Промова про мову

Слабкодухих і тих, хто варить борщ з чорносливом, прошу не читати.

Історія перша.

Було це давно. Ще за тих далеких часів, коли я мала кнопковий телефон, а інтернет мені лише снився.

Дзвінок з незнайомого номера. Беру слухавку. Чоловічий голос просить якогось Андрєя. Оскільки поруч ніякого Андрєя не було, чемно повідомляю: “Ви помилилися номером” і після такого ж чемного “ізвінітє” натискаю на червону кнопку.

Думаєш, кінець історії? А от і ні.

Чоловік передзвонив за кілька хвилин, щоб поцікавитись звідки я так добре знаю українську.

А як пояснити звідки ти знаєш рідну мову? З колиски? З дитячого садка? Зі школи? З діда-прадіда чи з баби-прабаби?

У моєму оточенні були російськомовні. Більше того мій дідусь з Одеси, і його босяцьке дитинство легко вилазило назовні російськими фразами. Улюблені фільми дитинства теж були російські. Це ж тоді тільки дід Панас говорив українською, а усі тьоті Тані і Стіпашки були російськомовними. І моя перша школа теж була російською. І уся професійна література тільки російською…

Повернусь до історії. Чоловіка звали Степан Петрович, він був однолітком мого тата і зо три десятки років жив у Луганську. Він дзвонив мені двічі на тиждень, щоб почути українську. І все переживав, що вмре, так і не встигнувши вивчити мову. За три місяці так і сталося. Хоча ні, не так. Він вже досить добре говорив українською, але не встиг натішитися.

Друга історія.

… трапилася ще коли мій танцюрист ходив у садочок. Ідемо ми зранку, малий жує булочку. Зустрічаємо знайому “бабушку”, яка живе в Луцьку зо три десятки років. Вона каже моєму сину: “Пріятнава апітіта”, а моє дитя переводить здивований погляд з “бабушки” на мене, і я розумію, що воно не може второпати, що ця жінка видала.

Кажу: “Сину, бабуся побажала тобі смачного”. Оченята засвітилися, він усміхнувся, бо ж справді смачно, і чемно подякував. Думаєш, це кінець історії? А от і ні.

“Бабушка” пильно глянула на мене і каже: “Лєна, пачіму ти нє учіш дітєй рускаму язику?”

А як пояснити, чому я не вчу дітей рускаму язику? Тому що вони українці? Чи тому, що спочатку хай українську вивчать? Чи може тому, що я не вважаю це за потрібне?

Повернусь до історії. “Бабушка” почала розказувати мені про важливість читання рускіх класиків в оригіналі. Я слухала, а в моїй уяві Герасим топив Му-му. Кремезний чолов’яга топив свого єдиного беззахисного друга – песика Му-му, бо так бариня наказала. (Досі не можу збагнути широти цієї “загадкової рускої душі”.) Але тоді я ще була надто чемна і відповіла просто: “Я не бачу серед тих класиків прикладів для наслідування”.

Історія третя.

Це було після анексії Криму. Я втрапила на тренінг з жіночого лідерства. І в нашій компанії було кілька жінок-переселенок з Донбасу. Тренерка чемно спитала, чи ніхто не проти, якщо для зручності присутніх, вона розмовлятиме російською. Усі погодились, я змовчала. З мене тоді ще була така собі лідерка. Ми виконували різні завдання, обговорювали різні теми та все ж поверталися до анексії Криму та окупації Донбасу. Я говорила українською, бо ж була переконана, що усі розуміють. Під час перерви на каву одна жінка зі Слов’янська сказала, що давно не чула такої вишуканої літературної мови. Думаєш, це кінець історії? А от і ні.

Друга жінка (теж зі Слов’янська) цілком серйозно спитала, нащо ж так демонстративно розмовляти українською, можна ж суржиком – це “панятніє”.

А як пояснити “нащо так” ДЕМОСТРАТИВНО розмовляти українською? І кому “панятніє” суржиком? Для чого? Може тому, що мова – це як дихання? Хтось взагалі дихає демонстративно? Може тому, що мова – це як серцебиття? Стоп, серденько, бийся в ритмі суржика, бо так панятніє.

Повернусь до історії.

– Розмовляти гарною українською легко. Для цього достатньо читати гарне українське, – відповіла я трохи почервонівши.

– З чого посавєтуєте начати? – майже в один голос спитали співрозмовниці.

– Почніть з “Солодкої Дарусі”, – сказала я перше, що спало на думку.

Тоді ж вперше задумалась над тим нав’язаним стереотипом, що суржик – це щось органічне для українців, а вільна розмовна українська – це щось штучне і демонстративне. Суржик виник через зросійщення і так, викорінити його складно. Але це як бур’ян, який барвисто цвіте, та більше ніякої користі не дає. Хоча ні, інколи, щоб підкреслити комічність ситуації, він доречний.

Переконана, що вчити мову треба усе життя. І це до снаги кожному, особливо якщо є бажання і сприятливе середовище.

Немає меж досконалості, коли опановуєш мову. Українська – надзвичайно багата і різноманітна. Окрім того українська – це жива мова, яка постійно розвивається, пульсує, дихає. Макронити, чорнобаїти, щасливіти – ось лише кілька прикладів.

А ще українська – це дуже пристрасна і сексуальна мова.

Кажуть, що вона солов’їна. Ні, вона моя і твоя.

Тьох-тьох-тьох – у солов’я своя.

Олена Мороль