Співачка Katya Chilly: “Зараз такий час, що кожен прокидається і бере відповідальність на себе”

Вас часто дратує власний голос, записаний на диктофон? Як давно востаннє Ви співали? Не мугикали в навушниках, а саме співали – на повен голос, розкриваючи душу?

Звук

“Більшість людей взагалі ніколи не співають”, – констатує співачка, етнолог та дослідниця звуку Katya Chilly. Голос у неї тихий, говорить  повільно і заглиблено в себе. У напівтемряві зали її слухає близько ста людей. Вони задають питання, а почуті відповіді часто викликають у них сльози чи задумливе мовчання.

Так відбувалася зустріч “Звук” з Katya Chilly у вінницькому молодіжному центрі. На запрошення організаторки Наталі Демчук сюди прийшли сімейні пари, молодь, батьки з дітьми. Малечі, до речі, виділили в залі окремий м’який куточок для ігор. Перед початком зустрічі всіх пригощали незвичайним напоєм – масалою, що на смак нагадує молочний чай, рецепт якого походить з Індії.

Колискова

Що саме буде відбуватися під час зустрічі, не могли точно сказати ні відвідувачі, ні організатори. Катя вийшла в чорному вільному одязі, з розпущеним волоссям, але не сіла в крісло, приготоване для неї на сцені. Натомість присіла на краю театральних підмостків, аби бути ближче до публіки. І це спрацювало: глядачі почали говорити з нею – як з другом або з ментором, так, як говорять зі священиками і вчителями. Запитували, як дати собі розкритися, як лікувати душу голосом, як почати співати.

Катя порадила… колискові. Саме вони, за її словами, допомагають розкрити душу і співати серцем. І саме вони дарують спокій – як ключик до справжнього звуку.

Немовля

“Звук – це дихання, тільки більш щільне. Коли ми дихаємо – ми просто є. І ми не ранимо один одного. Так можна навчитися співати. І так можна навчитися жити, і тоді нас не буде дратувати голос, який ми записуємо на диктофон. Бо ж нас дратує не голос – нас дратує різниця, прірва між тим, ким я є, і тим, ким я здаюся”, – Катя розповідає, роблячи довгі паузи, дивлячись в очі своїм слухачам. Не зважає на гамір дітей в кутку зали і залюбки ділить сцену із допитливою чотирирічною дівчинкою з двома хвостиками.

“Дитина народжується вільною, вона сама є звуком, немовля кричить, і ніщо його не стримує. Коли старі люди помирають, то у них зазвичай зникає голос, який перетворюється на пересохле дихання”, – такими та іншими відкриттями Katya Chilly ділилася ще впродовж двох годин.

Ключ

Коли два роки тому на телеекранах глядачі музичного конкурсу “Голос країни” побачили нову артистку Katya Chilly, більшість не повірила очам. Співачка, яка на кілька років випала з поля зору масової публіки, змінилася до невпізнаваності.

Замість яскравого макіяжу – натуральна зовнішність, здається, зовсім без косметики.

Замість епатажної стрижки – темна хустка, з-під якої не вибивалась жодна волосинка.

Її одразу почали називати “космічною”, “неземною”, а в деяких програмах навіть стверджували, що вона харчується сонцем і нічого не їсть.

За час такого сплеску уваги до себе Катя дала десятки інтерв’ю, в яких розповіла про свою давню травму (падіння зі сцени), про довге лікування і реабілітацію. Про майже десятирічну відсутність на сцені після цього, переживання, болісний розрив з чоловіком, який лише поглибив зневіру і зруйнував систему координат. І про світлий промінчик сонця, який наповнив життя новим сенсом – сина Святозара, якому зараз 5 років, і який практично завжди поряд з мамою. Ми вирішили оминути в розмові всі темні часи і з’ясувати, що відбувається в творчому життi Каті. Адже нині вона виглядає життєрадісною, активною жінкою, яка знайшла ключ до себе.

Знання

Мені здається, що журналісти, особливо на телебаченні, Вас не зовсім правильно розуміють, позиціонуючи як “космічну” та “неземну” особистість. Натомість я бачу розумну, глибоку, самодостатню співрозмовницю, а не прибульця. Ви себе якою вважаєте?

– Це ціле мистецтво – не залежати від будь-яких ярликів. Причому, приємні ярлики – навіть більш небезпечні, ніж неприємні. Тому що від неприємних є запит звільнитися (адже дискомфортно). А від приємних не завжди хочеться звільнятися, але ж вони є такою ж “тюрмою” і не відповідають тобі.

Сьогодні Ви тут як у своїй стихії. Можливо, такі люди зібралися, які Вам відповідають внутрішньо. Ви себе взагалі до якої “тусовки” відносите? Яке Ваше рідне коло спілкування?

– Я не можу точно визначити. Спочатку хотіла сказати, що своїми рідними людьми, з якими мені комфортно, вважаю тих, які досліджують знання. Але ж – усі, тією чи іншою мірою, досліджують знання. Тому  я – просто відкрита, просто вдячна, якщо маємо можливість спілкуватися і  чуємо один одного.

Ви досліджуєте звук, і є етнологом за професією. А чи застосовуєте певні психологічні практики чи менторство?

– Ні, психологією я не займаюся. Я просто намагаюся бути уважною і співчувати або бути емпатичною до цього світу. Мені більше близькі духовні практики та інструменти, які налаштовують увагу всередину – самозвернені. Це те, в чому я бачу ресурс. А їх зазвичай є багато, більше того – все життя може стати такою практикою.

Вулиця

Ви мабуть багато подорожуєте? Як виглядає Ваша подорож?

– Буває по-різному. Я дуже люблю вчитися – в мене просто азарт і постійний голод до цього. Дуже люблю відчувати людей, які мають змогу бути любов’ю, мають змогу бути сильними настільки, аби радіти, аби бути щасливими.

Я була в багатьох країнах світу, працювала, зазвичай, в Європі. Але не скажу, що мені там цікаво. Більшe того, мені там важкувато, нуднувато і нічого їсти. Там дуже виснажений простір. А подорожувати, аби вчитися, надихатися, аби, зрештою, смачно їсти – я люблю. Тож мої країни – це Індонезія, це тi, яких умовно називають “країнами третього світу”. Aле ж вони зберегли свою культуру, культуру стосунків, шляху, знання та життя. Однак, такими ж місцями може бути не тільки далека країна, але й власна домівка: місто, вулиця, де ти народився. Для мене це – сильніше, ніж десятки ашрамів і монастирів. Там повільний час, але на цій вулиці для мене час взагалі зупиняється.

Де знаходиться ця вулиця? В Києві?

– Ні, ця вулиця не в Києві. Я вважаю, що в мене є такі дві маленькі батьківщини – це місто Знам’янка (там, де батькові батьки), і місто Лохвиця Полтавської області (там батьки мами). Ці вулиці мені сняться, це місця, де мені відкриваються знання.

Люди

Ви зараз активно гастролюєте, бачите нові місця, людей. Відчуваєте між людьми якусь різницю в різних регіонах?

– Різниці не бачу, бачу єдність, спільне. Те, що я бачу, це так гарно, що потім можу плакати.

Я дивилася відео з виступу на фестивалі Оpen Аir в Батурині Ви були на сцені з Кozak System. В якийсь момент під час Вашого виступу весь різноманітний багатотисячний натовп людей завмер під враженням. Ви теж це бачили?

– Бачила. Але не скажу, що це натовп. Завмер кожен – тому що те, що відбувається на сцені – для кожного. В цей момент вони перестають бути натовпом, і в кожного в очах можна прочитати щось своє.

А що власне Ви берете з цих виступів? Ви відвідуєте подібні фестивалі по Україні?

– Такі фестивалі дають можливість єднатися на фоні якоїсь спільної ідеї. Це можливість спілкуватися, обмінюватися досвідом, і можливість робити щось хороше. Я дуже щаслива, що у нас країна піднімається. Силами усіх, силами кожного. Тому що зараз такий час, що кожен прокидається і бере відповідальність на себе. Це. як в практиці традиційного співу – коли спертися ні на що, а спертися потрібно. Це – дуже трансцендентний стан, і в цьому стані зараз перебуває наша країна. У нас все буде добре, бо всі повертаються до внутрішнього джерела.

Сила

Хто входить до Вашого проекту “Katya Chilly Group 432гц”, який нині активно виступає?

– Ярослав Джусь (бандура), Сергій Охримчук (скрипка), Максим Сидоренко (фортепіано), Алекс Фантаєв (ударні), Валентин Корнієнко (контрабас), співачка — я.

Також танцівниці: суфійські кружляння — Ганна Вірлінг, Саша Бондар. Японська флейта сакухачі звучить завдяки музиканту Un Ryu, який сам майструє флейти сакухачі і який викладає. І фольклорний колектив традиційної української пісні “Рожаниця”. У нас дуже потужна команда, їздимо всі разом, координую всю роботу я.

Трошки складно, мабуть? Що Вам дає сили?

– Ми один одному даємо силу в колективі. Дуже багато з того, що я б не підняла сама, зробила заради них і заради всіх нас. Аби ми мали можливість подарувати те, що ми можемо. Вони – мої вчителі. Разом ми вже близько десяти років.

Голос

Коли Ви вийшли на сцену “Голосу країни” два роки тому, цей колектив вже існував і мав напрацювання, чи Ви перебували в абсолютно непублічному просторі?

– У нас було небагато концертів, ми просто створювали музику весь цей час. Була одна спільна потужна ідея, а потім просто так простір повернувся, що ми отримали змогу віддати все це людям.

До речі, чому саме “Голос”? І чому ви вирішили йти далі, адже спочатку, наскільки відомо, мова йшла про один, гостьовий виступ?

– Тут спрацював закон трьох пред’явлень: три рази мені пропонують, я кажу “так”, три рази мені відмовляють – я відмовляюся. Саме в той час я для себе вирішила, що буду співати – вперше, серйозно, для себе. Я маю на увазі не просто створювати музику, а іти в соціум — це як реалізація. Я вперше за всі ці роки побачила рушійну мотивацію. Подумала тоді так: “Якщо моє рішення правильне, то від простору буде якийсь відгук”. І наступного дня мені подзвонив Володимир Завадюк, режисер цієї програми. Я трошки повагалася, тому що було страшно “втратити обличчя”. Хоча його в мене тоді в принципі й не було. Ну, було якесь ім’я, але ж і втрачати теж особливо було нічого (сміється). Тому я пішла на ефір, як на останній, тому що іншого могло не бути. Це просто  те, що мені дуже важливо було зробити. І була можливість це зробити. А далі все розгорталося у реальному часі, і коли мені запропонували продовжити, я знову ж вагалася, з тієї ж причини. Та все ж погодилася.

Не шкодуєте? Адже Ви не виграли в цьому шоу…

– Я обрала замість одного ефіру стільки, скільки мені дозволить простір. Але єдине, що просто заморилася на останньому етапі. Це не те, що тяжко, це навпаки – можливості, натхнення. Але все відбулося так, як мало бути – для мене і мого розвитку. Я отримала силу, я отримала те, чому могла повчитися. Тож все гаразд, всі наші поразки, внутрішні, не ті, що постали перед соціумом – їх можна перетворити в ресурс, тому що це просто досвід.

Тиша

Де Ви берете ці дивовижні пісні? Вони ніби народні, але більшість з нас таких пісень не чули.

– Їх дуже багато, і той, хто шукає – знайде. Більше того, і досі живі носії традиції, і баби на лавочках ще існують. І ніхто не знає, що вони там бачать, коли лускають насіння…

Публічність більше шкодить, чи допомагає виконавцю?

– Якщо недостатньо усвідомлення, то вона скоріше є обмеженням, ніж свободою. Але якщо є усвідомлення, і ти – енергодостатня особистість, то це – просто можливість. Можливість зробити більше і корисніше для всіх нас. Це не погано, і не добре, це – ступінь відповідальності.

А як Вам вдається в мегаполісі знаходити час, щоб подивитися всередину себе? Щоб творити щось таке чисте, щоб співати душею…

– Потрібно давати собі час зупинятися, аби мати змогу бути гравцем на великих швидкостях. Аби не втрачати цього уміння – зберігати внутрішню тишу, щоб усвідомлювати. І коли я відчуваю, що я не встигаю щось усвідомлювати – за зовнішніми подіями, чи за кількістю людей – то беру собі час, щоб зупинитися, обов’язково. Бо інакше це не має ніякого сенсу.

Любов

Ви сказали, що рік тому перейшли на українську мову. Чому прийняли таке рішення?

– Так я на своєму маленькому рівні також можу її підтримати у цій розстановці, яка склалася у просторі. Можливо, вона склалася навіть якраз заради цього. Але я не завжди спілкуюся українською, це було б неправдою, якби я так сказала, я – у процесі. Себе у різний час по-різному ідентифікую. Іноді  усвідомлюю, що, як і кожен із нас, я – дуже впливова та велика особистість. Як кожен, повторю, як потенціал, як рівень відповідальності. А інколи себе відчуваю, як невеличка частинка, але дуже-дуже великого організму. Тут можу себе відчувати або впливовою, або безпорадною.

І якщо вибирати, щоб відчувати себе впливовою, щонайменше, усвідомлювати, то навіть на рівні маленького вибору – якщо я нічого не можу зробити великого, потужного – то як я можу на своєму рівні підтримати любов? Не принцип сили, а принцип любові.

Мої сльози в очах допомогли мені зрозуміти, як я можу підтримати любов. І це для мене – українська мова. Для мене – це любов.

May 2019