Поблизу міста N…, або ж вечори на хуторі “Куба”

Попереду “Сєдой”, потім “Тихий”, потім “Зампотил”, відтак інші і… пішла-пішла колона… Та не по шосе, а польовими, ґрунтовими шляхами… Напрямок вказує головна машина. Дистанція між бортами 50 метрів. Руки тримають кермо, автомат – поряд, на сидінні. А з дверцят звисає “бронік”…

Ми зайняли хутір…Звичайний сільський хутір на три невеличкі вулиці та з одним місцевим жителем. Інших просто немає, бо решта – евакуйовані. Отож і виходить, що тепер наш підрозділ і є “корінним” населенням “Куби”. Так у штабі позначили наше місце дислокації.

  • Цікава штучка – сказав “Генерал”, вертячи у руках цигарницю ще радянських часів із зображенням солдата та дівчинки. Сказав, повертів та й кинув до купи інших домашніх речей.

Саме домашніх, бо зараз ми розмістились у хаті, де раніше мешкали люди. Родина із дітьми, яка покинула свою домівку і десь, в іншому кутку України тепер, певно, сумує за домівкою…. Меблі, сервіз та інші товари домашнього вжитку ми пересунули в окремий кут та накрили рядном. Ми – солдати, а не бандити, ми – офіційна українська армія, а не банд формування, і в кожного з нас є домівка та важливі серцю речі і спогади.

… “Ондатрі” десь за 50 і числиться кухаром. Що ж кухар є кухар* і, що з нього візьмеш але…. Гортаючи його військовий квиток, можна побачити його професійну підготовку в свій час. “Ондатра” бере відерце зі залишками солдатської каші і йде до єдиного мешканця “Куби”, бо в того є худоба, яку потрібно годувати. Слово за словом і “Ондатра” вже в курсі всіх “сєпарських” новин. Бо неможливо залишатись на звільненій від бойовиків території і бути прихильником України та й ще по-фермерськи бізнесувати.

  • Хлопці, сьогодні спати не можна – сказав “Ондатра” неквапно. – Невідомо, чи правда, але краще перестрахуватись, додав.

Ми все зрозуміли нам не треба повторювати, або щось пояснювати, і …ми будемо готові.

Але ж який чудовий травневий вечір. Степ просто оживає у своїх неповторних барвах. Соловейко десь і щось по-своєму розповідає в пісні…Так хочеться додому і жити! Але за нашими спинами  плачуть ті родини, у хатах яких ми зараз розмістились, і цього достатньо для люті, щоб “вивести ворога зі строю”. Не вбити, а вивести. Ми не вбивці, а захисники, і настане той час, коли ми всі будемо звітувати перед Богом за тих, кого ми захистили. А зараз… хтось із нас куняє, не знімаючи “броніка”, а хтось навпаки… Проходить година за годиною, змінюються пости, рація доповідає, що все “+”, і соловейко все співає. Хотілося згадати Шевченка: “Світає, край неба……” і тут…тріскотня.

  • Це четвертий пост, крикнув хтось.

Нам не треба повторювати. Ми були готові. Навіть не чекаючи жодної команди, ми буквально вилітаємо з тієї хати і мчимо метрів триста до позицій. При цьому всі інші підрозділи залишаються на своїх місцях, бо у кожного своя зона відповідальності, а “пощастило” саме нашому.

Короткі черги не вщухали. Зовсім як у Шевченка про “край неба з соловейком” ….

Ми розосередились і почали відповідати. Прицільно? Ні, бо бачили тільки траси напряму і лупили туди, як могли.

  • Є поранені, – крикнув “Док”, лежачи біля своєї валізки із червоним хрестом. Але хто йому відповість в цій тріскотні? Навіть брязкіт гусениць нашої ПРП, яку командир вивів на позицію, не зміг відволікти нікого з нас від того зосередження на напрямку знаходження противника.

Ми буквально зрешетили ту “зеленку”, звідки відкрили вогонь по нашому четвертому посту. Відкрили підступно, просто під’їхавши на легковику і діставши автомати. “Сєпари” не чекали, що ми відповімо так швидко. Та й ми не чекали, що “Ондатра” помилився…

*Якщо у підрозділі є кухар, то воякам дуже пощастило. У кухара свої завдання, які є дуже важливими для підрозділу в польових умовах, і треба дякувати їм за їхню службу.

February 2019