Стежками Симона Петлюри

Петлюра – рідкісне козацьке прізвище розвідника, який добре замітав сліди, петляв, робив “петлюри” (на збільшення вказує суфікс – “юр”). Особливих даних із генеалогії роду Петлюр не зберeглося.

Семен Васильович Петлюра прийшов у світ 22 травня 1879 pоку на день Симона Зилота. Дід Семена – Павло Петлюра з реєстрових козаків – рано помер. Його дружина Ганна, овдовівши, постриглася в черниці, була ігуменею Теплівського монастиря поблизу Феодосії. Брат діда, Сильвестр, був архієпископом Омським.

Василь Петлюра зовні нагадував січовика-характерника. Парубком з’явився в Полтаві, працював візником, одружився, пристав у прийми до Ольги; прикупив хутірець біля Диканьки. Відкрив свій промисел: мав три виїзди та двох найманих візників; возив архієрея по єпархії.

Мати, Ольга Олексіївна, походила зі священицького роду Марченків. Пізніше псевдонімами Семена Петлюри стали “Симон”, “Зилот” та “В. Марченко”. Дід по матері, о.Аркадій, коли овдовів, постригся в ченці, став співзасновником Київського Іонівського скиту.

Сім’я Петлюр жила в трикімнатному будинкові на околиці Полтави. У родині було 12 дітей. Трьох відспівали малими, вижили 9: четверо синів і п’ятеро доньок.

Худорлявий, сутулуватий Семенко з русявим чубом, сірими, променистими очима, розумів, що чекає на нього духовна стежка. З 13 років Семен Петлюра “утік до школи і за два роки закінчив її першим учнем”, після церковно-парафiяльної школи була бурса. У 1895 році вступив до полтавської духовної семінарії. Науки навіювали нудьгу, тому потрапив до списку “неуків”, хоч займався самоосвітою.

Семен складався з суцільних комплексів: соромився малого зросту, сутулуватості, тому, коли старшокласники на перервах пробували горілку чи бігали до дівчат, Семен тільки багато смалив. Читав усе навколо, доки мало не втратив зір, а користуватися окулярами соромився. Під впливом прочитаного про Болівара, Семенко увірував, що він – Симон, що на нього очікує білий кінь перемоги. Почав виробляти командирські звички, велів називати себе Симоном, був конфліктним, безкомпромісним.

Семен Петлюра – активний учасник учнівського хору, музикальний, співучий, грав на скрипці, намагався диригувати.

19 лютого 1900 року Петлюра організував відзначення річниці Шевченка, де виступив харківський адвокат Микола Міхновський. Він так вразив Петлюру, що юнак вступив до Революційної української партії (РУП).

У січні 1901 р. до Полтави на гастролі приїхав Микола Лисенко з хором. Вони виступали у будинку “Просвіти”, виконали гімн “Ще не вмерла”. Хористи семінарії розучили заборонену кантату “Б’ють пороги” Миколи Лисенка і запросили композитора. Лисенко приїхав до семінаристів. Коли ректор, архієрей Іларіон (Пічета) довідався про візит політично неблагонадійного М. Лисенка та про виконання забороненої кантати, відбулася розмова. Ректор бажав зберегти добрі стосунки з батьком Петлюри, тому, відзначивши здібності Семена, попросив пожаліти батька, покаятись, кинути “заблуждения”. Винуватцем виявився Микола Лисенко. Петлюра заявив, що Лисенко – почесний гість, і вони не дозволять його ображати. Розплатою стало вiдрахування Семена з семінарії. Петлюра залишився в Полтаві, спілкувався з друзями-семінаристами Пилипом Капельгородським, Василем Королівим. Пилип був молодшим на три роки вiд Симона, обоє кохали попівну Параскеву. Хочa дівчина віддала перевагу Пилипові, дружба зберeглася на все життя. Василь і Симон – однолітки, батько Василя був священиком у Диканьці, тому хлопці влітку разом відпочивали. З часом Королів став одним із засновників Української Центральної Ради, її членом; чоловіком письменниці Наталени Королеви. Пізніше друзі С. Петлюри згадували, що він був хорошим, вірним товаришем, толерантним, не засуджував людей за погляди та вчинки.

У вересні Петлюру поновили у семінарії. Навесні 1902 року “крамольник” Петлюра організував виступ семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, запровадити викладання українознавчих предметів. Під петицією семінаристи зібрали 200 підписів. За цей протест звільнили 50 призвідців: уся семінарія збунтувалася. Петлюру вдруге виключили з семінарії “за несхвальне поводження”, без права продовження освіти в Росії. Слідом за семінаристами був звільнений ректор, який допустив “обурливу смуту”.

Батько відчув загрозу – і відправив Семена від гріха подалі. Спочатку Петлюра переїхав до Львова, де працював у “Літературно-науковому віснику”, котрий редагував сам Михайло Грушевський. Слухав українознавчі лекції Грушевського, вступив до Наукового товариства імені Шевченка. З того часу Михайло Грушевський ставився до Петлюри як до посереднього учня й не міняв своєї думки.

Потім Петлюра вирушив на Кубань. З нового навчального року працював помічником учителя у п’ятому Катеринодарському міському початковому училищі. Згодом Симон брав участь в археографічній експедиції професора Федора Щербини (історика, дослідника Південних районів Росії). Коли Федір Щербина придивився до полтавця, запропонував роботу помічника для вивчення архівних матеріалів Кубанського козацького війська. Симон став до роботи. Історик і його співпрацівники дивувались, із яким запалом узявся Петлюра до роботи. Про нього казали, що він “увесь уліз у пакунки старовинних паперів”. І не тільки “вліз”, а й вишукував уміло те, що було потрібно. Невдовзі з’ясувалося, що новий працівник “найліпше розбирався в історичних матеріалах”. Він вивчив тисячі документів. З особливим захопленням Петлюра взявся за вивчення документів про повстання чорноморців 1797 року. С. Петлюра опублікував документи з історії кубанського війська, листування Федора Квітки (батька письменника) з суддею Чорноморського козачого війська Антоном Головатим; листи Тараса Шевченка, адресовані Якову Кухаренкові.

Полтавський семінарист став найактивнішим членом Чорноморської Громади – кубанської філії Революційної української партії. На прохання РУП Петлюра облаштував у власному помешканні міні-друкарню, що друкувала антицарські листівки. У грудні 1903 року стався анекдотичний випадок. Поліцмейстер Катеринодара прогулювався та звернув увагу на молоду людину, обвішану пакунками. Раптом клунки розв’язалися і листівки посипалися під ноги поліцейському. В поліції у затриманого знайшли цидулку, підписану “Симон”, так жандарми встановили автора. Жандармерія провела трус, вилучила у С. Петлюри близько двох сотень листівок, 30 заборонених брошур і гектограф. Його заарештували як активного учасника Чорноморської вільної громади за звинуваченням у виготовленні та поширенні антиурядових прокламацій. Тоді батько продав частину землі на хутірці під Диканькою, гроші вислав на адвоката, на заставу для сина. У березні 1904 року Семена відпустили на “поруки”.

Петлюра поїхав до Києва, потім до Львова, працював у газеті “Селянин”.У жовтні 1904 р. поліція розіслала по Росії циркуляр із його характерними прикметами: “зріст 166 см., будова тіла середня, зовнішність інтелігентна, серйозна, має звичку відставляти ліву ногу вперед і тримає руки попереду, волосся на голові русяве, довге, пряме, проділ із правого боку, на бровах і вусах також русяве, борідка рідка, рудувата, очі сірі великі, короткозорий; за вечірнього освітлення читає за допомогою окулярів”.

Увесь цей час Петлюра з батьками спілкувався листами: писав молодий журналіст зi Львова, Петербурга, Москви. Писав, що познайомився з учителькою Ольгою Більською, що дівчина родом із Чернігівщини, дочка вчителя. Дізналися батьки, що Ольга – сирота, на шість років молодша за Семена. У Прилуках з відзнакою закінчила гімназію, стала вчителькою молодших класів. Повідомив син, що побрався з Ольгою Більською, а батькам сором від людей: бо шлюб цивільний. Коли молоді приїхали в Полтаву, батьки не дорікали, бо Ольга була при надії. 25 жовтня 1911 року в Москві знайшлася дочка Лариса (Леся). Ледь доблагалася мати, щоб через шість літ молоді повінчалися.

Офіційно Симон у Москві працював бухгалтером. На кошти українських громад видавав журнал “Украинская жизнь” (1912-1914). Молоді жили в Москві, але не розчинялися у російському морі, постійно підкреслювали своє українство: розмовляли українською, читали Лесі українські книги, прищеплювали українські традиції. На похороні українського авіатора Лева Мацієвича у Петербурзі Петлюра демонстративно підніс вінок із українським написом на синьо-жовтій стрічці. Подружжя брало активну участь у житті української діаспори в Москві: влаштовували концерти, літературні вечори. Це дало підстави М. Грушевському зауважити, що з пересічного бухгалтера та журналіста С. Петлюра перетворився на визначного провідника московської української громади.

1916 року Петлюра вступив на посаду Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З’їзду на Західному фронті. Союз було створено для допомоги уряду імперії в організації постачання армії. Службовці носили військову форму і презирливо іменувалися інтендантами, “земгусарами”. Петлюра з сім’єю поселився в Мінську, де перебував штаб Західного фронту.

Після повалення самодержавства Петлюра організував проведення в Мінську українського з’їзду фронту, на якому був обраний головою української фронтової ради.

За кілька місяців разом із самостійником Миколою Міхновським провів військовий з’їзд у Києві. Очільники Центральної Ради не хотіли, щоб керівництво військовим осередком дісталось Міхновському. Цей переполох автономістів-ліваків підніс Симона Петлюру на вершину: 28 червня його обрали до Генерального секретаріату (уряду УНР) на посаду Генерального секретаря з військових справ. До генерального військового комітету увійшов Микола Міхновський. І тут спрацювала амбітність, побоювання конкуренції Симона Петлюри: після заколоту полуботківців, Міхновського відправили на Румунський фронт.

У Петлюри виникли тертя з Володимиром Винниченком ще 1904 року, коли Петлюра критикував письменника та забрав посаду редактора газети. І ось вони зіткнулися: високий, богемно розбещений красень –  і сіренький, непомітний бухгалтер, інтендант із внутрішньою магією оратора.

Прем’єр-міністр УНР Володимир Винниченко звинуватив Петлюру у конфлікті з Радою народних комісарів Росії. Добився його відставки за “перевищення повноважень”. На знак протесту проти більшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року, Петлюра подав у відставку і очолив Гайдамацький кіш Слобідської України. Oсобисто керував штурмом “Арсеналу”, боями за Київ. Гайдамаки першими увійшли до міста після звільнення столиці від більшовиків.

Після перевороту Скоропадського Петлюра налагодив антигетьманське підпілля. 27 липня 1918 року Симона заарештували. 12 листопада 1918 року Петлюру звільнили з Лук’янівської в’язниці. Він одразу виїхав до Білої Церкви – місця дислокації загону Січових стрільців Євгена Коновальця.

Петро Болбочан розумів, що тільки єдність українців приведе до державності, намагався примирити гетьмана з урядом Петлюри. Той, не бажаючи воювати з більшовиками, наказав Петру Болбочану розпочати мирні переговори з командуванням Червоної армії. Болбочан відповів: “З більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю”. Такого Петлюра не міг ні забути, ні простити. Талановитого полководця, улюбленця солдатiв заарештували. 28 червня 1919 р. відбулася страта Петра Болбочана. Даремно до Петлюри зверталися з проханням про помилування дружина члена Центральної Ради Миколи Макаренка, отаман Євген Коновалець, інспектор Дерещук, 6-та, 7-ма, 8-ма частини Запорізької дивізії полковника Сальського.

19 грудня 1919-го, після зречення гетьмана, Директорія прибула до Києва. Симон Петлюра вимагав оголошення війни РСФСР. Винниченко прагнув порозумітися з росіянами, тому війну оголосили 16 січня, коли більшовики взяли Харків, Чернігів, підійшли до Полтави. 9 травня Петлюра став головою Директорії, отримав диктаторські повноваження.

На чолі об’єднаних Українських збройних сил 30 серпня 1919 року здобув Київ, однак наступного дня полишив місто. Командувачі Української Галицької Армії підписали договір із білогвардійцями, і денікінці, розпочали наступ на УНР.

Восени 1919 року Василь Вишиваний служив дорадником Петлюри з особливо важливих доручень, начальником відділу закордонних зв’язків, був присутнім на нарадах і переговорах Петлюри з іноземними місіями. Щоправда, із Симоном Петлюрою Василь Вишиваний геть зіпсував відносини. Знаючи, що вождь не терпить заперечень, полковник виступив проти союзу УНР із Польщею, ціною передачі їй Галичини. Ерцгерцог писав: “Україна була потрібна Польщі лише доти, доки можна було використовувати українську армію у боротьбі проти більшовиків”. Стався розрив Вишиваного з Головним Отаманом, від`їзд полковника.

4 грудня 1919 року Симон Петлюра приїхав у Варшаву на зустріч із Юзефом Пілсудським. Підписали Варшавський договір. Польський уряд визнав УНР, відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року, Петлюра визнав українсько-польський кордон по річці Збруч.

18 березня 1921 року Польща пiдписала Ризький мир з більшовицькою Москвою, зігнорувала вимоги уряду УНР.

30 грудня 1923 р. Петлюра з паспортом на прізвище Степана Могили залишив Варшаву. Через Відень, Будапешт і Женеву дістався Франції.

У Парижі організував видання тижневика “Тризуб”, продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і головного отамана УНР. 25 травня 1926 року біля книгарні Самуїл Шварцбард розстріляв Симона Петлюру.

Похований Петлюра на цвинтарі Монпарнас у Парижі. 40 польських генералів у день похорону Симона стали на коліна в костьолі у Варшаві.

Famous Ukrainians