Релігійність українського козацтва

Скільки церков нам подарувала козацька доба? Чи правда колишні вояки ставали ченцями та чому глибока релігійність запорожців не заважала їм грабувати храми?

Відмінною рисою запорозьких козаків була глибока релігійність. Навіть у сучасних умовах багато людей, що пройшли хоча б одну війну і до того не відрізнялися релігійними пориваннями, несподівано звертаються до релігії.. То що вже казати про запорожців? Життя на війні з її раптовістю та непередбачуваністю наочно показувало козакам «Божий промисел».

Доволі поширеними були випадки, коли запорозький козак, провівши молоді літа в колі січового товариства серед веселощів та розгулу і, звісно, у військових кампаніях, бачачи неминуче наближення старості та відчуваючи себе вже нездатним до військової справи, йшов у ченці до монастиря. Так вчиняли не лише рядові козаки, але й представники січової старшини. Наприклад, 1754 року ченцем Самарсько-Миколаївського монастиря став кошовий Січі Пилип Федорів. У чернецтві він пробув понад 40 років і у тому є монастирі помер у 101-річному віці.

Свої релігійні прагнення козаки реалізовували не тільки шляхом відлюдництва чи прийняття чернечого постригу, але й продовжуючи світське життя. У своїх зимівниках вони будували каплиці, влаштовували скити, ставили молитовні ікони, у власних житлах виділяли місце для особливих «божниць», де ставили ікони в дорогих шатах, запалювали перед ними лампади та саморобні воскові свічки, курили дорогий ладан. Письменні козаки читали житія святих, знали тексти молитов.

Даючи вихід своїм релігійним почуттям у мирний час, козаки двічі на рік пішки вирушали у паломництво, щоб вклонитися святим місцям у Самарському, Мотронинському, Києво-Печерському, Межигірському, Моженському, Лебединському монастирях. Перше таке паломництво здійснювалося наприкінці зими (на Масляну), друге – у вересні й жовтні, коли в зимівниках закінчувалася праця зі збору врожаю та промисловий сезон.

Релігійність козаків проявлялася і в їхніх вчинках, неодноразово підкреслювалася в очах інших мешканців України. Так, наприклад, перед початком різних походів запорожці проводили вербування у своє військо, їздячи по українських селах. В їхніх закликах та промовах з цього приводу до місцевого населення на першому місці завжди були релігійні мотиви: «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на кіл, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий витерпіти всілякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті… приставай до нас. Не треба боятися смерті, від неї не вбережешся. Таке козацьке життя».

Відданість запорожців православній вірі базувалася виключно на емоційній, а не на інтелектуальній основі. Вони абсолютно не заглиблювалися в богословські тонкощі, але відчували глибоку повагу до людей, які зналися на Святому Письмі і тлумачили його. Саме цим пояснюється недодержання козаками церковних канонів, як правило, в екстремальних ситуаціях. Наприклад, неодноразово стикаючись із неминучою смертю під час походів по Чорному морю і не маючи поряд із собою священика, вони могли сповідуватися безпосередньо Богу, бурхливому морю чи кошовому отаману. Подібні обставини часто викликали звинувачення на адресу запорожців у байдужості до релігії.

Слід також зазначити, що відносини козаків з церковними установами та духівництвом далеко не завжди були ідеальними. Адже траплялися випадки пограбування запорожцями православних храмів і недовіри до духовних осіб. Мали місце зловживання збоку деяких представників духівництва, що суперечило релігійному світогляду запорожців. Якою ж мала бути реакція запорожців, коли один православний чернець написав полякам напередодні повстання 1637-го року про його можливість? На щастя, такі випадки є своєрідними винятками.

Загалом за роки існування козацтва, за його ініціативою було збудовано близько 60 церков. Але храмове будівництво запорожців відбувалося нерівномірно у часі. Коли обставини потребували великої військової активності, козаки лише епізодично звертали увагу на релігійні справи (XVI-XVII) За йей час на Запорожжі будо зведено всього 5 церков. Церковні справи посідали помітне місце у фінансовій політиці запорозької спільноти. У козаків навіть існував звичай перед смертю заповідати церкві частину свого майна на «помин козацької душі». Так само було заведено після завершення військових походів ділити свої трофеї на три частини і першу частину «від кожного меча й весла» віддавати монастирям і церквам свого та чужих країв. Про це, зокрема, розповідається в одній з козацьких дум:

Срібло, злото на три частини паювали,

Першу часть брали, на церкви покладали,

На святого Межигірського Спаса,

На Трахтемирівський монастир,

На святу січову Покрову давали, –

Которі давнім козацьким скарбом будували,

Щоб за їх, вставаючи і лягаючи

Милосердного Бога благали.

Запорозькі храми вирізнялися багатством внутрішнього оздоблення, що свідчило про ставлення козаків до церкви. Цікаво, що крім, так би мовити, стаціонарних храмів, у запорожців, які багато часу проводили на війні, були похідні церкви. Вони робилися з грубого полотна та церати і нагадували намети. Козаки возили їх із собою в походи, встановлювали поблизу сторожових постів – бекетів, а також у місцях, де займалися промислами.

Богослужіння на Січі відбувалося щодня за чернечим чином православної церкви. Під час служби запорожці поводилися дуже статечно. У церкві вони ставали відповідно до чинів: прості козаки ставали посеред церкви шеренгами, старшина й кілька дідів знаходилися в особливих місцях – за різьбленими бокунами. Вони стояли з обох боків стіни, що розділяла церкву на дві половини. Коли читалося Євангеліє, всі козаки випростовувалися і до половини витягали з піхов шаблі. Це був своєрідний знак їхньої готовності до захисту православної віри силою зброї. Іноді богослужіння проводили високопосадові духовні особи, які у різних справах відвідували Запорожжя і Січ і яких запрошувало для цього козацьке товариство.

Історія України