Святий Миколай в Україні голодного 33-го…

Похмурого зимового вечора трійко дітей боязко тулилося в холодній хаті осторонь мерця. Правду кажучи, дітлахи не дуже то вже й боялися мерців. Смерть у 33-му була звичним явищем навіть для недолітків. Але мертвець, химерно розхристаний на лежанці, був їхньою останньою опорою, останньою крихтою надії, за якою простягається незбагненна, страхітлива для дитячого розуму невідомість.

Серед безладно розкиданого старого ганчір’я, втупившись очима в стелю, лежала їхня мати…

Ще вчора, насилу човгаючи розпухлими, як колоди, ногами, покійна Олена приволокла з лісу в’язку палива й жменю сухих ягід. Ще вчора можна було погрітися на теплому запічку й наслуховувати, як виє, скавучить на полях та на вигоні завірюха, можна було вгамувати лютий голод сухими ягодами. То було вчора…

Сьогодні матуся вже не здужали підвестися з лежанки, разів зо три попросили водички. А коли посутеніло, закликали кволим голосом діток до себе й веліли йти в Залужне, велике село, де жив дядько Остап, веселий здоров’як, молодший мамин брат.

– Підіть, дітки, ще завидна, щоб не лячно було йти, може, дядько якось дасть вам раду, а я вже відходила, либонь, своє.

Мати опустилася на подушку, якось дивно засіпала головою, схлипнула, ковтнула повітря й затихла. Найстарша Даринка підтягнула дрантиве рядно до материного підборіддя й вирівняла розкидані материні руки.

– Заснули. Бач, натомилися вчора в лісі, й сьогодні нездужають, – пояснювала меншенькій Надійці, – ось ми зберемося й підемо провідати дядька Остапа, а мати нехай посплять.

– А вони встануть? – недовірливо спитала мала.

– Авжеж, встануть, нехай тільки перепочинуть.

Але мала по-дорослому скрушно захитала головою. І баба з дідом, і батько, і тітка Ганна, і всі кругом по хатах, коли отак злягали, то вже не вставали. Опісля їх забирали на підводу й кидали в яму, що за селом біля церкви, де багато хрестів. А Даринка каже: “мати встануть!”.

– А чого ж то батько, чи тітка Ганна не встали, вони дужчі нашої мами були.

– Цить, не рюмсай, а то цигани заберуть!

Мала замовкла. Здавалося й тиша вмовкла, скулилася, розбрелася в сутінках по хатніх кутах. На шибках поволі виростали химерні білі візерунки – казкове лапасте листя, біле квіття – справжнє царство Снігової Королеви у цій сирітські хатці серед розкішних диких пралісів, її чарівних володінь, про що і нагадувало завивання метелиці.

Ще минулої зими у такий самий морозний вечір Дарійка з Петриком санкувалися за селом у гурті дітей, пустували, кидалися сніжками.

І як гарно було вбігти з морозу в нагріту хату, де мати вже чекала на них з вечерею.

Від згадки про батьків Дарійці у горлі засів пазурастий звір, дряпав, давив, не давав дихати, видавлюючи сльози з очей.

“Треба йти, – вирішила по-дорослому дівчинка, – хто зна, як приймуть їх у Залужному, та й чи живі ще дядько. Мо’, доведеться вертатися назад. Ех, матусю, матусю, краще б ви нас забрали з собою. Ніж по людях хліба шукати, краще сироті землю гризти. Затягнуть Вас, матусю, завтра в яму, вщент набиту мерцями. І хреста вам ніде буде поставити, щоб потужити та помолитись над вашою могилкою. Прощайте, рідненька, навіки. А нам треба вибиратись хутчіш.”

…Село принишкло, у хатах не видно ніде хоч би й скупого промінчика світла. Темно, мовчазно, моторошно. Сніг злісно скреготів під дитячими ніжками, взутими в старі шкарбуни, наче грозився: “Ну, ну, дурники, далеко ви зайдете, недоморки нещасні?! А чи не краще вам знайти спочинок у білій, чистій сніговій кучугурі, аніж годувати вошей у дитячих притулках? Та ви й там довго не потягнете. Ваша масть не про нову власть. Їй треба новий світ будувати, а ви, залишки пережитків, тільки на заваді стоятимете. От і виходить, треба вас позбутися з цієї землі, що й робиться різними способами. Стелиться вам гарно, а от спати – це вже як кому доведеться: кому на тюремних нарах, кому в Сибірах, кому під тином. Вашій матері ще пощастило – у своєму барлозі околіла. Бо я кожнісінького дня тисячам нетяг даю такий притулок у своїх заметах. Майже кожнісінького дня. Так що й ворон костей не позбирає, хіба що на Страшному суді виповзуть зі снігових постелей”.

За селом дорогу частенько перекривали снігові намети. Діти, кволі від довгого недоїдання, насилу змагалися з високими наносами, в’язли в сипкому снігу. Аж, врешті, Надійка знеможено зайшлася плачем.

– Хочу до мами, не піду до дядька, вертаймося назад додому.

– Цить, – прикрикнув Петрик, – замовкни, а то вовки почують і з’їдять! Чуєш, як виють?

Моторошне завивання хуртовини справді нагадувало вовче скавуління. Незабаром захекані, знеможені дітлахи зупинилися. Далі йти явно не вистачало сил. Хилило до сну, марилося веселе палахкотіння вогню в печі, теплий запічок і відпочинок.

– Може сядемо, спочинемо, – несміло озвався Петрик. Дарійка засумнівалася, пригадалися розповіді, почуті від дорослих про замерзлих на смерть людей, пошматованих диким звіром та гайворонням, знайдених весною в безлюдних  місцях.

– Ще трошки перейдемо, а там, може, підвода трапиться, підвезе.

На підводу була слабка надія і в самої Даринки, але в полі не можна було залишатися, і, зібравши рештки сил, дітвора з трудом вирушила назустріч заметілі.

– Ще трохи, ще трохи…, – міркувала дівчинка, – а там і село близько. Ось, наче і хати темніють на узбіччі. Тільки чого це перед очима якісь червоні блискітки замиготіли, не дають іти? Невже вона так охляла, що вже й голова туманіє? Треба протерти очі, а то й впасти недовго, а хто її підійме. І так Надійку доводиться волоком тягти, та й Петро насилу ступає напівбосими ногами.

Даринка ледве змогла протерти задубілими від морозу кулачками очі. Але червоні блискітки вже перетворилися у багрянець, який ще яскравіше заплигав посеред поля, ніби переморгуючись із зорями, чисто вмитими зимовими вітрами.

“Вогонь горить, – здогадалася дівчинка, – либонь, хтось багаття у полі розклав.”

– Надійко, Петре, ходімо хутчіш, погріємось біля вогню. Гляньте, наче хтось стоїть. Може, не прожене, дасть доступити…

Багаття палало рівним високим полум’ям, іскорки весело потріскували, підлітали вгору снопиками, цілими китицями, спліталися й знову розпліталися в химерному хороводі.

Поруч з ватрою і постать якась ясніла і немовби сяяла якимось дивним, незбагненним, чистим, рівним, підбадьорюючим сяйвом:

– А підходьте-но, дітки, ближче та погрійтеся біля вогнища. О, та ви геть промерзли! —  озвався приязний голос. – Та й голодні, мабуть. То ж і підкріпитися вам не завадить. Ви ж бо давненько хліба не бачили. А куди ж у таку холодінь ідете?… Та не бійтеся мене… Ну, чого ж ви стали? Підходьте, підходьте!

Бородате лице лагідно усміхалося, з-під кошлатих брів невідомого старця сяяли доброзичливі очі, і від тих очей незнайомця дітям на душі якось стало тепло, затишно, спокійно.

– А що ж нам дасте, дідусю, коли навколо всі люди помирають від голоду? Хліба ще з осені не стало. – сміливо, по-дорослому розважила Даринка. – Он і наші мати так охляли, що вже й не встануть. А в коморі ні зернини не лишилося.

Дід з тією ж загадковою усмішкою сягнув рукою в торбу й по черзі простягнув малюкам по невеликій хлібині. Заворожено дивилось трійко дітей то на старця, то на хлібини, не вірячи своїм очам і не сміючи доторкнутися до чудесного дарунку. Боялись, що це видиво раптово зникне. Зрештою по-трохи оговтувались. Першою несміло простягнула руку Даринка. За нею Петрик. І вже останньою забрала свій дарунок Надійка.

А за хвилю всі трійко зігрівались біля вогню і, не боячись старого, відлуплювали по куску і жадібно ковтали смачний пахучий хліб. Та ще й слухали мову доброго діда. Через декілька хвилин від втоми, важкості, отупіння, млявості не залишилося й сліду. Чи то від очей старенького, чи від чудодійних хлібин ішла незвідана отуха, міць. Діти тепер вже не відчували ані страху, ані слабкості, й могли, здавалось, і далі долати зимовий шлях.

– Багато людей померло, – повагом вів мову дідусь, – і ще багато минеться. Ваша мати все життя молила Бога за вас. Вона була доброю, чесною християнкою, і її воля збудеться. Ви ще малі, а от коли станете дорослими, все зрозумієте. А тепер вертайтесь додому. В коморі, під діжею, у хом’яковій норі знайдете трохи зерна, варіть з нього кашу. Тугенько, але до нового врожаю дотягнете. І не бійтеся, моліться, а молитви вашої матері вбережуть вас від зла.

– Дідуню, а скажіть, як вас звати?

– Миколою, – усміхнувся дід і несподівано зник на рівнині, розтанув у морозяній ночі голодного грудня 33-го року в Україні…

Проминуло півстоліття… Трійко дітей вже самі стали бабусями  й дідусем. Але у кожну ніч під св. Миколая збирається вся велика їхня родина для спільної молитви до великого опікуна всіх покривджених, знедолених, горем битих вдів, сиріт, беззахисних. І кожен рік з їхніх домівок у цей вечір лунає пісня:

“А хто, хто Миколая любить…”

Ярослава ЛЮДКЕВИЧ

__________________________________________________

Ярослава Людкевич

Ярослава Людкевич-Сітко (18.11.1929 – 06.10.2000) – учасниця українського національно-визвольного руху другої половини ХХ ст., член ОУН, багатолітній політв’язень сталінських концтаборів, громадська діячка.

Народилася Ярослава 18 листопада 1929 року у Варшаві (Польща) у свідомій українській родині. Батько Петро Людкевич – січовий стрілець, закінчивши Віденську академію міжнародної торгівлі, працював референтом у Рахунковій палаті Польщі, пізніше – у Міністерстві транспорту. Мати – учителька, закінчила Бережанську учительську семінарію. У 1936 році за відмову перейти у римо-католицьку віру греко-католика Петра Людкевича звільнили з роботи. Родина, опинившись у матеріальній скруті, переїжджає на три роки до польського містечка Закопане. І весь час вони мріють повернутися на Батьківщину.

І у 1939 році, як тільки Львів звільнили з-під польської окупації і приєднали до України, на зібрані гроші вони купують у Львові незавершений будинок. Ярослава вступає до Львівської гімназії, а у 1937 році –  до Львівського державного університету на біологічний факультет. Вихована у свободолюбному дусі, будучи свідком знущань радянських “визволителів” над беззахисним населенням, стає членом ОУН. Друкувала і розповсюджувала листівки та літературу ОУН.

26 червня 1949 року по дорозі з університету її схопили і запроторили у  львівську тюрму “на Лонцького”. Під час нічних допитів з побоями не назвала жодного прізвища. Через три місяці знущань засуджена до найвищої кари покарання – 25 років концтаборів (смертну кара на той час скасували) плюс п’ять років заслання.

У грудні 1949 року її етапом відправили на Північ.

У ту ж грудневу ніч без суду і слідства “за неправильне виховання дочки”  засуджені на довічне заслання у Автономну радянську соціалістичну республіку Башкирію її батьки.

Покарання Ярослава відбувала в Інті Комі АРСР, що біля Воркути. У 40-50-градусні морози 20-річна тендітна дівчина працювала на лісоповалі, видовбувала замерзлу землю, прокладаючи семиметрової ширини траншеї для будівництва дороги.

Надія на звільнення замайоріла у 1953 році після смерті Сталіна. На Півночі відбулися Норильське та Воркутинське повстання, які придушили танками та розстрілами. З 1955 року почали звільняти політичних. До Ярослави дійшла черга у 1956 році. При перегляді “справи”, на запитання табірного начальства: “Чи була вона учасником “западноукраинских бандитских формирований”, Ярослава відповіла, що ні, “не була у бандитських формуваннях, була тільки у лавах ОУН”. За таку відповідь ще на 10 років у статусі “спецпоселенця” її залишили в Інті. Там влаштувалася на роботу у хімічну лабораторію в котельні шахти і вступила на філологічний факультет Сиктивкарського університету.

За той час – час хрущовської відлиги – Петро Людкевич (другу освіту мав юридичну – Варшавський університет), добився зняття судимості та дозволу жити в Україні. У 1966 році родина повертається до Львова. Повернулася сюди і Ярослава.

Починаючи з 1987 року активно боролася за відновлення Української держави. Була співорганізатором піврічного (кінець травня-29 листопада 1989 р.) голодування у центрі Москви, на Арбаті за відновлення Української Греко-Католицької церкви. Була учасником Студентського голодування, “живого ланцюга” від Києва до Франківська,  членом Конгресу Українських Націоналістів, Ліги Українських Жінок, Спілки Політичних В’язнів України.

Володіла німецькою, польською, російською, чеською мовами. Зокрема, вільно спілкувалася з представниками американського та німецького посольств у Москві, коли відстоювала права УГКЦ. Перекладала з чеської, англійської, німецької. Написала художні-документальні оповідання, які просякнуті любов’ю і патріотизмом до рідної землі.

Померла 6 жовтня 2000 року. Похована на Личаківському цвинтарі на полі для політв’язнів.

Текля Людкевич
З батьком. Закопане. 1936 р.
Петро Людкевич

ART & Music