СПАС і МАКОВЕЯ – свята прощання з літом

Не знаю, як ви, а я мед не дуже люблю. Хіба що щойно викачаний – рідкий і духмяний, що, наче розплавлений бурштин, повагом стікає з ложки на окраєць свіжого Кутського (ну, або ще хіба колійового з Франківська) хліба. Кращими за це можуть бути хіба соти – найсмачніша із жуйок! Але спробуй-но випросити їх у діда – хіба що він десь відвернеться чи піде у справах…

 

Досі не можу забути й тортів зі щирого макового тіста – такі вміли пекти хіба мій прадід Місьо, в якого не один рецепт переписала Цвєкова (знана авторка кулінарних книг Дарія Цвєк, – Авт.), косівська бабця та мама.

А ще – терпіти не можу комарів: і яка сатана вигадала цих паразитів, що плодяться лишень для того, аби попити з нас крові. Та нічого, ще трохи, і “як прийде Спас, то комарам урветься бас, а як прийде Пречиста (28 серпня) – забере їх нечиста!” Заважала ж любити ці празники наприкінці літа, Маковея і Спаса, лише одна прикра обставина: вони нагадували про закінчення літніх вакацій і необхідність повертатися до міста й шкільних чи студентських парт…

Маковійська квітка

Здавна назву Спас вживали без жодних прикметників та числівників. Нині ж, в епоху глобалізації й інтернету, коли хто завгодно пише про що завгодно, Маковія часто іменують медовим Спасом, а справжнього Спаса – яблучним. Але це – фейк, авторами і поширювачами якого є журналісти, що звикли перекладати з російських джерел. А у нас із нащадками угро-фінів – різні традиції, надто ж у царині церковно-релігійній.

“У 90-х роках ХХ століття… аматори від етнографії вигадали кілька Спасів – горіховий, яблучний, медовий, – наголошує доктор історичних наук Валентина Борисенко. – Але це – з розряду фантазій. У нас був один Спас – 19 серпня. Лише дуже локально свято Маковія 14 серпня називали малим Спасом”. Покійний знавець обрядів, Заслужений працівник культури України і етнограф Олексій Доля теж наполягав на цьому. Зокрема, що на Маковія святять не лише мак, але і всіляке насіння, квіти, цілюще зілля і воду.

Маковія (Маковея, Макотрус) – народна назва християнського свята Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього та Дня семи святих мучеників Макавеїв і їхньої матері Соломонії, яке відзначають у перший день Успінського посту, 14 серпня, виникла за співзвучністю: Маккавеїв – Маковея – Маковія. До того ж, саме в цей період достигав мак. Тож через поєднання стародавніх народних звичаїв із християнськими у церкві стали святити зілля та квіти: васильки (базилік) і м’яту, мелісу й руту, любисток і чебрець, чорнобривці та гвоздики, майори і флокси, айстри й волове око і, головне, мак у маківках.

Свято Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього прийшло до нас з Візантії, де переносили з імператорського палацу до храму Софії частини віднайденого хреста Господнього: святиню носили Константинополем, аби відвернути хвороби, нею освячували воду, аби стала чистішою, і щоб йшли дощі у спеку…

До слова, Маковея і в Україні теж іноді звуть Спасом на воді через традицію в деяких регіонах купатися у річці хворим: вода цього дня вважалася цілющою. Так само хворі могли скористатися водою з освяченого колодязя. У давніх літописах є свідчення, що князь Володимир Великий охрестив киян саме 1 (14) серпня 988 р. від Різдва Христового. Тоді в гирлі річки Почайни, що впадала в Дніпро, охрестилися дванадцять Володимирових синів, а тутешнє джерело назвали Хрещатицьким.

У цей день у церквах святять воду, квіти й мак. Ранком лине до церкви справжній  квітковий карнавал святково вбраних українців. Проте насамперед це було свято для дівчат і дітей: саме вони мали нести зілля на посвяту до церкви та носити хреста й хоругви при обході храму. Зате потім їх відпускали до лісу по зілля, після чого вони збиралися до гурту й заводили жартівливі ігри та спасівські пісні.

На Маковія освячували “маковійську квітку”, або ж “маковейку” – спеціальний  букет із квітів і голівок маку. Спеціально дівочими чарівними квітами у “маковійській квітці” були любисток й чебрець, ласкавці та кудрявці. Обов’язково клали кілька великих голівок маку, а якщо мали, то і дикий мак (видюк), колоски жита і пшениці, садові квіти. До “маковійської квітки” додавали голівку невеличкого соняшника і все це пов’язували червоною стрічкою, щоб уся родина була здоровою. Дехто додавав кілька стеблин конопель чи льону. У такому букеті кожне зело мало свій символ: рута-м’ята мала оберігати від усякої напасті і додавати здоров’я; ласкавці – щоб у родині була злагода і щирість; кудрявці – аби у хлопців в’юнились кучері й любили їх дівчата, а сонях уособлював небесне світило – щоб воно було завжди ласкавим і милосердним. В середину маковейки вставляють велику воскову свічку (у давні часи – три свічки, сплетені внизу воєдино, від яких збереглася назва “трійця”. Трійцю зберігали протягом року біля ікон: вона прикрашає оселю, сповнює її гарними пахощами, слугує оберегом, а за потреби – використовують для лікування родини чи худоби).

Свячені трави та квіти клали у купіль дитині, щоб росла здоровою, відваром мастили скроні, щоб не боліла голова. Із свячених васильків робили кропильце, коли кропили свяченою водою молодих на весіллі, або проводжали когось у далеку путь. А частину свяченого зілля кидали у колодязь, щоб посвятити в ньому воду: її вважали корисною для вагітних, породіль, малих дітей і для всіх, хто заслабне.

Мак споживали в Україні і як харчі, і як оберіг від злих сил. І, хоча й побутувала народна приказка: “Сім годів мак не родив і голоду не робив”, їли його багато. Зокрема, на саме свято Маковея пекли обрядові коржики – шуліки (шуляки, ламанці). Тісто готували пісне і прісне, часом навіть без соди, звідки й пішла приказка: “Із води та муки пече баба шуліки”. Ретельно вимішували, ділили на шматочки, ще раз вимішували і розкачували коржі завтовшки у 0,5 см. Потім робили ножем ромбовидні надрізи (щоб готовий корж добре ламався, звідси друга назва – ламанці) і пекли в печі на сковороді, змащеній олією. Перевертали, щоб корж рівномірно запікався з обох боків. У макітрі розтирали мак до появи молока, розводили його медовою ситою і цією солодкою підливою поливали дрібно поламані коржі. На Маковея діти ходили від родича до родича, куштуючи шуліки.

Мак до цього дня споживали тогорічний, насіння ж нового врожаю можна було їсти лише після Маковея та освячення. Найбільше цінувався “сивий” мак: страви й олія з нього – найсмачніші. А на Першу Пречисту (Успіння Пресвятої Богородиці – 28 серпня) та на Головосіки (Усікновення голови Івана Хрестителя – 11 вересня) варили вареники і пекли пироги з маком.

Спас – початок храмових свят

За вікном – волошкове небо: таке синє, яким буває тільки в другій половині серпня: чисте, прозоре, наче щойно вмите росою, і аж блищить. На полях скошено останні загінки хліба, жито й пшениця складені в копи, між яких бродять зажурені лелеки – лаштуються у далекий шлях, обговорюючи стиха останні приготування. Видається, ще трохи, і закурличуть: “На Спаса раненько та так жалібненько зозуля кувала”…  В Україні бо здавна вважали, що на Спаса лелеки відлітають до вирію. А якщо й опісля ще лишаються на гніздах – осінь буде теплою!

Слово “Спас” є скороченням від “Спаситель”. Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, або ж скорочено Преображення, Спаса (Великий Спас) християни східного обряду, православні та греко-католики, святкують 19 серпня. Свято Преображення – давнє (Східна Церква відзначає його з IV сторіччя) і одне з 12 найбільших, після Великодня та Різдва. Тож хоча й припадає на Успінський піст (Спасівку), проте цього дня дозволяється споживати рибу, олію і вино.

Три Євангелія (Мт. 17:1–6, Мк. 9:1–8, Лк. 9:28–36) однаково описують Преображення Господнє. Відкривши учням, що Йому слід страждати, бути вбитим і на третій день воскреснути, Христос завів трьох апостолів – Петра, Якова й Івана на гору Фавор, де й

преобразився перед ними: обличчя Його просяяло, як сонце, а вбрання стало сліпучо білим.

Біля Ісуса, уособлюючи Закон і пророків, з’явилися Мойсей та Ілля, що нагадали про Його близький відхід. Відтак усіх їх огорнула ясна хмара, з якої почувся голос: “Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайте!”.

Присутність Мойсея та Іллі поруч з Ісусом символізує зв’язок між Старим і Новим Заповітами, а світло, що преображає Ісуса, є водночас відображенням божественної слави і передвістям слави Його воскресіння. Бо святкуванням Преображення Церква сповідує поєднання у Христі двох начал – людського і Божого.  Згідно Івана Золотоустого, Преображення відбулося, “щоб показати нам майбутнє преображення єства нашого і майбутнє Своє пришестя на хмарах у славі з ангелами”.

Зі Спасом, що символізує завершення основних хліборобських жнив, збігається і початок храмових свят. Адже, за традицією, в Україні кожне місто чи село, кожна парафія мають свій іменний престольний празник, званий храмовим.

 Спаса – один з найбільш українських празників, бо він – хліборобсько-селянський, як первісно і наша нація. Для нас це насамперед подяка Богу за врожай хліба й садовини та свято пасічників (навіть держава визнала 19 серпня офіційним Днем пасічника України). Тому цього дня у церквах святять обжинкові вінки, снопики чи бодай колоски жита й пшениці, яблука й груші, виноград, овочі (навіть моркву, цибулю, помідори та іншу городину) й обов’язково – мед! А ще обов’язковою раніше була свічка-трійця, яку виготовляли пасічники у формі тризуба напередодні Спаса.

Спеціально до Спаса годилося випікати першу хлібину з нового урожаю (яку теж несли на освячення), ставити на покуті першого снопа та в’язати “дідову бороду” з решти нескошеного поля. Часто замість паляниць були пироги, пиріжки або рулети з яблуками та з маком.

Повернувшись із храмів, сідають за столи й їдять посвячені яблука з медом, запивають виноградним або яблучним вином, приказуючи: щоб садовина родила. А на Полтавщині існує легенда про чудодійне зцілення дитини від сліпоти, коли їй в обидві руки дали по свяченому яблуку. Опісля бабусі-знахарки востаннє заготовляють лікарські трави, виходячи на збір цілющого зілля зі словами: “Діва Марія це зілля сіяла, а Спас поливав – нам поміч давав”.

Відтак поминають покійних родичів добрим словом, адже Спас – ще й день поминання померлих. Вважається, що у весняно-літньому циклі мерці з’являються тричі: у Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса. З цими днями пов’язані батьківські вечері, які в Галичині ще називають “діди”. Для померлих готували вечерю і “запрошували”-згадували їх, залишаючи весь посуд з їжею на столі. Існує звичай: батькам, у яких померли діти, забороняється їсти яблука до Спаса, щоб дитина не була обділена ними на тому світі.

Медяні таємниці

З особливим нетерпінням чекали Спаса пасічники. Кожен бджоляр за два-три дні до свята “підрізав бджоли”: робив ревізію, щоб визначити, скільки меду взяти собі, а скільки залишити бджолам на перезимівок, вилучав пусті вощини, об’єднував малочисельні сім’ї.

Годилося напередодні Спаса дати порційки меду сусідам, приятелям, вдовам, сиротам та немічним людям.

Отож, за 2-3 дні до Спаса пасічник вставав раненько і, помолившись Богу, доводив до ладу вулики. Гарні щільники: білі, цілком залиті медом й засклеплені, ґазда відкладав для церкви, освячення та дарунків близьким, приятелям, вдовам і сиротам, а більшість щільників – скидав у липову діжку. Коли діжка наповнювалась – товк макогоном: мед важчий від воску, тож стікав на дно, а вощина підіймалась догори. Потім мед проціджували через сито, а з вощини господар виварював віск.

Увечері ж напередодні Спаса господар і господиня бралися за найвідповідальнішу роботу – свічникарство. За звичай, господареві годилося сукати страсні свічки, громничі, Великодневі, свят-вечірні, покійницькі, церковні, сирітські, вдовині та для роздачі бідним. А “родильні” (спеціально для пологів), весільні, хрестильні, “бабські” та дідівські робила дружина.

Повернувшись ж на Спаса з церкви, ґазда зі свічками-трійцею спершу обходив пасіку і лише тоді запрошував родину до столу…

 А я наостанок нагадаю дві давні приказки: Прийшов Спас – бери рукавиці про запас. Бо

Святий Спас приготував усього про запас: і дощ, і вітер, і холод, і тепло!”

August 2018