Поборниця Слова. Катря Гриневичева

Письменниця, публіцистка, громадська діячка, інтелектуалка. Їй писав листи сам гетьман Павло Скоропадський, а Василь Стефаник пропонував вийти заміж. Катря Банах виросла у чужому Кракові і до 20 років не знала української мови зовсім. А опісля – все життя присвятила мові та українській культурі… Це історія про жінку, що усе життя шукала себе, відкривала загублене колись Слово, культуру, літературу, історію. Шукала людей-смолоскипів і була таким же ж смолоскипом для інших.

Народилася Катерина Банах у селі Винники, що під Львовом, у сім’ї урядовця Василя Банаха та Марії з Кубаїв. Тут провела  ранні дитячі літа, а пізніше  батька скеровують на службу до Кракова, там і буде проживати родина тривалий час. Мала Катря аж сім братів: Григор помер маленьким, Івана забрав тиф у 25 років, Богдан загинув від кулі при обороні пошти у Львові, Євген – хорунжий УГА, 24-літнім розстріляний у льохах ГПУ, Денис – народний вчитель, композитор і співак помер у віці 58 років, Валеріан – маляр, адвокат загинув у шахтах Донбасу, Володимир лікар, помер 1943 року. Найстаршою була Катря, вона прожила найдовший вік.

Там, на чужині, довго згадувала образ своєї молоденької мами, що бігала у сукні “фіялкової барви по сливковому, винницькому саді…”.

У Кракові відвідує народну польську школу. Давній королівський замок Вавель разом зі своїми пам’ятками зачаровує юну дівчинку, і загалом архітектура, мистецтво. Як пише у книзі про матір син Ярослав, – “Катерина знає про річку Віслу, але не знає про Дніпро…”.

 

Перша стріча з долею…

Незабаром Катря зустрічає свою долю. До батьків  у Краків надходили листи від учителя із Винник. Той розповідав про свого знайомого, також учителя – Осипа Гриневича, з наміром оженити молодих, одиноких людей. Незадовго до Кракова приїхав і сам наречений. Так і почалася спільна життєва історія: “Невисокого зросту, статної будови, темне волосся, на обличчі вус закручений вгору, коротка борідка, одягнений у мундир австрійського урядовця”, – таким вперше постав перед Катрею майбутній чоловік. Дівчина, наслухавшись казкових оповідок чоловіка про рідну землю, чарівну Львівщину, собори та церкви, вулиці та читальні, довго не роздумуючи, вийшла заміж за інтелігента, який захопив її також щирою українською мовою. 1896 року у Гриневичів народився первісток: син Володимир-Тарас, два роки опісля – Ярослав-Євген, і через 5 років – донечка Наталія-Дарія.

Пізнання рідної мови та дружба з Франком

У Львові Катря ще говорить польською мовою, але ненастанно, уважно вчить українську, студіює твори  Франка, Шевченка, словник Є. Желехівського.

Жага здобути рідну мову в її високих, в її витончених формах, жагуче ворушила моє серце”, – писала згодом жінка. Жили Гриневичі неподалік Івана Франка. Часто Катря, затамувавши подих, спостерігала за поставою генія слова, але ніколи не наважувалася підійти, як і запросити до себе в гості “сіру категоричну велич”.

Одного разу 20-ти річна молода панянка Катря Гриневичева таки наважилася прийти до “ключника райських садів”  д-ра Івана Франка зі своїм віршем. Митця вразила поезія молодої авторки, він одразу взяв той вірш до “Вістника” і ласкаво запросив приходити на літературні зустрічі, читання. Літературні посиденьки часто відбувалися у відомій львівській каварні Шнайдера, а також у “Штуці” та “Централці”. Поети-молодомузівці, Іван Франко часто заходили на мистецькі зустрічі і до вілли Гриневичів. Саме Франко заохотив Катрю зацікавитися більше історичною тематикою, українським романтизмом. Часто митець диктував Катрі свої твори, а вона записувала. То вже був якраз той час, коли Франко через хворобу не міг сам писати.

Перший  літературний успіх пані Гриневичевої – це нагорода від “Просвіти” за твір “Батько Петро та його діти”. Далі з’являлися новелки та історичні оповідання. 1902 року “Легенди й оповідання” видає Руське педагогічне товариство з ілюстраціями Олени Кульчицької.

Стефаник і листи з кольоровою стрічкою…

Ще 1894 року у Кракові Катря вперше мала стрічу із 23-літнім Василем Стефаником: “Стефаникові завдячую першу українську книжку і не одну ще опісля. Тямлю живо скрип зеленої хвіртки, а на стежці тінь кучерявого студента…”. Стефаник вчив Катрю рідної мови, його твори були для неї взірцем, його сім’я – як рідна. Письменниця підтримувала дружні взаємини із Василем Стефаником, а згодом опікувалася і його синами. Василь Стефаник, будучи самотнім чоловіком, навіть пропонував Катрі одружитися з ним. Але почув відмову, жінка наполягала лише на дружніх стосунках. Після смерті Стефаника, що помер якраз на Катерини 7 грудня 1936 року, син Катрі Ярослав помчить до хати письменника у Русів, аби знайти і забрати листи своєї мами до Стефаника. “Жмут поскладаних листів” був перев’язаний кольоровою стрічкою. На жаль, згодом ті листи пропали…

Життя у “Дзвінку” та мандрівки Україною

З 1909 року упродовж трьох літ Катря Гриневичева редагувала дитячий журнал “Дзвінок”. І в цей час у хаті рясніли на столах листи, творчі роботи, картки. Писав до редакції і син д-ра Івана Липи – Юрій. Цікаво, що у журналі була рубрика дитячого гумору, де героями ставали діти, їхні смішні витівки, зокрема й чада Гриневичів. Творчість Катрі Гриневичевої для дітей, яку публікувала вона у “Дзвінку”, –  то був добрий початок її наступних творінь. Син згадує цікавий її твір з гуцульського життя “Навздогін вітрові”: “Іди і роби добре, кожний смуток, що його здиблеш, візьми в руки і огрій при серці, і голод заспокій добрим калачиком й найліпшим словом. Іди ж”.

Часто влітку мандрувала Карпатами. Мандри до Криворівні – “українських Атен” зворушують душу, кріплять дух і дають натхнення до творчості. Так, тут і в окрузі, мисткиня завше ходить з карткою та олівцем, аби записати якесь цікаве, колоритне слівце. Одного разу подружжя Гриневичів їхали фірами у селище Підлюте. Перед Першою світовою війною мандрує Україною: Київ, Харків. Далі зупиняється у Чернівцях, там вчителює, знайомиться із Ольгою Кобилянською.

Життєва віхола: у творчості й житті…

1916 року дізнавшись, що здоров’я Івана Франка погіршилося, Катря приїздить до Львова. Там застає смутного Франка  у занедбаній віллі. Далі доля закидає до Гмінду (Австрія), там учителює. Саме тут творить оповідання, що вийшли у збірці під назвою “Непоборні”. Згодом учителює у таборі в Гретінгу. Опісля знову повертається до Львова, там працює у редакції “Українського слова”, пише статті-фейлетони. Великий удар переживає письменниця: дізнається, що старший син Володимир ув’язнений у Києві, а молодшого Ярослава розстріляли, як старшину УГА. Обоє воювали у лавах УСС. Але 1920 року стається диво: додому повертаються обоє синів. Недовгою була радість, бо незабаром синів арештовують. Після таких життєвих віхол з’являється повість “Непоборні” – про міць українського народу. 1922 року Катря Гриневичева очолює “Союз Українок”.

1924 року у Львові виходить історичний роман “Шоломи в сонці”. А далі буде пильна, потужна праця над романом “Шестикрилець”.

“Дім серед бозу й каштанів. Мешкання влаштоване в гуцульському стилі: килими, ліжники, різьби з Косова, килими Олени Кульчицької”, – саме тут у творчому, приємному хаосі народжується “Шестикрилець”. 1935 року у видавництві Івана Тиктора у Львові виходить ця повість. А цього ж року у видавництві “Обрії” – повторно у мистецькому оформленні. “Шестикрилець” – це твір про князя Романа Великого, а “Шоломи в сонці” – про події опісля.

Відомий літературознавець Михайло Рудницький гостро розкритикував цей твір. Навіть мав діловий візит до Гриневичевої, аби переконати її змінити мову “Шестикрилець”. Він вважав, що мова твору не відповідає дійсності. Звісно, що авторка не погодилася. Відтак починається своєрідна помста Рудницького, він пише нищівну статтю про повість і публікує цей матеріал. Згодом цей твір журі оминає увагою на літературному конкурсі, коли визначали найкращу книжку 1936 року. На сторінках преси точилися справжні дискусії про тодішніх номінанток: Катрю Гриневичеву, Наталену Королеву та Ірину Вільде. Журі віддали перевагу – ІІ премію Ірині Вільде (твори “Химерне серце”, “Метелики на шпильках”), натомість повністю проігнорувавши двох інших авторок (І та ІІІ місця взагалі не визначено).

1926 року, на 62-ому році життя, помирає учитель, чоловік Катрі – Осип Гриневич. Та жінка лишається зі своїми дітьми і зі своїм Словом…

Діти пішли стежками батьків. Старший син Володимир – доктор права, суддя у Львові та Перемишлі, Ярослав – адвокат і журналіст, донька Одарка – професорка філософії і учителька в гімназії Сестер Василіянок у Львові.

Цікаві зустрічі й фіялки від Вороного…

Багато відомих людей відвідують дім Катрі Гриневичевої: Степан Бандера (про цю зустріч також згадує син Ярослав), художник Олекса Новаківський, сім’я Струтинських; Іван Труш малює її портрет. Зі сторінок книги про Катрю зринає зримий спомин: на порозі мешкання  з’являється жінка у барвистій хустці в квіти, у руках тримає картину, шукає покупця. Це була дружина Олекси Новаківського – Марія.

Згадує син Ярослав і одну цікаву зустріч, коли вони з мамою відвідували Циліну Зигмунтовську, що жила самітно і оповіла їм про свої стосунки із Франком. У листі до Олени Кисілевської від 4 грудня 1943 року Катря Гриневичева згадує  про зустріч у Кракові з Оленою Телігою, яка принесла їй “китицю гвоздик, зв’язаних чимось срібним”, а також  з Євгеном Маланюком.

Син Ярослав у книзі про маму описує ще одну дуже цікаву мить. Зима, 7 грудня 1922-го… На порозі дому Гриневичів стоїть усміхнений чоловік. Це ніхто інший, як письменник Микола Вороний. Він прийшов, аби привітати авторку “Непоборних” з іменинами, “у руках, огорнутий у білу бібілку вазонок, з якого виглядає кілька фіолетних цвіток й зелених листків альпійської фіялки”.

Останні роки життя і пам’ять…

У січні 1940-го Катря разом із синами, донькою та їхніми сім’ями намагається втікати, бо знає, що будуть прилітати до хат, перевертати усе та арештовувати. Записки та численні листи знищено. Як жаль, що цього вже не повернути з небуття…Саме у цей час у Львові відбувалися масові арешти та розстріли. Гриневичі опиняються у Кракові, згодом Катря мешкає деякий час у Криниці, де працює над новим твором. А далі – Словаччина – Австрія – Німеччина…  Кінець 1940-х років був дуже гнітючий: важкий стан здоров’я Катрі заважав їй жити на повні груди, але й тоді вона не падає духом, разом з синами до останку мандрує, тішиться світом, словом. Але у ніч з 26 на 27 грудня, на 72-му році життя, серце великої поборниці Слова перестало битися. У Берхтесгадені (Німеччина) поховали Катрю Гриневичеву. Згодом на місці поховання спорудили пам’ятник.

Як пише Володимир Дорошенко у своїй статті про письменницю Катрю Гриневичеву, – її постать оминали увагою упродовж довгих років,  ім’я та твори були невідомі. Та й зараз не надто відомі, чи не так? Доктор Остап Грицай, який багато писав про письменницю та її твори, назвав мисткиню “Володаркою слова”. Він ще встиг в останні миті життя побачити Катрю.

1968 року у Торонті (Канада) вийшла друком книжечка – біографічний нарис про Катрю Гриневичеву авторства її сина Ярослава Гриневича. І ця пам’ятка сьогодні є для нас найдостовірнішим джерелом пошуків правди про малопізнану, невідому для нас Катрю Гриневичеву. Катря тісно дружила з Оленою Кисілевською, листувалася з нею. Подруга залишила нам “Жмут спогадів про Гриневичеву”. “Вона вміла й любила розповідати, а я вміла слухати”, писала Кисілевська.

У місті Івано-Франківськ, недалечко від центру, є велика, нова багатоповерхівка. Ще не так давно на цьому місці стояла вілла Гриневичевих, але не Катрина, а родичів її чоловіка. Будинок був у дуже зруйнованому стані, і от після суперечок та протистоянь, помешкання,  де певний час діяв музей – таки знесли. Але є одне світле у цій історії:  великими стараннями голови  Івано-Франківського обласного відділу “Союзу українок” пані Уляни Шведюк, всі експонати з дому Гриневичевих було збережено, а забудівник погодився виділити на першому поверсі дві просторі кімнати для музею; в одній речі з життя і побуту Гриневичів, в іншій – матеріали товариства “Союзу Українок”. Ця жінка і нині оберігає ті всі речі з минулого… А старезне дерево гінкго білоба, що навпроти будівлі, мабуть, добре пам’ятає пані Гриневичеву, що приїздила з візитами до Станиславова, зокрема до тієї вілли.

Усе у житті минає… Так і хочеться зацитувати слова великого Шевченка:

Все йде, все минає – і краю немає.
Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

Але десь там залишився той дім, той світ, та мить, де небуденна письменниця, що віднайшла в собі Україну, сипле на відчинене вікно пташкам крихти хліба…

 

За матеріалами книги Ярослава Гриневича “Катря Гриневичева” (1968) та спогадів її сучасників.

Ірина Садула, дослідниця, учителька української мови та літератури

Угринівського ліцею, родом з села Тязів Івано-Франківської області

December 2021