремих вулиць. Серед таких, наприклад, Lesi Street Fest, який відбувся у вересні. Тут усе: від базару крафтових дрібничок – до наїдків і музики. До речі, вулиця Лесі Українки всього за кілька років обросла такою кількістю ресторанів та кнайп (часто вживане галицьке слово для позначення корчми чи пивного генделика), що за час моїх вакацій я б могла щодня їсти в іншому місці лише на цій вулиці. Щоправда, не заздрю мешканцям давніх кам’яниць у центрі, але то вже інша розмова: туристична привабливісь Львова і пов’язаний з нею незмовкальний гул вимагають жертв й інколи – трохи заспокійливих крапель.

До речі, про генделики. В одному з таких  стала свідком небаченої дотепер картини. Живий невеличкий оркестр на завершення вечора заграв “Водограй”, і усі, наголошую, усі: бармени, кельнерки, підпита корпоративна компанія за окремим великим столом, канадські бізнесмени, що сиділи позаду мене, усі підхопилися і почали підспівувати. Туристи, які минали вулицею, сходилися на спів і доєднувалися. Бувалі люди кажуть, що це – вже традиція у тій пиварні, але для мене це було вперше, і, правду кажучи, таки зворушило це багатоголосся.

На моє щастя, якраз на час моїх відвідин Львова припала ще одна вельми цікава подія – прем’єра музичної комедії “Шляхетні Волоцюги” – про львівське життя 1930-х рр., у центрі якого опинилися двійко батярів (доброзичливих міських хуліганів). Якщо не прискіпуватися до певних історичних неточностей і просто розслабитися, то можна нареготатися вдосталь. А якщо взяти до уваги, що головною музичною темою стрічки став відомий львівський шляґер “Тільки у Львові” у сучасному аранжуванні культових “Братів Гадюкіних”, то це вже само собою – вагома причина його подивитися.

Тема  львівського батярства і, вцілому, звернення до історії Львова (тут йде мова і про такі аспекти, як скажімо, мультикультурність міста, паралельне співіснування і перетин різних Львовів, тощо) останньо стали предметом наукових і публічних зацікавлень. Більше того, відродження львівської “міфології”, говірки, кухні стали модною “фішкою” і проглядаються у стилістиці більшості ресторацій та кав’ярень. Цьогорічним львівським відкриттям став для мене триденний фестиваль крафтових броварень, вуличної їжі і ретро-музики “Craft beеr and vinyl music festival”: саме там вперше спробувала Львівські скальки – мідії, приготовані за переписом Ольги Франко, загальний і мій інтерес до яких відродила львівська кулінарна блогерка Пані Стефа, яка ділиться рецептурою незнаних і давно забутих наїдків традиційної львівської кухні.

Серед подій, які зігріли своєю душевністю, звичайно ж, участь у велелюдній ході в рамках загальноукраїнської акції для підняття рівня свідомості щодо проблеми жорстокого поводження з тваринами, яка пройшла центральною частиною міста. А ще – виступ вчителів, батьків та учнів однієї з львівських шкіл на підтримку проектів вдосконалення шкільного життя. І було б це звичайним зібранням, якби організатори не подали це у форматі театрального дійства, сюжетом для якого слугувала славнозвісна трилогія Толкіна. Такі локальні інціативи з’являються у найрізноманітніших ділянках міського життя, і є тим здоровим і критичним чинником, який сприяє позитивній зміні Львова, його мешканців.

У передвечір мого від’їзду до Канади трапилося мені побувати на святкуванні дня народження подруги. Значну частину вечора зайняли розмови гостей (а це, переважно, молодь 20+) про досвід подорожей, про останні найбажаніші книжкові новинки і обговорення вже прочитаних. Слухала розповіді цих молодих, цікавих і успішних людей про їхній досвід роботи, про щоденні виклики, про мрії і думала собі, як же ж це круто – жити у цей час, бути у цьому місті – сучасному, динамічному і українському.

У читача може виникнути уявлення про нереалістичність картини, що я її описала. За півтора місяці моїх канікул, ясна річ, бачила усякого, зрештою, достатньо лише раз проїхатися в громадському транспорті, або сходити в ЖЕК, щоб відчути увесь смак львівської реальності. Можна бачити сміття на вулицях, зруйновані пам’ятки архітектури, свавілля чиновників навіть найнижчого рівня,  але можна бачити не тільки це.

У цьому несамовитому вирі подій, втім, була одна, яка заслуговує на окреме вирізнення. Виставка, на яку я ходила щодня, так, що наглядачки мене запам’ятали на ім’я, експозиція, яка стала моїм заземленням і місцем, де оcмислилися і написалися більшість із цих рядків. “Ікони риботицьких майстрів” (1670-ті-1750-ті рр.) зі збірки Львівського Національного Музею та приватних колекцій. Не зайвим буде додати, щоразу, коли я туди приходила, зала була повна відвідувачів. А це також про щось, та й свідчить.

January 2019