Дійові особи:
Віка – жінка
Назар – чоловік.
Час, дата, місце: шоста ранку, 24 лютого, Ірпінь.
Спальня. Жінка на ліжку. В кімнату заходить чоловік. Позіхає. Обережно торкається ноги жінки. Вона обертається на інший бік та заривається обличчям у подушку. Чоловік знову позіхає і торкається її ноги. Жінка прокидається, дивиться на чоловіка, трохи підіймається.
Жінка. Почалося?
Чоловік. Так…
Жінка. Дійсно почалося?
Чоловік. Так-так-так!!!
Жінка. О Боже…
Чоловік. Збирайся швидше! Ми їдемо.
Жінка (плаксиво). Та куди? Куди?..
Чоловік. Я не знаю! Збирайся – тобі кажу.
Жінка. Куди ж ми поїдемо?
Чоловік. Неважливо. Нам треба виїхати – і все. Збирайся! Бери необхідне!
Жінка. Що?!
Чоловік. Необхідне!!!
Жінка. Зачекай… Я не знаю, що брати…
Чоловік. Гроші, документи, прикраси… Що там ще? Згадуй сама!
Жінка. Зараз…
Жінка знову копирсається в комоді.
Чоловік. Та не треба, не шукай! Білизну потім купимо! Збирайся.
Жінка. Нічого ти не розумієш. У мене там гроші.
Чоловік. Ох… То збирай-збирай! Скільки вже можна повторювати?
Відходить від ліжка.
Жінка. Ото тебе заклинило… А ти куди?
Чоловік. Я за речами.
Жінка. Допоможи мені.
Чоловік. Ну що ти як маленька. Ще не прокинулася? Я свої речі збираю, ти свої. Хутко збираємося і виїжджаємо.
Жінка. Я не знаю, що зібрати… А ще… Не знаю, чи їхати нам… Назаре, подумай… Куди ми поїдемо? На скільки?
Чоловік. Не знаю куди.
Здалека чутно вибух. Потім ще два.
Чоловік. Чула?! То не феєрверки, то – війна .
Жінка. То десь поруч? Де воно так гупає?! Назаре, мені страшно.
Чоловік. Поряд і не поряд… У Гостомелі.
Жінка. А чому там? Не в Ірпені?
Чоловік. У нас теж буде. Не сумнівайся в цьому.
Жінка сідає на ліжко та починає плакати. Чоловік сідає поруч, обіймає її. Але раптово підводиться і стає перед жінкою.
Жінка. Назаре, чому Гостомель? Чому? Чому так швидко? Я не чекала! Я не хочу цього! Господи, зупини! Я не можу поїхати просто так. Як же ж наш дім, як ми це все залишимо? Я не уявляю… Назаре, подумай, може ти поспішаєш? Може Ані подзвонимо, Сергію… Спитаємо, що вони там роблять, що запланували. Може краще пересидимо пару днів, і все закінчиться як страшний сон? Я не вірю, що це триватиме довго. Це має скоро скінчитися… Назаре, ну будь ласка! Нікуди не поїдемо. Це небезпечно…
Чоловік. Віко, це істерика. Це тупо істерика. Я все зберу, з тобою зберу, ти лише заспокойся. Будь швидкою. Ти ж вмієш бути такою. Згадай, згадай! Та годі рюмсати! Ти нічого так і не зрозуміла… Дурненька.
Жінка (спалахує). У чому я дурненька? Що не хочу їхати невідомо куди? Кидати все, зриватися з місця і летіти, бо тобі так захотілося?
Чоловік. Бо у тебе відразу оце починається – Аня, Сергій, хто ще там? Опитаємо о п’ятій ранку. Ти при своєму розумі? Немає часу, не-ма-є. Кожен за себе, і це – війна . Потім Ані зателефонуєш. Вона речі давно збирає допоки ти рюмсаєш на ліжку.
Жінка. Звідки тобі знати? Вона теж не хоче їхати.
Чоловік. Ти впевнена, люба? Не всі такі…
Жінка. Які?..
Чоловік. Як ти!
Жінка. Яка я така?
Чоловік. Непослідовна. Пам’ятаєш, що було до війни? Ти казала, що боїшся, дуже боїшся та поїдеш за будь-якої нагоди, якщо те “все” почнеться. Замість того (чоловік хапається за голову), замість того ти сидиш тут і вмовляєш мене сидіти вдома, щось там перечікувати, нібито в безпеці, у той час, як одна мить – і по нас ракета жахне. Чи ще щось гірше. Про це ти думала?
Жінка. Але ж там… стріляють. На вулиці стріляють, вибухи. Куди ми виїдемо?
Чоловік. То не у нас, то в Гостомелі…
Жінка. Такі звуки наче у нас отут за вікном.
Чоловік. Уяви, що буде, коли вони до нас прийдуть…
Чоловік уважно дивиться на обличчя та декольте жінки.
Уяви, що вони можуть зробити з тобою.
Жінка. Господи, ну що ти верзеш? Чому ти мене лякаєш? На що натякаєш?!
Чоловік. Не лякаю, а попереджаю. Ти як думала, що війна – то відео з танком по телевізору і все? Зовсім не так, Віко, не так…
Жінка. Я так не думала. Ти що, мене за ідіотку тримаєш?
Чоловік. Хочу, щоби ти нарешті стала дорослою. Відповідала за себе. Та яка різниця – годі! Ми втрачаємо час!
Чоловік витягає з шафи валізу та починає хаотично скидати туди речі. Жінка підбігає, хоче йому завадити, але зупиняється та стоїть нерухомо. Вдалині чутно кілька вибухів.
Жінка. Що буде з нашим будинком?
Чоловік. Звідки мені знати?!
Чоловік продовжує складати речі.
Жінка. Ми повернемося? Так? Скажи “так”.
Чоловік (сухо). Не знаю.
Жінка. Але ж будинок…
Чоловік (зупиняється). Але ж життя!
Жінка (позіхає). Натяк зрозуміла.
За вікном бахкає. Раз-два-три.
Жінка. Ти правий. Нам треба їхати, та, Боже, як це страшно – їхати у невідомість. Туди, куди ти не знаєш, де тебе не знають. Переселенкою, біженкою, жінкою з торбами і без торб, у машині чи без. У думках з улюбленою кавоваркою, в реальності – з розбитим серцем. Рятувати життя, тіло й душу, і з кожним кілометром, котрий віддаляє тебе від рідного міста відчувати, як все більше розщеплюєшся на атоми, і скоро тебе не стане. Такою як зараз – не стане. Але якщо залишишся, то тебе точно не буде. Вісімдесят відсотків, ні – дев’яносто, дев’яносто п’ять чи тридцять. Чи шістдесят, чи…
Чоловік (похмуро). Сто сорок дев’ять.
Жінка. Не смішно. Сорок дев’ять.
Чоловік різко кидає валізу, підходить до жінки та обіймає її.
Чоловік. Все буде добре, я обіцяю… Ти поїдеш за кордон, перечекаєш поки що там. І ми зустрінемося після війни.
Жінка. Тобто, як це поїду? А ти?
Чоловік. Я залишуся тут.
Жінка. Ні! Їдемо разом!
Чоловік (філософськи). Це неможливо, повір.
Жінка. Чому?
Чоловік. Бо я йду в армію?
Жінка. Це жарт?
Чоловік. Не жарт.
Жінка. Повтори це ще раз.
Чоловік. Я не жартую.
Жінка. А що мені робити, ти не подумав? Що я робитиму?
Чоловік. Ти будеш у безпеці. На більше я не розраховую.
Жінка. На життя… на нього ти розраховуєш?
Чоловік. Можливо.
Притискає жінку до грудей.
Чоловік. Але я так вирішив.
Жінка (гірко). Коли ми посварилися біля комоду?
Чоловік. Коли почув перший вибух.
Жінка. (відстороняється). Все з тобою зрозуміло. Мужики…
Чоловік. До чого тут це?
Жінка. Ні до чого, але я не можу повірити…
Чоловік відходить у бік.
Чоловік. Просто збирай речі. Просто не став зайвих питань.
Жінка. Просто стань вдовою.
Чоловік. Слідуй долі.
Жінка. І посивій від горя.
Чоловік. Вибір за тобою.
Жінка. Знаєш, що найгірше? Коли кажуть, що ти маєш вибір. Що ти свідома, доросла, відповідальна та обираєш. Ти вільна обирати. Вільна бути вільною. Свідомою як творець. Ніби ти встановила правила, а тепер обираєш яким з цих правил слідувати. Та це не так. Ти обмежена, ти диявольськи обмежена в усьому. Виходу у тебе немає. Всюди куди ти поткнешся – глухий кут і безвихідь. Це покер, в який тобі ніколи не виграти. Азартна гра для когось, але не для тебе. Та тобі кажуть – ти повноцінний гравець, кидай кістку. Ти кидаєш і…
Чутно потужний вибух.
Чоловік. Нема часу!
Жінка. Нема слів. Нема сил. Нема бажань.
Чоловік. Але є сила волі.
Жінка. Амінь!
Чоловік закриває валізу, бере жінку за руку та вони виходять. На ліжку залишається розкиданий одяг, колода карт, фішки та гральні кістки.
Катерина Холод, місто Ірпінь.
Пишу прозу вже кілька років, але недавно відкрила для себе драматургію. Моя п’єса “Покер з долею” – це спроба вхопити ту трагічну мить, коли почалася війна в Україні та змінила наші життя назавжди.
