“Співоче” Чикаго. Хорове мистецтво українців першої та другої хвиль імміграції

Якщо наприкінці ХІХ − на початку ХХ століття перше місце за популярністю серед українців діаспори США посідало драматичне мистецтво, то в 1930-і роки воно відступило на другий план, а його місце зайняло хорове й танцювальне. Цей період пов’язаний у першу чергу з іменами видатного українського композитора, диригента й педагога Михайла Гайворонського, Олександра Кошиця, якого називали батьком українського народного співу, і Василя Авраменка − батька українського танцю.

Без перебільшення, величезне значення для ознайомлення і пропаганди українського національного мистецтва в США мало турне 1923 року американськими містами Українського національного хору під керівництвом відомого уже на той час у світі хорового диригента і композитора О. Кошиця. Перед приїздом до США хор дав численні концерти у багатьох країнах Європи, які пройшли з величезним успіхом. На концертах у США завжди виконувалось декілька американських пісень в обробці О. Кошиця, що завжди викликало захоплення у глядачів.

Нерідко відбувалися виступи перед суто американською публікою. Та артистів приймали не менш тепло. Скажімо, на концерті 4 березня 1923 року у Нью-Йорку присутніх було більше чотирьох тисяч, з поміж яких – жодного українця. Співали як ніколи гарно, і так було приємно, що публіка приймала також знаменито, – згадував О.Кошиць. Тільки за півтора року капела дала понад 400 концертів. І всі вони пройшли з величезним успіхом.

Після цього турне О. Кошиць і деякі співаки хору залишись на американському континенті, бо його хор виявився життєвопотрібним каталізатором для пожвавлення діяльності українських хорів в Америці. Він показав, до якої досконалості можна піднести виконавську майстерність. А такі видатні співаки цього хору, як Юрій Кириченко, Лев Сорочинський, Юрій Бенецький та інші стали пізніше керівниками власних хорових колективів, намагаючись піднести рівень артистичного виконання до взірців, продемонстрованих хором О. Кошиця.

28 листопада 1932 р. зусиллями В. Авраменка був організований український фестиваль, який проходив у найбільшому театрі Чикаго. У ньому взяли участь оркестр, об’єднані хори Боян та ім. М. Лисенка і близько 200 танцюристів.

Український національний хор Юрія Бенецького. Чикаго, 28 грудня 1930 року. Праворуч від дириґента — солістка хору Марія Машір

 

У Чикаго, де є досить велика і активна українська громада, перші “співочі” організації були засновані ще наприкінці ХІХ ст. Станом на 1909 року тут діяли два хори: ім. М. Лисенка при церкві св. Миколая та “Січ”. Організаторами першого були о. Струтинський та Михайло Костюк, другого – Наталія Гриневицька, співачка Віденської державної опери (вона прибула до Чикаго на початку ХХ ст.). Ці хори, попри те, що були аматорськими, досягли досить високого виконавського рівня, насамперед завдяки фаховій підготовці їх керівників.

У 1920-х роках культурне життя діаспори значно активізувалось. Це стало можливим завдяки підготовці молодих людей, народжених уже в цій країні, а також імміграції фахівців з України. Зокрема, у цей час у Чикаго оселився вчитель Дмитро Атаманець. До приїзду в США він виступав у народному театрі “Бесіда” у Галичині. Крім своїх безпосередніх обов’язків керував драматичним гуртком. У 1930-і роки в Чикаго активно діяла низка художніх аматорських колективів, які збільшувались не тільки кількісно. Все частіше їх запрошують виступати на різного роду зібраннях та святкуваннях.

Важливою подією у житті українського культурного життя Чикаго було створення Українського хору. Беручи участь у музичних фестивалях, які щороку проводилися у цьому місті часописом “Чикаго Трибюн”, Український хор тричі здобував перші місця: двічі (в 1930 і 1932 роках) під керівництвом диригента Ю. Бенецького та під керівництвом Л.Сорочинського в 1931 році (обидва диригенти до приїзду в США були членами Українського хору О. Кошиця). Цей хор виступав у найпрестижніших залах Чикаго, його спів лунав на американському радіо. Один із музичних критиків зазначав, що про Український хор під керівництвом талановитого Ю. Бенецького “писати можна тільки похвали, винести можна тільки приємні спогади. Слухаючи спів хору.., відновилася наша віра в музичне майбутнє Чикаго, бо з такими талантами… ми не мусимо ні просити, ні домагатися місця в центрах культури. Воно нам належить!”.

У цей час у Чикаго діяла ще одна талановита група співаків – “Молоді козаки”, яким керував Семен Чуба. На щорічному чиказькому фестивалі 1933 року вони здобули друге місце.

1925 року у Чикаго було створено товариство ім. Івана Франка − при відділі Союзу українських робітничих організацій (СУРО).  Товариство організувало хор, виступи якого збирали тисячні аудиторії. Невдовзі був створений дитячий драматичний гурток під керівництвом Д. Боднара, який ставив народно-побутові вистави з класичного українського репертуару: “Ой, не ходи Грицю”, “Сватання на Гончарівці” та інші, а пізніше й українських радянських драматургів, зокрема, О. Корнійчука, М. Ірчана.

Із прибуттям нових переселенців й активізацією діяльності СУРО виникла необхідність мати власну оселю, що значно полегшило і сприяло активізації як самої організації, так і створених при ній самодіяльних колективів. 1928 року був придбаний будинок вартістю 150 тисяч доларів із залом, розрахованим на тисячу глядачів. Крім вже існуючих колективів, був створений гурток танцюристів (понад 80 членів). Ще активніше розгорнув свою діяльність хор, який під час одного з фестивалів хорового співу в Чикаго здобув срібний кубок.

Українці діаспори взяли активну участь у Міжнародній виставці 1933 року у Чикаго, яка стала чудовою нагодою ознайомити американців з Україною, її народом та культурою. До організації приступили задовго до події: ще на початку 1932 року був створений організаційний комітет, членам якого довелось виборювати право на участь у цьому заході. Вони наголошували своїм співвітчизникам, що представляється нагода показати свої культурні здобутки. Для українців як для недержавної нації це було надзвичайно важке завдання, бо за ними не стояв уряд країни. “На міжнародній виставці українське народне мистецтво прокладе українському імені шлях до більшого розголосу і допоможе тим способом до визволення його народу та створення Вільної Соборної Української Держави”, – заявили організатори. Український павільйон був єдиним, який не фінансувався урядом жодної країни, лише заходами діаспори. Фактично він постав зусиллями української діаспори США і Канади. На допомогу прийшли співвітчизники із Аргентини, Бразилії, європейських країн та із західноукраїнських земель. Бюджет складав понад 20 тисяч доларів.

Під час роботи міжнародної виставки з 14 по 20 серпня 1933 р. був проведений “Український тиждень”. Кожного дня організовувалися масові заходи, які супроводжувались виступами українських колективів. А 19 серпня відбулося свято українського мистецтва. Співи українських хорів, гра оркестрів, виступи солістів змінювалися на сцені перед величезним натовпом американської публіки. Виступили, зокрема, хор міста Чикаго під диригуванням Ю. Бенецького, оркестр І. Барабаша, оперна співачка М. Гребінецька, танцюристи під керівництвом В. Авраменка та хор, яким диригував О. Кошиць. Закінчилося ж свято виконанням українського гімну “Ще не вмерла Україна”. Це був дійсно урочистий, святковий день. Українці почували себе, як вдома на чужій землі і, до того ж, були горді, як усе національне викликає захоплення чужинців. Мер Чикаго у своєму виступі сказав, що українці спромоглися показати світу свою культуру, і висловив своє переконання, що їм належить одне з почесних місць на цій виставці.

Зауважимо, що СРСР (в тому числі й УРСР) не брав участь у цій виставці. Єдиним джерелом інформації про Україну, її народ і культуру був український павільйон та мистецькі заходи “Українського тижня”. Крім того, протягом усієї роботи всесвітньої виставки на вежі адміністративного будинку, поряд з іншими державними прапорами, майорів і український синьо-жовтий, який в радянській Україні був заборонений. Проведення “Українського тижня” на міжнародній виставці у Чикаго стало доброю рекламою для українства, його культури. Про українців і їх павільйон, заходи, концерти писали не лише українські, але й американські часописи. Українські пісні транслювались на американському радіо.

З іменами Олександра Кошиця та Василя Авраменка пов’язаний переломний момент у збереженні і збагаченні української культури на американському континенті. Більше того, вони урятували для українства душу молодого покоління, що України ніколи не бачило, навіть, можливо, рідко про неї чуло і саме тут уперше віч-на-віч стрінулося з одним із найкращих і мальовничих виявів української народної культури. Побачили щось, чим могли гордитися перед своїми приятелями й товаришами, та до чого горнулися їхні душі, бо ж молодь любила й буде любити співати й танцювати. Це був один великий похід вздовж і впоперек американського континенту, похід українського національного мистецтва.

Значний внесок у пропаганду української культури зробили і сольні концерти визначних українських співаків, які проживали на той час у США. Один з них – Іван Стешенко (в 1925-1926 роках – соліст Чиказької опери), який часто виступав в українських громадах. Одного разу до центрального комітету СУРО зайшов І. Стешенко і запропонував виступити перед українськими робітниками. Було заплановано низку концертів видатного співака скрізь, де тільки були осередки цієї організації. Концертні зали завжди були переповнені. Його репертуар складався з численних арій з опер, які співак виконував на сценах найбільших театрів світу, та українських пісень. Попри те, що І. Стешенко виступав у головних партіях в американських театрах і мав дуже добру платню (за один виступ отримував двісті доларів), все ж відчував певний дискомфорт. “Справа не в грошах, а в душевному вдоволенні!..”. Однак, коли в 1932 році радянський уряд запросив його повернутися на батьківщину, він покинув Америку.

Окремо варто сказати про діяльність і роль у популяризації українського національного мистецтва за океаном Василя Ємця − світової слави бандуриста-віртуоза, пропагандиста українського національного інструменту. Вперше до Північної Америки В. Ємець прибув 1930 року, і його виступи пройшли з великим успіхом. Ось як описував один з концертів бандуриста в Америці часопис “Свобода”: “Багато українців вперше почули звуки бандури, почули той неоцінений чар старовинних козацьких дум, які оригінально були передані на козацькому інструменті. Перед слухачами наче розгорталися живі картини минувшини, страждань і слави України. Наче бачилися славні походи козацькі, боротьбу з ворогами неустрашимих козаків, страшні катування й муки, котрі завдали вороги благочестивому козацтву. Наче в рухомому театрі пересувалася картина за картиною. Концерт тривав дві години, а слухачам здавалося це двома хвилинами”.

Кожного разу виступи кобзаря нагороджувалися тривалими і гучними оплесками. А закінчував концерт він національним гімном “Ще не вмерла Україна”, забороненим на материковій Україні.

Український хор Юрія Кириченка «Бандурист». 1929

У 1926-1927 роках Олександр Кошиць відновив діяльність Національного хору. Учасницею цього проекту стала й відома оперна співачка Марія Машір. У перервах між концертами вона підготувала та записала на платівки кілька пісень зі свого репертуару. Так, у вересні 1927-го на світ з’явилися “Коли б мені, Господи”, “Карі очі”, “Чого вода каламутна”, “Гандзя”, “Ой, казала мені мати”, “Стоїть гора високая”, “Віють вітри”, “Баламути”, “Реве та стогне Дніпр широкий” і жартівлива “Коли б мені така молодиця”, виконані в дуеті з Іваном Басманівим.

1927 року Марія Машір перебрала на себе керівництво народним театром, де окрім співачки та драматичної артистки виконувала обов’язки режисера. Під її керівництвом театр зробив значний поступ у справі пропаганди українського мистецтва в Америці. На початку 1929-го Марія підписала контракт із корпорацією “Чикаґо Сівік Опера Компані” й разом із чоловіком та донькою Марією Бенецькою виїхала до Чикаго. 29 листопада того ж року там відбулося відкриття нового будинку опери, зал якого вміщав 3563 особи і був другим за величиною після “Метрополітен-опери” у Нью-Йорку.

За час праці на сцені театру “Чикаґо Сівік Опера” співачка виступала з такими славетними зірками оперного мистецтва, як Тіто Скіпа, Роза Райза, Форрест Ламонд, Джон Томас, Мері Ґарден, із дириґентом Джорджем Полакко та багатьма іншими.

Невдовзі по приїзді до Чикаґо родина Бенецьких влаштувала великий концерт української пісні, участь в якому взяв Український національний хор Юрія Бенецького. Це сталося 28 грудня 1930-го в залі оперного театру. І вже наступного після концерту дня в американській пресі з’явилося багато схвальних відгуків і позитивних рецензій, а в українській газеті “Свобода” сповіщалося, що то була велика маніфестація української пісні в приміщенні однієї з найбільших зал Америки.
Цікаво, що свій хор Юрій Бенецький заснував лише за кілька місяців перед концертом (25 серпня 1930-го), а згодом колектив досяг визначних здобутків. Хор Юрія Бенецького двічі (1931 і 1932) завойовував золоті медалі на музичних фестивалях штату Іллінойс, а 1933 року виступав із самостійною програмою на виставці народів світу в Чикаґо. Його спів часто лунав на радіо й завоював неабияку популярність в української й американської публіки. До кінця життя Марія Машір була його солісткою.

Зусиллями українців першої і другої хвиль імміграції та їхніх нащадків, народжених у новій країні, вдалося зберегти мову, культуру, національні традиції, а загалом своє етнічне походження, не розчинитись у плавильному казані американської культури. Вони заклали тверді основи для подальшої роботи своїх нащадків, а також наступної післявоєнної імміграції.

Василь Авраменко
Василь Ємець
ОЛЕКСАНДР КОШИЦЬ
Іван Стешенко

 

Articles