Притча про заблудле весілля. Андрія Лівицького, першого президента УНР в екзилі, і його дружини Марії

На Вінниччині вдалося відтворити весілля Андрія Лівицького, першого президента УНР в екзилі, і його дружини Марії, яке відбулося 15 липня 1900 року. Через 119 літ його реконструювали! Це викликало величезне зацікавлення громадськості. Автором ідеї та сценарію став відомий письменник, журналіст, редактор Олександр Горобець. А читачам нашого журналу він розповідає історію подружжя Лівицьких. 

Родина Лівицьких у Варшаві. 1920 рік.

Без малого два роки тому, на Покрову, видавав я дочку заміж у Києві. Була радісно, і клопітно, і незвично. Позаяк і син уже жонатий, чи думав я, що посередині літа 2019-го враз доведеться мені ще раз ставати за свата? Xоча діти мої вже одружені.

Причиною для оказії стала книга Марії Ткаченко-Лівицької “На грані двох епох”, видана в Нью-Йорку 1972 року. Надзвичайно вразило мене, що Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький (родом із-під Золотоноші теперішньої Черкащини) і його наречена Марія Тимошенко (уродженка Жмеринки на Поділлі) побралися у віддаленому селі, у старенькому храмі села Володіївці Барського району нинішньої Вінниччини. Майже над Дністром, у церквиці, що стоїть на березі річечки Лядова. Що, звичайно, тепер ніхто не пам’ятав того давнього торжества. В біографічних довідках державних діячів про це – ані слова. Але йшлося ж про першого президента України у вигнанні, першу леді держави! Чому ж про це ніде нема й згадки?

Історію цієї родини мав би давно знати кожен українець, але настільки пригніченим московітським царатом за століття виявився наш велетенський рід, що й по нині відкриваються все нові й нові, окремі епізоди її життя і діяльності. Родина ця, Лівицькі, Андрій Миколайович та Марія Варфоломіївна, і їхні знамениті діти – Наталя та Микола. Дочка – уславлена українська поетка, а син, як і батько – президент УНР в екзилі, охоронець духу українства в світі.

Глава сім’ї – вічний революціонер, з березня 1917-го –  член Української Центральної Ради, в часи буремних подій – губернський комісар УНР на Полтавщині, заступник Голови Ради Міністрів в кабінетах Бориса Мартоса та Ісаака Мазепи, товариш, себто заступник міністра і міністр юстиції. Протягом 1920-1921 років – виконувач обов’язків глави уряду УНР, а після загибелі Симона Петлюри – незмінний керівник Директорії, головний Отаман військ і флоту УНР, з 1926 року до останнього свого дня, 17 січня 1954-го. Казати б, головний страж українського душі, віри у велику славу майбутньої України.

Дружина Андрія Миколайовича – Марія Варфоломіївна Ткаченко – надійна і вірна помічниця в усіх справах чоловіка. Разом з А. Лівицьким входила до керівництва Молодої Громади (МГ), яка організовувала виступи київського студентства проти царату.  Андрій Лівицький тривалий час обирався головою студентсько-юнацького осередку МГ, позаяк був блискучим оратором, організатором мас. А також – душею будь-якої зустрічі, застілля, вечірки. Умів для кожного присутнього знайти приворожливе слівце, жарт, пісню чи примовку. Веселун і винахідник. Був людиною надзвичайного такту, порядності, смирення і доброти.

Молоді люди – Андрій та Марія – належали до головного активу першої політичної партії в центрально-східній Україні – Революційної Української партії (РУП). Саме РУП активно розповсюджувала текст виступу адвоката Миколи Міхновського, близького друга Андрія Лівицького та Марії Ткаченко. Виголошеного на Шевченківських святкуваннях у Полтаві і в Харкові в березні 1900-го, і видрукуваного того ж року окремою брошурою у Львові з назвою “Самостійна Україна”. У цій промові вперше було проголошено гасло “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ” і, як найближчу мету, поставлено вимогу “повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 р. з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії”.

Саме за цю активну антиурядову діяльність Андрій Лівицький переслідувався жандармським управлінням. У його помешканнях час від часу проводили обшуки, які тоді в просторіччі називалися “трусами”. Під них потрапляла й пані Марія, але їй щастило завжди виходити “сухою із води”.

Андрій з Марією познайомилися ще тоді, коли пані Ткаченко, сімнадцятилітньою юнкою, навчалася у Києво-Подольській Маріїнській гімназії. Мешкала в одній кімнаті з Женею Лівицькою, славною дівчиною зі знаменитого дворянського роду з-під Золотоноші Полтавської губернії. А до Євгенії часто в гості навідувався рідний брат Андрій, студент Київського університету Святого Володимира. Він пізнавав юридичні науки і робив це за настановою свого дідуся з роду Ілляшенків по материнській лінії. Той свого часу був студентом першого випуску юридичного факультету імперського університету в Києві. Йому дуже хотілося мати онука-юриста, свого послідовника на правничому ґрунті.

Марія Лівицька з донькою Наталкою

Порядки в гімназії були справді пуританські: побачення гімназисток з особою протилежної статі, навіть з рідним братом, мали конче проводитися в спеціально відведеній для цього кімнаті, і обов’язково за участі третьої особи. За таку Женя завжди вибирала Марійку.

У кімнаті побачень стояв рояль, і поки Женя з Андрієм, сівши в кутку за столиком, розмовляли про щось своє домашнє, подруга тихо грала на фортепіано. Спершу вона цьому всьому не надавала особливого значення. Виконувала все, ніби відбувала повинність на догоду другині. Але згодом зрозуміла, що й внутрішньо і зовнішньо готується до кожного нового побачення Євгенії з братом. Зайве прасує чорного фартуха гімназистки, підкрутить кучерики на скронях та над лобом, торкнеться футляра парфумів. А коли з’являється Андрій, такий гарний, стрункий, з білявим своїм звабним чубиком, волошковими очима, її руки починають зненацька й по-зрадницьки пітніти, пальці перестають слухатись. Піаністка зненацька збивалася там, де не було ніяких складних музичних переходів. Андрій з Женею мимоволі поверталися до неї, а вона променилася внутрішнім вогнем душі, збентеженням, сум’яттям, з усіх сил намагаючись “причесати” пощерблений музичний такт і погасити вогонь на щоках та вухах…

Як же це нелегко було – зосередитись винятково на музиці, коли зовсім поруч сидить він…

Коли Андрія вчергове після обшуку заарештували в батьківському домі у селі Ліпляве, (що на лівому березі Дніпра, саме навпроти Чернечої канівської гори, за водною гладдю від могили Тараса Григоровича Шевченка), Марія тієї пори теж була в гостях у Жені. На вакаціях. Старший брат А. Лівицького Костянтин зібрав найнеобхідніші речі для бранця, вирушив до Києва, щоб їх передати до острогу. З ним поїхала і Марія Ткаченко.

До жандармської управи вони дісталися уже надвечір, коли закінчувався робочий день. Юнак доволі швидко повернувся на ґанок уже без пакунку з речами. Поруч із ним з’явився і жандармський офіцер. Розмовляючи, вони дивилися у бік Марії, яка примостилася на лавочці. Коли служивий ураз побіг сходами вниз, в її напрямку, серце Марії похололо: “Невже будуть затримувати й мене?” – тривожно подумалося їй. Одначе золотопогонник, наближившись до дівчини, галантно пристукнув підборами і заявив:

– Пані Ткаченко! Мені доручено передати вам, як нареченій Андрія Лівицького, що він після з’ясування деяких формальних уточнень незабаром, швидше всього – завтра, буде випущений на волю…

Так Марія вперше офіційно почула про те, що вона є нареченою Андрія Лівицького.

Рід Лівицьких походив з давнього козацького племені, з відомої старшинської знаті. В давні часи був щедро наділений землею, маєтками і різними почестями за колишні бойові заслуги. Пізніше став осучасненим дворянським родоводом. Його глава – батько Андрія Лівицького, Микола Іванович (хоча вимагав називати його лише Миколаєм, а не “холопським” Миколою!) паношився своєю минувшістю. Знайомлячись з новими солідними людьми, просив запам’ятати, що він не Левицький, як то, здавалося б, мало бути, а саме Лівицький. З притиском на голосному “і”. При цьому розповідав буцімто бувальщину часів котрогось з бойових і знаменитих нащадків. Коли той обороняв свою державу від чужинців, йому в бою відтяли руку зі зброєю. Він тут же перехопив шаблю в лівицю і майстерно переколов знічених побаченим противників. Ось звідки, мовляв, вони походять, воїни-Лівицькі!

Миколай Іванович, хоч і мешкав у Ліплявому, але служив у земській управі Золотоноші, а це верст за сорок від берегу Дніпра, і додому навідувався не часто. Але, коли вже приїздив, то все тут наче вимирало. Всі буквально ховалися від хазяїна, намагалися не потрапити йому на очі, бо завжди сердитий, неодмінно знайде чим дошкульно дорікнути, що зауважити, чого зажадати. Надто суворого і крутого норову був він людиною.

Звільнившись після арешту, Андрій спеціально приїхав, щоб обмовитись з батьком із приводу нежданого трусу в маєтку, який накликав своєю протиправною діяльністю супроти царського режиму син-студент. Але категоричний Миколай Іванович тут же грубо виставив його за двері свого кабінету і порадив у майбутньому не потрапляти йому на очі.

Буквально через півроку, на початку 1900-го, Андрій з Марією прибули дніпровським пароплавом із Києва до рідних берегів. Юнак сподівався, що батьківське серце за цей час подобрішало. Молоді домовились про весілля, потрібна була лише формальна згода батьків. Одначе, Миколай Іванович і чути нічого не бажав про благословення, про заручини з простецькою дівчиною, яка була у сина за революційного агітатора та розповсюджувача листівок і літератури. А тут спорядилася до нього в невістки!

Це насправді означало  нерівний шлюб. Одруження людей з різним соціальним становищем. Саме це, дискримінаційне, побачила Марія Ткаченко у відмові їй вступити на законних підставах до знаменитої родини Лівицьких. Андрій на те все відбувся легким політичним жартом: “Це ще раз свідчить, що треба, обов’язково треба у суспільстві проводити соціальну революцію. Тому ми з тобою – на правильному шляху…”

Тут я, напевне, мав би розповісти, звідки походить сама пані Марія, з яких вона Ткаченків.

Доля в неї була сирітська. В неповних два роки залишилася без матері. Дуже дружно жили вони з батьком, і якось поїхали в гості до багатих приятелів. Мати вельми полюбляла танцювати. На тій вечірці вона надміру розгарячилася, а вже треба було їхати додому, бо чекало маленьке дитятко в колисці. Накинула мати у санчатах на себе легенько шубку, а не вповилася, як слід, залишаючи простір для свіжого, швагкого вітру з морозцем. Бо, можливо, й вино ще зсередини гріло; поки доїхали додому, вже й застудилася. Лікар діагностував двостороннє запалення легень. А за десяток діб прозвучав траурний марш: врятувати молоду й красиву, любу жіночку керівника комерційного банку Жмеринки Варфоломія Семеновича Ткаченка не вдалося.

Була у Марійки старша сестричка Неоніла. У сімнадцять літ вона вийшла заміж за Івана Крижанівського. А той Іван побожним чоловіком був і невдовзі висвятився на священника. Згодом вони вдвох виїхали на парафію у село Володіївці.

Матушка Неоніла з Володіївців запрошувала молодшу сестричку на гімназійних вакаціях відвідати їхню багату господу. Бо все у них є, і насамперед, своя бібліотека. А ще можна поласувати солодких, як мед черешень, що вродили того року довкруги попівської садиби та божого храму.

Отож, коли у благословенні Андрієві та Марії відмовили і батько, і матір Лівицькі, молоді подалися до Жмеринки. Батько дівчини їх зустрів з розпростертими обіймами, але дати своє добро на шлюб теж відмовився. “Вам мало буде мого одного благословення, – сказав розважливий банкір Варфоломій Семенович. – Працюйте над тим, щоб прихильніше до вас поставився Миколай Іванович, і ваша матінка, пане Андрію, а я тоді з радістю підтримаю цей новий союз…”

Зачула все це сестра Неоніла, аж на місці підстрибнула:

–  Не слухайте їх, стариків! – вигукнула. – У них свої затрапезні забобони. Намічайте день весілля. Я його організую в своїй хаті, Іван мій освятить ваш небесний шлюб у нашому сільському храмі. Весілля відгуляємо в нашому саду над Лядовою у Володіївцях…

Напередодні неділі 15 липня 1900 року, з поїзда із Києва, на станції Копай, зійшла ватага молодих веселих людей з мандоліною і гармошкою у руках. Їх зустріли три брички сусідньої попівської братії, друзів батюшки Івана. Всі вони покотили до обійстя місцевого священика Крижанівського у Володіївцях, що розташувалося неподалік станції. Панотець з матушкою, з хлібом-сіллю на вишитих рушниках зустрічали Андрія Лівицького і Марію Ткаченко у воротах обійстя. На оказію збіглося багато селян, особливо малечі.

А наступного ранку біля церкви було так велелюдно, як ніколи: вінчалася сиротина Марійка, сестра матушки Неоніли. Її тут усі добре знали, бо часто вона бувала в цих краях, майже рік учителювала в тутешній заможній родині.

Заблукале весілля було вельми голосистим, бо до приїжджих музикантів приєдналися й місцеві – з духовим оркестром і великим бубоном, мідними тарілками. І перепочинку у піснях і танцях зовсім тієї днини не було.

А яких уже різних, дивовижних страв без ліку наготували володіївецькі жіночки та молодиці під орудою матушки Неоніли! Всі свої запаси відкрила вона перед гостями сестриці. Столи вгиналися від наїдків та напоїв. А коли одним скрипом наїхала під садибу священика довколишня попівська знать – друзі Івана та Неоніли – здається, такого хору ще не чули тамтешні краї.

До третіх півнів не вгавала садиба отця Івана Крижанівського. Побраталися місцеві з приїжджими, і не хотілося їм розходитись. Відтанцювали місцеві дівчата з городськими парубками, матушки зі студентами, стали закликати своїх захмелілих хазяїв збиратися по домівках. Але то одна пісня візьме за душу, то інша, бо зібралися славні музиканти і співці за одним столом – ні покинути компанію, ні прощатися не хочеться. Така вольна і сердечна ситуація на весіллі склалася, можливо, раз на віку трапляється, і це відчули всі. Гарні люди зійшлися на чудову оказію. І раз по раз над садом лунало “Гірко! Гірко!”

***

Там, в архаїчному селі утворилася здорова, щаслива сім’я, яка надзвичайно багато зробила для збереження українського духу в світі. Андрій Лівицький став Президентом УНР в екзилі, достойним послідовником справи Симона Петлюри. Дочка Наталя Лівицька-Холодна, зійшла, мабуть, найяскравішою зіркою літературного небосхилу. Була це жінка особливо яскрава, неповторна в своїй красі і вроді. В неї були не на жарт закохані чи не всі найкращі українські поети і письменники першої половини двадцятого століття, які перебували в еміграції. Насамперед, такі неперевершені особистості як Євген Маланюк та Дмитро Донцов. Вона була подругою Олени Теліги. Наталя Андріївна прожила без малого 103 роки (1902 – 2005 рр.). Всього набачилася на довгому своєму віку. Була чудовим літературним редактором, зокрема, журналу “Наше життя” Союзу українок Америки. Але особлива їй дяка за те, що довела до ладу мемуарні записки своєї матері Марії Лівицької “На грані двох віків”. Разом із чоловіком, відомим художником Петром Холодним видала їх окремою книжкою. Тепер кожен може, прочитавши мемуари Марії Варфоломіївни, зрозуміти, що та як відбувалося в буремні роки на наших землях.

Нарешті, ще один пагін з родини, яку благословив до життя і звершень сільський священнослужитель отець Іван Крижанівський, склав син Лівицьких, Микола Андрійович. Він повторив долю батька – став Президентом УНР в екзилі.

Famous Ukrainians