Слуга з Добромиля

Галина Пагутяк

“Слуга́ з Добро́миля” – альтернативно-історичний фентезійний роман Галини Пагутяк. В романі описуються події 1949 р. і попередніх 800 років в місті Добромилі та його околицях

(Витяг з роману).

Лаврів, 1939 рік

Село обтулилось туманом і не бачило, або не хотіло бачити того безчинства, що діялось у василіянському монастирі. Бачити це було небезпечно, значно небезпечніше, ніж за пацифікації. Пізнали небезпеку спершу із Заходу, коли вступили до Польщі, а тепер зі Сходу, про який мало що чули, й не зичили собі ані мобілізації, ані конфіскації, ані безчестя дівок і молодиць, бо від діда-прадіда добре знали, чим обертається для простих людей війна. За два місяці при більшовиках зрозуміли, що сам Антихрист ступив у їхні Бескиди, й чекали, що те проголосить отець-настоятель монастиря у недільній проповіді, але той посеред відправи почорнів на виду й став битися в корчах. Двоє братів, Павло й Никодим, прискочили до нього, аби не розтяв собі голови об камінні приступки, затулили від цікавих очей своїми чорними реверендами. Треба ж було такому статися… Ну, ходили чутки, ніби отець-настоятель мав чорну хворобу й лежав щорік у шпиталі аж у Львові, і що дістав її на війні штирнадцятого року. І хотіли навіть вибрати нового, але Антихрист тому завадив, вступивши спершу до Львова, далі до Старого Самбора, Добромиля… Ченці вже знали, що той Антихрист палить церкви, котрі дерев’яні, а з кам’яних робить вертепи й стайні.

У настоятеля приступи бували десь раз на рік, і він міг їх передбачити, та від літа почастішали, і ось маєте: у церкві, в неділю, коли ціле село зійшлося, аби почути розважливе слово про те, що їм чинити далі. Чи втікати дальше у гори, чи чекати, най діється воля Божа. Бо люди хотіли знати правду, саму лиш правду, а тоді вже будуть рішати, що далі робити. Стояли перестрашені, німі, а тоді отець Никодим, високий повний мужчина, випростався і звелів:

– Моліться!

І люди з плачем стали мовити перше, що на їхню думку було найпомічніше “Отче наш”, проте невлад з великого страху, а отець Никодим, сівши настоятелю на ноги й наказавши отцю Павлу тримати хворого за руки, намагався розчепити йому зуби срібною ложкою для причастя. У храмі стояла незвична задуха, але люди боялись відчинити двері надвір. Напруга наростала, й тут раптом трісло червоне скло на вікні. Куля пролетіла над отцем-настоятелем, що звивався у щораз слабших корчах, і вцілила просто в чоло Матінки Божої на образі добромильському. Настала тиша, а за нею почувся знадвору регіт, свист і шум вантажівки, що під’їжджала до церкви.

– Моліться! – наказав отець Никодим. – Молитва нас спасе!

По тому, як в настоятеля минувся напад, його занесли до монастиря, куди просто з церкви був прохід, а люди почали розходитися, обходячи вантажівку з солдатами так далеко, як тільки могли. Солдати зіскакували з борту, брязкаючи зброєю і казанками. Деякі посунули відразу до церкви і стали на порозі. Були подібні на людей, стояли сумирно, оглядаючи позолочені царські ворота, багато розмальовані стіни, обкладені вишитими рушниками образи, вистелену кольоровими плитками підлогу. На них чекало багато роботи.

Листопадова імла не впала навіть в обід, сповзла з гір хіба на третій день, коли у Лаврові закінчували вивозити старі книжки й папери. Ні вдень, ні увечері не стихав у монастирі шум, а в селі боялись навіть сокирою голосно цюкнути. Тримали худобу по стайнях; хіба ті, хто жив у горішньому кінці села, виганяли корови на кілька годин попастися за лісом. Ченцям не вільно було ходити по монастирі, ані до церкви, але вночі їх пильнували менше, і наймолодший серед братів, послушник Ілля, прокрадався на кухню й з дозволу армійського кухаря варив якусь страву.

Отець Теофіль, настоятель, ще був дуже слабим, але вже при пам’яті, хоча й не такій, як треба, бо відтепер пам’ятав лише війну чотирнадцятого року. Часом подивиться в кут і скаже жалібним голосом:

– Брате-сербе, не сироти моїх малих діточок!

Мав гарячку, бо таки вдарився головою у тому місці, де була пам’ять про полон в Албанських горах. Нічого не знав про нові порядки в монастирі: як виносять звідти образи, свічники, книги, а рушники зривають і кидають собі під ноги люди, що їх звуть енкаведистами, хоч насправді то слуги Антихриста. Втім, дещо вдалося сховати. У давні часи монастир грабували й татари, і свої, тому не це було найгірше. Отець Никодим думав у ці тривожні дні, що Господь карає не за осквернення храмів, а за опаскудження власної душі. Карає тим, що діти родяться каліками й без розуму. Як сказано в Біблії: “Отці їли виноград, а в дітей оскома”.

Отець-настоятель заснув чи впав у забуття, але дихав рівно. Ходив сьогодні Никодим до найстаршого офіцера, щоб привезти лікаря зі Старого Самбора, бо стан хворого дуже тяжкий. Своїми кіньми. А той: “Не положено! Скоро вас всех отсюда увезут”.

– Куди? – спитав отець Никодим.

– Военная тайна.

Радилися з братами, що робити. “На все Божа воля”, – сказали Павло й Атаназій. А молодий послушник Ілля закусив губу і в очах у нього застигла велика печаль. Що з такими зробиш?

Никодим покликав послушника за двері, коли старі ченці задрімали коло недужого настоятеля, звісивши голови на грудях:

– Ходи зі мною!

Хоч у коридорі було темно, отець Никодим знав, як вийти без шуму на стрих, і де можна запалити свічку, щоб не побачив вартовий знадвору.

– Ну, то що? – спитав чернець Іллю.

– Я записав, у кого яка книжка, і хто ховатиме образи.

– Дай сюди!

Ілля вклав йому в руку вчетверо зложену картку.

– Я ще зробив копію.

– Добре. Тепер слухай мене. Мусиш нині вночі покинути обитель. Зараз переберися в одежу, що тут лежить. Переночуй десь у селі, а завтра втікай через гори до Польщі. Доберися до василіян у Любліні. Там безпечніше. Ти – молодий, а те, що робиться в наших краях, позбавить тебе змоги вести чернече життя. Чи ти вже не хочеш цього?

– Хочу, ой, як хочу! – гаряче зашепотів Ілля. – Але хотів би зостатися у Лаврові…

– Завтра нас відвезуть до тюрми, або не знаю ще куди. Пощо тобі, молодому, сидіти в буцегарні? Дасть Бог, скінчиться панування Антихриста і ти відновиш цей монастир. Знаєш, перші монастирі будували з дерева, потім з каменю, але нам, ченцям, завжди треба бути як із заліза. Як вийти звідси, я вже тобі показував. Попід конюшню. Підеш над рано, коли оті заснуть.

– Отче, Никодиме, я хотів би зложити обіти вже нині. Благаю вас!

– Як буде воля Божа, зложиш у Любліні.

– Але ж…

– Вчися послуху, – суворо мовив старий чернець. – Треба дотримуватись закону, якщо навіть світ валиться. У мирні часи він видається обтяжливим, але Церква стоїть на послушенстві й терпінні вже майже дві тисячі літ. Ходімо!

– Отче, – пошепки спитав послушник, – а інші отці знають, що я піду звідси?

– Не знають. А коли нічого не знають, то й нічого не скажуть. Я про них подбаю. І про отця Теофіля, нашого настоятеля, також, якщо йому судилося пережити цю ніч. Вберися у мирську одіж, а зверху вдягни реверенду…

Коли вони повернулися, отець Павло і отець Атаназій прикладали мокрий рушник до чола недужого, бо в того знову почався жар. Видавалося, ніби вони й не помітили чиєїсь відсутності. Обидва вже понад тридцять літ жили в монастирі й перебували наче в іншому світі. Серце молодшого за них отця Никодима стислося: як їм буде там, поза монастирем, таким лагідним, спокійним і милосердним до кожної істотки? Не мали жодного мирського минулого, рано віддані з багатодітних священицьких родин під опіку Ордену отців Василіян. Як їм завтра їхати під отим похмурим сірим небом поміж брутальних слуг Антихриста? Сказати їм це, чи не сказати?

– Що казав отець- настоятель? – спитав Никодим. – Приходив до тями?

Отець Атаназій перехрестився:

– Казав, аби ми палили книжки. Господи, борони й заступи!

– Браття дорогі, – м’яко мовив отець Никодим. – Наш настоятель, почувши постріли й гук гармат за горами, згадав минуле…

– Але ж палити книжки! – аж трусився отець Атаназій.

– Якби я замерзав, як отець Теофіль, і від одробини вогню залежало моє життя і життя товаришів, то я теж палив би книжки.

– І Святе Письмо?

– Хіба отець говорив, що треба палити Святе Письмо? Ти чув, брате Павле?

– Ні.

– Отже, він мав на увазі просто книжки, а не Святе Письмо.

Атаназій відав монастирською бібліотекою і ходив ці дні, як струтий. Точніше не ходив, а сидів коло настоятеля, щоб не дивитися на те страхіття. У перший день його ледве не застрілили, вже вивели надвір, бо перешкоджав виносити книжки, але отець Никодим не дав. Викотив з пивниці барильце старого угорського вина, і зняв з себе золотий хрест, подарований мамою на іменини. Після того отець Атаназій більше не ходив до бібліотеки, за тим пильнував Павло. А послушник Ілля підбирав те, що губилось, і приносив старому. Навіть допомагав зносити книжки вниз. Мав таке добродушне лице, що навіть у лейтенанта не виникало підозри. Але безцінні рукописи всеодно щезали в пащі вантажівки. Якби їх не застали зненацька, ченці встигли б сховати більше. Великого болю завдавав прострілений образ Діви Марії. Вони ховали його тепер в келії отця настоятеля за шафою, виймаючи на ніч.

 

***

– У кожній тюрмі є шпиталь…

Отець Теофіль розплющив очі, подивився у кут і прошепотів:

– Він каже: “Бога нема”.

– Хто каже?

– Слуга з Добромиля… знає.

Отець Никодим глянув перше на отця Анастазія. У того був тріумфуючий вигляд. Очі аж заблищали від утіхи.

– Господи, помилуй! – перехрестився Никодим і обернувся, щоб подивитись на молодого послушника: У того на вустах була ледь помітна посмішка. Знав їх обох віддавна і се його неприємно вразило.

Те, що сталося наступного дня вранці, можна було б назвати чудом. Лише отець Никодим не вважав його Божим. Зрештою, завжди ставився скептично до різних об’явлень, бо насправді лишень порядок і закон рятують віру від занепаду. Тієї ночі у монастирі всі спали: як свої, так і чужі, ніби заколисані. Навіть вартові заснули навстоячки: один під дверима церкви, другий притулився до яблуні в саду. Можна було всіх виносити. І село теж спало. Довкола панувала незвична тиша. Не чути було гуку гармат за горами. Наче по цілім світі настав мир. Під час війни особливо цінують подібне затишшя. І хоч ніхто не запам’ятав, що кому снилось; прокинулись з відчуттям того, ніби побували так далеко, що могли звідтіля не повернутись.

Лейтенант, який командував невеликим загоном осквернителів Лаврівської святині, став на сходах і довго дивився на гори, оповиті туманом. Відчував якусь слабість і невпевненість, навіть нехіть до того, що нині має від’їжджати до Стрільниці. Вперше за два місяці виспався, але сон був як прірва. Зараз лейтенант не нагадував уже обережного звіра. Уявив, що в цілому світі раптом зникли люди, а, значить, уся небезпека, що йшла від них, і він може розпоряджатися тим, що тут є, на власний розсуд. Він би залишився тут надовше, щоб побачити, які в цих краях літо, зима, весна. Був сам із степу, мав у жилах трохи татарської крові, і в нього з’явилося, як кажуть французи, дежа вю: гори, які не вдасться завоювати, зрівняти із землею, а не тільки випалити дотла ліси, щоб там ніхто не міг сховатися. Як і його предки, він вважав основою військового мистецтва – жорстокість і терор. На цьому стоїть влада. Попри все, тиша вже починала його дратувати, бо вуха не чули пострілів, плачу, благань, а ніс тужив за запахом крові й пороху. Його плоть розчинялась у чужому пейзажі й слабла без поживи. Він ще не знав, що починає змінюватись, і тепер, скільки б він не прожив, багато чи мало, вже не зможе бути рабом, котрий потребує лише роботи, сну, їжі і не боїться смерті. І найгірше, що мусить вдавати, ніби захищає отих недолугих істот, яких хочеться садовити на палю, розпанахувати їм черева, виривати серце й печінку, пити ще теплу кров із золотої чаші, садженої дорогим камінням. У нього ледь не вирвався різкий гортанний крик, та сон закінчився і збудження почало осідати на дно підсвідомості. Час було братись до щоденної рутинної роботи.

Отець Теофіль прокинувся з ясною головою й великою спрагою. Він потягнувся до миски з водою й ненароком перекинув на підлогу. Але це не збудило братів. Вода розтеклася по підлозі темною плямою. Настоятель вхопився рукою за столик, підтягнувся, сів на ліжку і подивився у запітніле вікно. Хоч і не бачив нічого, але знав, що там має бути видно верхівку дуба, що посадили ще за князя Лева. Бо ж не міг сам вирости: мусив його хтось посадити й оберігати, доки не набереться сили. Дивно, що брати сплять. Такої пори розвидняється пізно.

– Браття, вставайте! – покликав він, ледве ворушачи пересохлими неслухняними вустами. Але й це не допомогло. Тоді він помолився сам, мовчки, бо від напруження боліла побита голова. Потім взяв патерицю Павла, чомусь прислонену до його ліжка, й ткнув нею в Никодимові коліна.

Знизу чулася брутальна лайка і тупіт кованих чобіт. Тоді отець Теофіль пригадав, що до них прийшла війна, і, як у кожній війні, у ній не буде нічого святого.

Першого дня книжки зносили сільські люди і за ними важко було встежити. До церкви вони навідріз відмовились йти, здогадуючись, яка їх чекає робота. А там було видимо-невидимо добра, свого і зі Спасівського монастиря, який розібрали ще за Австрії: ікони, коштовні срібні оклади, свічники, напрестольні хрести… За все це отець настоятель ніс подвійну відповідальність. Церква завжди вимагала відповідальності, навіть коли храми палили й грабували чужинці та свої. Тепер від неї залишились лише розгублені ченці, налякані священики й отупілі від власного горя миряни. Але спершу на те не виглядало. Історія зашпорталась об повалений хрест, й лежить на дорозі між Старим Самбором і Лавровом, а люди сподіваються, що вона до них не прийде. Але ні, вже прийшла…

Скарби двох монастирів вивезли ще на другий день, а куди, знав лише лейтенант, у чиїх жилах перемішалась кров убивць і злодіїв. У мирний час вона нічим себе не видавала, але тепер бродила як перестоялі помиї. Книжки скидали у вантажівку, а що не вміщалось – на конфісковані у ченців фіри. Було їм там незручно лежати, вивалювались у болото. Лейтенант не розумів, навіщо везти їх аж до Стрільниці, коли відро солярки довершило б справу на місці.

Люди голосили, стоячи під липами, ніби з монастиря виносили небіжчиків, а не старий мотлох. Щось у тому монотонному плачі було приємне для лейтенантових вух, може, кров його згадувала посаджених на палю бояр, такого ж золотого осіннього дня, бо той, хто бачить чужі муки, страждає так само, навіть більше. Посеред того руйнування, поєднаного споконвічно з кровопролиттям і вогнем, тільки пробуджувався кат, але вже прагнув для себе нових привілеїв. Втім, боявся трибуналу. Чувся тепер, як Калігула, або як Нерон на сцені, командуючи своїм загоном, бо сільські хлопчики дивились на нього з цікавістю, і не плакали. Сам колись задивлявся на ремені й кобури червоноармійців. Він не заливав сумління горілкою, бо ніколи не мав сумління й нікого, перед ким зміг його вдавати. Читав “Майн Кампф” і комуністичний Маніфест, але нічого не знав про маркіза де Сада. Не мав часу заглядати в ті смердючі книжки, що розсипались від старості. Його відтручувала від них чистота радянського офіцера, як від зарази, або як опира відтручує дванадцять разів свячена пшениця. Поглинутий собою, він спершу не зауважив чоловіка, що самотньо стояв під величезним дубом, нижче від монастирської брами, але його вже встигли побачити з вікна Никодим і Атаназій Стояв собі вільно, притулившись спиною до дуба, заклавши ногу за ногу. Був у самій картатій сорочці й сірих штанях. “Чи се не Ілля? – злякався Никодим. – Він що, вдурів?”

Отець Атаназій впізнав у тому чоловікові когось іншого: свого брата, коли той ще вчився у Політехнічному університеті у Львові. Таке ж високе чоло й брови, що зрослися у переніссі. Брат загинув ще на тій війні, в Румунії, але не від кулі, а від тифу. Небіжчики серед білого дня не являються. Але попри свідомість того, що він помилився, серце Атаназія огорнула тепла хвиля й на очах виступили сльози. Він бачив перед собою сцену, що нагадувала похоронний ритуал. Сплакані люди, котрі туляться одне до одного, вервечка солдатів, що несе оберемки паперів, і лиш дві постаті вирізняються окремо. Один розмахує рукою, так ніби тримає в ній пістолет, інший виявляє незворушний спокій. На одного всі дивляться, а тому не видять другого. Отцеві-настоятелеві незнайомець під дубом нагадав його товариша Юхима, зухвалого і веселого, якого не брала куля, Усім було би дуже шкода, якби такий чоловік згинув на війні, незважаючи на те, що кожної хвилі самі могли впасти мертвими. Сонце продерлося крізь хмари, дуже жовте і якесь загрозливе, ніби хтось змусив його з’явитися просто над дубом, святинею природи, і лаврівські люди теж зауважили того чоловіка. Одному здалося, що у нього очі його матері, іншому він нагадав швагра з Ляшок Мурованих, а діти впізнали у ньому нібито свого вчителя, що пропав через тиждень після того, як совіти перейшли Збруч…

Нарешті лейтенант, чиї предки, можливо, спалили Александрійську бібліотеку, бо кожен з нас носить у своїх генах й крові тисячі предків від початку світу, відчув присутність того чоловіка, коли на того перемістився центр уваги. Сонце засліпило йому очі, а тінь від хмари погасила те світло, і він упізнав у ньому, навіть не здивувавшись, свого одвічного ворога. У голові в нього зашуміло, сигналізуючи про наближення шалу. Цей ворог робив усе, щоб перервався його рід, хоч лейтенант не знав навіть свого батька, не те, що діда або прадіда. Він був молодий, жорстокий, і мав стати катом, якого ще не знав цей стривожений, проте не заляканий, світ у горах. Що робив у минулому, те будеш робити у майбутньому – таким був девіз його роду, котрий за тисячі років не спромігся навіть окреслити цю думку. Її писали його діяння.

Попри різні візії, чоловік був молодий, близько тридцяти літ. Він стояв безоружний, склавши руки на животі, і від того здався лейтенантові особливо небезпечним.

Та тут почувся крик й по сходах скотився отець Атаназій. Упав на коліна й скрутився наче їжак. За ним вибіг солдат, на ходу зриваючи гвинтівку з плеча, й далі почав копати скуленого ченця. Люди обурено загуділи й зрушились у той бік. До ченця підбігло ще декілька солдатів, намагаючись перевернути його на спину й відібрати те, що той намагався втримати. Видовище було ганебне, й отець Никодим картав себе, що не допильнував отця-бібліотекаря. Він разом з Павлом кинувся до лежачого, вже тоді, коли того облишили. Очевидно, їм вдалося вирвати з кволих старечих рук якусь дорогоцінну річ. Тим часом один з бійців підійшов до командира, увесь червоний і розкуйовджений:

– Разрешите, товарищ лейтенант!

Той з огидою взяв до рук пожовклого папірця, подивився у нього й сказав:

– Что за чертовщина?

– Это ноты какой-то поповской песни, товарищ лейтенант. Я учился в музыкальной школе.

– Сам вижу.

Спостерігаючи за дійством на землі, присутні забули про містерію, яка розігрувалась на небі: від зіткнення сонця з хмарою народився вітер, порив якого шугнув униз і вирвав з рук лейтенанта кавалок паперу, поніс його невидимою рукою, плавно керуючи нею в повітрі, понад головами людей, вздовж муру…

November 2020