Плаття та яблука. Єва Коритна

16 країн світу об’єднав Міжнародний літературний конкурс есе і новел “Work Story: робота у фокусі літератури”, організований “Кабінетом молодого автора НСПУ”, редакціями видань “Ukrainian people” (Чикаго, США), “Українська літературна газета”, “Літературна Україна”, компанією “Jobian” та креативною аґенцією “Баляндраси” за підтримки “Дебют-газети”. На розгляд членів журі надійшло понад 200 творчих робіт.

Автори з десятків міст, містечок і селищ України, а також із міст близького і далекого зарубіжжя, серед яких – Естеван (Канада), Берлін, Дрезден (Німеччина), Нью-Йорк, Чикаго (США), Дубай (ОАЕ), Нетанія (Ізраїль), Копенгаген (Данія), Софія (Болгарія), Португалія, Краків, Вроцлав (Польща), Прага (Чехія), Анталія (Туреччина), Мілан, Палермо (Італія), Вільнюс (Литва), Мурсія (Іспанія), Тбілісі (Грузія) розповіли про свій професійний досвід, про те, що болить, тривожить, радує і надихає звичайних трударів і відомих професіоналів в Україні та за кордоном, із якими проблемами сьогодні стикаються трудові мігранти у різних куточках світу. Свої історії розповідають священники, поліціянти, педагоги й діячі культури, лікарі, гіди, журналісти, офіціанти, кондитери, редактори, рекрутери, ріелтори, різноробочі…

Переможців у номінаціях “Есе” або “Новела” визначали журі – відомі письменники, редактори та літературознавці: Любко Дереш, Олег Соловей, Надія Гуменюк-Лис, Володимир Погорецький, Валентина Семеняк, Юлія Бережко-Камінська, Ольга Сухомлин (Ольхова). Для 15-18-річних учасників ці ж номінації винесено в окрему вікову категорію, яку взяла під опіку Київська Мала Академія Наук та “Litosvita”. Оцінювали твори юних авторів програмна директорка “Litosvita” Світлана Привалова та директорка Київської Малої Академії Наук Ірина Поліщук.

Перемогу в молодіжному секторі конкурсу в номінації “Новели”, яка принесе премію від креативної агенції “Баляндраси”, здобув твір “Плаття та яблука” Єви Коритної з Краматорська.

Серед спогадів дитинства лише один, такий ясний та зрозумілий, – руки бабусі, що перебирають нитки. Я намагаюся не дихати, щоб не злякати повітря між мною та ними. Я сиджу на підлозі, тримаюся руками за крісло та заглядаюся на тканину. Бабуся завжди вміла малювати нитками чи навчилася тільки, коли стала бабусею?

Я закриваю очі та думаю, що я так ніколи не зможу. Що тільки її руки таке вміють. Я торкаюся її обличчя, вона підіймає на мене стомлений, але добрий погляд.

– Подаруєш мені свої пальці? Я теж хочу так вміти, будь ласочка! – прошу.

Вона посміхається. Лагідно відкидає моє волосся з лоба.

– Ти всього навчишся.

Її життя – великий калейдоскоп. Напевно, воно таке у всіх дорослих людей.

Я збираю її історію уривками, уламками, відлунням, тінню на вишитих чи зшитих серветках, наволочках та сорочках.

У сімейному альбомі небагато світлин.

Коли йшла війна, бабуся була маленькою дівчинкою. Її мама, моя прабабуся, працювала нянею. Тоді часу вистачало на всіх дітей навколо, окрім своїх. Тож бабуся теж швидко стала нянею для молодших братів. Прибирала в домі та на подвір’ї.

У них було велике подвір’я. Збереглася лише одна малесенька та занадто темна світлина, де моя бабуся стоїть з віником, який вищий за неї сантиметрів на тридцять. Стоїть у простенькому платті, навколо неї гуси – повитягували свої голови. На задньому плані – будинок та сходи. На сходинках – якийсь малесенький силует. На іншому боці напис: “Муська, віник та Андрійко” – потім стоїть дата, проте настільки розмазана, що цифри не розібрати. Хіба по злому погляду бабусі та її платтю можна зробити висновок, що їй тут рочки чотири, а на дворі чи то літо, чи то пізня весна, чи то рання осінь.

Є ще в архіві розірвана фотокартка. Потім склеєна.

Там моя бабуся сидить на руках німецького офіцера та сміється, закинувши голову. Він теж сміється, дивлячись на неї. Бабуся вся замазана. Напевно, в шоколаді.

Вона цю фотокарточку дуже любила. Воно й не дивно. Напевно, тоді був час, коли вона не дуже часто сміялася.

Розірвала її моя прабабуся, коли офіцер пішов. Бабуся не надто гарно його пам’ятала, щоб сумувати. Проте інколи, коли дивилася світлини, то проводила пальцями по його вусах, та ніби щось напружено згадувала.

– Складні часи були. Люди були або людьми, або нелюдами. От і все.

– Він – людина, – говорила я, заглядаючи через бабусину руку.

–Так, – вона кивала, а потім цілувала мене в волосся. – І дуже сумний був. Маму мою любив. І нас ніколи не ображав.

Проте, коли поїхав, прабабуся хотіла винищити про нього згадки. Воно й не дивно. Так було треба. Якщо не про себе думати, то про дітей. Бабуся казала, що тільки завдяки йому в них фото й були. Тоді було складно їх зробити. Казала, що ще була: де він стояв з хлопцями біля забору. Андрійко – у його кашкеті, а Сашко на руках.

– То де ж вона? – я оглядала альбом.

– Десь… – бабуся мотала головою, – десь загубила я. Не вгледіла. Вона теж склеєна була. О-так, хрест-навхрест, – і притуляла альбом до грудей, наче намагалася почути голоси братів та офіцера. Цікаво, як вони розмовляли між собою?

Потім вони квапливо переїжджали. Кудись на схід, до далеких родичів. Там бабуся вже пішла до школи.

Жили бідно. Працювали на землі.

На старих бабусиних руках були чорні відмітини, великі мозолі, що з часом не пройшли. І вона, коли шила голкою, то завжди показувала наскільки згрубіла там шкіра, що голкою аж ніяк не вийде підковернути.

Потім, зі школи, бабусиних світлин нема.

Тільки відлуння її історій. Про великі стіни маленької школи, де вони грали в “солдатів”. Через декілька років, на цокольному поверсі школи відкрили невеликий цех, де жінки шили сорочки. Там моя бабуся і навчилася так працювати голкою.

– Правда, ще руки не були звиклі. То кололася завжди. Так і було: зранку в школу, потім додому – зробила завдання та на город. Там швиденько допомагала мамі, бо до восьмої треба було встигнути в школу – до цеху. Я там просто пленталася. Зарплатню офіційну не платили ніяку. Проте жінки були вдячні за допомогу. Самі майже голі, без зайвої монетки – а мені давали. І я тоді була найщасливіша в світі. Купила хлопцям олівці і пляшку молока. Довго збирала.

Це бабуся пам’ятала дуже добре. Постійно мені переповідала. А потім показувала шматочок конверта та папір, списаний з двох боків.

Вона про це багацько писала, коли тільки познайомилася з моїм дідом. Напевно, просто не було, про що розказувати.

Заміж вийшла рано. У сімнадцять. Бо з грошима було тяжко та бо так було правильно. Тоді майже всі так робили. Вона завжди про це казала та сумно дивилася у вікно.

– Ти заміж не спіши. Нічого там нема. Тільки спочатку весело, бо невідомо.

З того періоду вже світлин більше. І навіть рушник є, що сама вишила на весілля.

От вона з дідом у полі. На руках загорнута дитина. На іншому боці чіткий напис – писав дід – “Липень. Муська з Гошкою”.

Моєму батькові там декілька тижнів. Він висунув руку з пелюшок та плаче. Дід стоїть, спершись на великі граблі. Поле таке, що краю не видно. Бабуся не виглядає сумною. Тільки стомленою. Руки темні від землі. Пелюшки теж брудні. Але це нічого. Так у всіх було. Всі справлялись.

Через декілька років жити стало трошечки легше. Бабуся почала шити вдома, а дід працював на землі. Так було зручніше, бо постійно сина в поле тягати було не дуже весело. Він щоразу плакав та дратував інших. Ще й до собак чіплявся, а інколи– навіть до корів.

– Безстрашний був, – сміялась бабуся, дивлячись на фото, де мій маленький батько сидить на шиї у корови.

Напевно, якби мене так на корову посадили, моя мама б вже посивіла. Та вже точно б не фотографувала. Звідки у них ця світлина була – бабуся не пам’ятала. Але дуже її любила. Хоча погляд її й ставав гострішим. Я, тільки коли старша стала, зрозуміла, що вона теж не в захваті від ідеї садити на корову дитину, проте фото було, і тато там сміявся.

Потім пішли плаття та яблука!

Бабуся шила наймодніші плаття у місті, а їхні яблуні давали найсолодші плоди. “Найкращий час” було написано на фотці, де моя бабуся сидить біля столу, схиливши голову на тканини. На підвіконні, трохи далі від неї, корзина з яблуками. Бабуся виглядає аж надто дорослою. Але якщо придивитися, то вона все ще дитина – тільки руки вже починають грубіти, а на обличчі з’являються вічні синці.

Вони у неї так і не пройдуть.

Бо в якийсь момент – бабуся до такого життя звикне.

І, коли дідусеві запропонують роботу на великому заводі і вони переїдуть, вже не зможе сидіти на місці, хоча життя вже не буде чекати від неї такої тяжкої праці.

Але вона все ж буде шити. По десять годин на день. Купувати будуть. Бо місто більше й плаття модні. Такі завжди купують.

Потім дід скаже, що вона більше не може шити дома. То ж бабуся піде на фабрику. Там вона буде робити звичайні сорочки та фартухи. Посадить зір.

Влітку та весною, коли трошки потеплішає, буде працювати на клумбі біля дому. Вони з дідусем оселяться у квартирі, тож яблук та города більше не буде. А ще, окрім цього, встигатиме нашивати сину найкращу одежу.

Готувала теж кожен день.

Взимку багато людей потребувало шкарпеток, тож бабуся навчилася в’язати.

Згрубілі руки легко пристосувалися до спиць.

Нове заняття їй не те, щоб подобалось, але насправді, я не впевнена, чи подобалось бабусі хоч якесь її заняття.

У листах до шкільної подруги вона писала: “Шкарпетки виходять гарні. Людям подобаються. А я? А я – Муська – роблю те, що подобається людям. І це пречудово. Чи не так?”.

Потім дід захворів та помер. Вона залишилася з сином сама. Батько вже закінчував школу. В альбомі є навіть фотокартка мерця-діда. Це чомусь було модно – замовляти світлини на поховання.

Тато на фотці стоїть далеко, я його не одразу побачила. Обіймає себе руками, ніби холодно. Може воно й так, на вулиці зима. Він потім розповідав, що ледь знаходив сили, щоб стояти там. Бабуся ж була пряма та серйозна. Напевно, якби вимагав звичай – вона б і всміхалася.

Вже багато смертей бачила вона на той час.

Треба було думати, що далі.

А далі – життя, сповнене звичайними турботами. Батько поїхав учитися. Вона все ще шила. На нього, потім і на мою маму. Квартиру продала, оселилася у невеличкій хатці десь на самому краєчку міста.

Ростила яблуні.

– Червоні! Бабуся! Вже дуже червоні! – кричала я, плигаючи біля дерева.

Вона тільки сумно всміхалася. Не такі червоні, як ті, що в неї були.

Вона ставила драбину, лізла, збирала яблука. Продавала. Взимку – шкарпетки. Увесь інший час – плаття, сорочки, наволочки. Коли вийшла на пенсію, то почала вишивати. Шити вже не хотіла. Напевно, втомилася (проте вона ніколи не казала, якщо втомлювалася).

Пам’ятаю, як сильно сварився тато, коли вона собі в хаті стелі білила. А він стояв на порозі, бо тільки приїхав, і голосно кричав, що вона може впасти і “хіба не можна було почекати мене? Що ти за людина така невгамовна!”.

Але вона справді була невгамовна.

За два роки до своєї смерті завела птахів. Їй подобались гуси та кури. Вона їм навіть імена дала.

Остання світлина – я стою біля бабусі, поклавши руку на її плече. Вже достатньо доросла. Вище паркану.

У мене довге русяве волосся. Таке, як було у неї колись, якщо вірити її словам. Проте колір мені так і не вийшло порівняти – усі її світлини чорно-білі. Вона вже зовсім старенька, вся зморщена та втомлена. Проте – посміхається.

На фоні видно, що біля сходинок стоїть відро з фарбою та віник.

Хоч батько й дуже сварився, вона пофарбувала собачу будку та паркан.

Через відкрите вікно виривається занавіска. На ній великий вишитий півень. Різнокольоровий. З бісеру. Вона на старості вирішила, що буде ним вишивати.

Пам’ятаю, як після її смерті знайшла конверт у тумбочці.

Усе та ж адреса, та ж шкільна подруга.

“Помирати пора вже. Щось довго сиджу тут. Але треба ще декілька місяців протриматися. Онука мені замовила бісер якось там через інтернети. Сказала, буде два тижні йти. Треба дочекатися та рушника їй дошити. На весілля. Хай вже на це час не витрачає. Час – він дорогоцінний”.

Рушник вона, до речі, дошила. Чого конверт не відправила – вже питання. Напевно, дуже спішила доробити, не було часу сходити на пошту.

Через три дні після цього й померла, попередньо повідомивши, що це мені на “свадьбу” і щоб я “дурнею не маялася”, а “маялася тільки тим, що люблю”.

Слухаюсь.

ART & Music