…Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Ліна Костенко, “Життя іде і все без коректур”
Ірина Мостепан
Дівоче прізвище – Мельник. Народилася 12 жовтня 1987 року в місті Рівне. До творчого доробку авторки входять поетичні збірки: “Віками зшиті слова” (2012 р.), “Вікна. Книга перша” (2016 р.), букмеседжі (поетичні листівки) “theVerbarium. Ілюстрована поезія” (2016 р.), букмеседжі “Поліська ронделіана. Ілюстрована поезія” (2019 р.), упорядник Літературно-художнього альманаху “Повстанська ватра” (2019).
ЛАСКАВИЙ ХЛІБ
Лютий. Вони вийшли з домів
навпомацки, навпочіпки, – просто, хто як знав, просто, хто як умів –
як сльози виходять з очей в обітований світ.
Такі, як є: неповторні, прекрасні, всі схожі на дотик і різні на зріст.
І ось, таким великим густим натовпом, всі вони стоять тут,
забуваючи дорогу назад, стоять і ростуть, стоять і ростуть,
обабіч гострих вилиць вулиць Його, посеред добрих дворів, біля дрібних дверей,
як вербові гілки тримають бубняві бруньки – так тримають вони на руках важких довгоногих дітей.
І ніби дворові пси облизують пальці замерзлі Його, облизують щоки і ніс,
труться густою шерстю об коліна, не боячись збити з ніг,
ніби бджоли збирають нектар – гладять шию Його пітну.
І коли Він, всерозуміючий, вповільнює німу ходу –
вони, з простягнутими долонями, просять каміння хоч би́,
а Він повнить їхні цистерни зерном і леліє їхні хліби.
Вони просять у Нього хоча би змій, хоча би змій у цій пітьмі,
а Він повнить рибою їхні човни і колиски – Людьми, і колиски – Людьми.
І коли Він опускає повіки тяжкі – вони кладуть хрести на ці очі з крильми…
І вона стоїть тут, їй кажуть: “Проси, він дасть все, проси!
Губами хапайсь за рибальські гачки – як не хочеш із роси і води. Проси.
Собаки просять крихт, віслюк голосом людським просить не йти, і ти проси.
Он ті летять з вирію і просять… якісь просять качки! А ти…!
Що ти, як риба мовчиш? Просять: “Проси.
Ну, що ти витріщилась, ну, що ж ти… проси…
Подивись, як ти живеш (Боже, прости), – кричать, – проси!!!”
Лютий. А вона стоїть по серце в сизій густій ріці,
тримає сизооку рибу в нутрі, тримає сизощоке сонце в руці,
сиза, як хмара, повна води.
І якби їй було про що просити, як падати, куди йти…
Але про що їй просити? Як їй впасти? Куди їй піти? Ще ж стільки днів до
весни…
От і стоїть із цією водою в роті, соромлячись своїх сліз,
ніби привселюдно одяг знімають, який в тіло вріс.
Боїться водою цією спричинити Йому біль,
боїться, що спис під ребром заболить від її прохань і від її хвиль.
Та що просити… Він же знає все й так: про картання її, про ГУЛАГ,
про голокост, про самосуд, про саркофаг.
Він навіть знає, що любов, з якою вона стоїть в ріці, – Його,
Він навіть знає, що вона попросила би, якби з нею заговорив Бог.
Тому навіть, якщо вона не просить чи й просить, але якось не так,
Він все одно знаходить її в найглибших річках, у найтяжчих гріхах,
і виносить її сухою з води на руках, ось так…
і завше виправдає її, на якім би вона не була суді,
і щораз вчитиме її, ніби ніколи раніше й не вчив, іти по землі, як по воді.
______________________________________________________________
Ельвіра Бойчук
Народилася 12 січня 1983 року в файному місті Тернопіль. З 2007 р проживаю в Італії, одружена, донечці 10 років, працюю масажисткою, вивчаю натуропатію.
Любов до поезії успадкувала від мами та тітки. У 2015 році видала свою першу збірку віршів італійською мовою “Ritratto poetico”, у 2018 році – другу збірку “Сни на підборах” (українською). Наразі готую нові збірочку до друку. Подорожуючи морем і сушею, я зрозуміла, що скарб – захований в людських серцях і душах…
А натхнення, як кажуть, з’являється несподівано.
БАТЬКІВЩИНА
Ми сьогодні з тобою в одному діапазоні –
Три єдині атоми голубого озону.
Я – що борюся за духовну свободу,
Ти – уособлення боротьби народу.
Ми сьогодні з тобою в однім резонансі –
Стан – збентежений в формі трансу,
Боязнь – дотику чи ніжного ляпасу,
Жах – від спокою чи спокійного хаосу.
Погляд – м’який, жіночий, впевнений.
Розпач – чуттєвий та ерогенний.
Розп’яття, що звільнює, що відроджує,
Гордість, що щитом загороджує.
Мужність пройшлась по серцю війною.
Брова як стріла, зіниця бринить сльозою.
Батьківщина малює, в мені живе віршами
Велична над Києвом – тобі пошана.
….посланням тобі молекули оксигену
….дихаю і метаморфую в собі Україну.
КОЛІЯ ЧАСУ
Я навчилась бути уважною,
Переходячи колію часу.
Мене не назвеш дорожньою,
Бо так і не звикла до залізничного галасу.
Хоча, бувало, проходила вагонами,
Як дика кішка лісами,
В пошуках сердець незнайомих,
І без причин вагомих.
Заздрю птахам і звірам –
Вони вміють свободу цінити.
Жити за древнім повір’ям –
Вірити сонцю і вітру.
Якби лиш ти був годинником,
Я б тебе зупинила,
На циферблаті стрілкою
Взяла б – і приворожила.
Й носила би на своєму зап’ясті
Для краси або на щастя,
Споглядаючи, як невчасно
З’являюсь в твоєму житті словесно.
Заздрю квітам прекрасним:
Вони не вміють тужити –
Золотіють восени, крижаніють взимі,
Мріють по-літньому, зеленіють навесні…
А люди, як поїзди, самотні,
Залежать від швидкоплинності часу.
Іноді й перетинаються
Серед залізнично-сердечного галасу.
______________________________________________________
Ольга Саліпа
Прес-секретарка голови міськради м. Хмельницького, поетка і журналістка.
Її судили вчора три судді:
Людські плітки, Традиції і Совість.
Кайдани тисли кисті рук худі
І біль тупа сочилась у свідомість.
Плітки кричали: “Як вона могла!
Та головного ви ж іще не чули!”
Слова впивались в душу, як стріла:
“Якби ви знали про її минуле!”
Традиції, сипнувши в рани сіль,
Читали вирок чітко й зрозуміло:
“А це тому, що жити як усі
Вона, на жаль, ніколи не хотіла!”
Гіркі слова дочерпали до дна
І Совість нагадала про важливе:
“Не забувайте, що її вина
Лише у тому, що була щаслива!”
Її судили палко три судді,
І вироки виконували пильно…
А Бог сидів у шостому ряді
І знав, що так народжуються сильні.
_________________________________
ЮРІЙ ЮЗИЧ
Історик, голова Крайової пластової ради “Пласту – НСОУ”, випускник історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка
Я живу між рядків, у дріб‘язку і вічнім гонінні,
Як умію ступаю у світ на холодній зорі,
Відкладаю важливе, і те, що вважаю нетлінним,
Споживаю до крихти усе, що відтято мені.
Жадно п’ю я меди, що стікають із літньої днини,
Вигризаю хвилини у плинного швидкістю дня,
Під вагою життя не згинаю я рівної спини,
І уперто топчу я життєвої ниви стерня.
Не заплачу уголос, хіба що сльозою полину,
У дрімучі ліси потаємної тиші душі,
Як роса у досвітнім тумані на сонці загину,
Але посмішка ранку не дасть це зробити мені.
________________________________________________
Ольга Дунас
Поетка, що любить життя і Україну. Закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка.
Мені цього хотілося б найбільше,
Щоб сонце встало в мій буденний день,
І по стежках хтось хід неспішно стишив,
І в ріст пішов старий дуплистий пень.
Мені хотілося б, щоб повертались діти,
З побляклих сіл від кіптяви війни,
Щоб вмерти не хотілось, тільки жити,
Чекаючи то літа, то зими.
І щоб завжди приходив в душу ранок,
Зачервонівся обрій, заіскрив,
Поклав у вузлику любові на мій ґанок,
І тихим голосом про щось прошепотів.
А я натхненна, вимита росою,
Потолочу смарагдовий моріг,
Мені хотілося б, щоб я жила тобою,
І бігла в роси, не жалівши ніг…
___________________________________________
Народилася і виросла у Львові. Закінчила ЛНУ імені Івана Франка (біологічний факультет) з червоним дипломом.
Буквальне прочитання
Буття 1-3
Ми – діти цвіту і зелених свят:
На радість створені й подобу Божу.
Відпущені з руки, що творить світ і нас,
Благословенні множитись во славу гожу.
Не глина, гумус чи болотна твань,
Не проба дослідна і вимучене плем’я –
Ми ті, хто згадані наприкінці всіх справ,
Найвищий прояв Божого натхнення.
Творіння Божі; шостий день – про нас.
Благословенні в парах панувати.
На добре створені! Настільки, що Господь
пішов собі щасливо спочивати.
Фігурка ж з бруду – спроба ще до трав,
На другий день змісити постать з пилу.
Садово-дослідний муляжний екземпляр
В сценічній постановці краєвиду.
Поганий сторож яблунь і плодів,
Невдатний дегустатор знань і жінки,
Адам приставлений був доглядати сад,
Та аж ніяк скакати вище мірки.
Не до Адама сказано: – Пануй.
І не до Єви: – Будь йому за рівну.
Належало їм чемно голяком
Траву полоти, імпотентно й гідно.
Та сталося, як дехто загадав,
І ялові відгризли трохи плоду:
Лукавий трюк, що згодом переграв
Майбутню долю справжнього народу.
Тож все життя – змагання між двома
Родами з покоління в покоління.
Чи не тому так ненавидять нас
ті навчені лукавим сотворіння?
Сашко Обрій
Сашко Обрій (Олександр Кучеренко) – поет із Миколаївщини, мешкає в Києві. Народився у місті Южноукраїнськ в 1991 році. За фахом – атомник. Працював на Південно-Українській АЕС з 2013 по 2017 рік машиністом-обхідникомтурбінногообладнання.
Автор трьох збірок поезій: “Абетка юності” (2015), “І.ДЕ.Я” (2016), “БУСОЛ” (2019).
2015 – лауреат Всеукраїнської премії ім.Василя Симоненка в номінації “За першу поетичну збірку”, член Національної спілки письменників України (з 2015).
КОЛЕСО
Хай буде нас хоч п’ять зі ста.
Нехай з мільйона – кілька тисяч.
Хоч негідь пре на п’єдестал –
котися, колесо, котися!
Завжди триматимусь своїх:
земель, традицій, побратимів.
Свій хрест ніхто з них не волік,
а гордо ніс крізь пил рутини.
Крізь кпини, погляди косі,
сопіння, чавкання, крехтіння.
Де кожен перший – гречкосій.
Де легше дихати – кретинам.
Котися, колесо руде,
відлічуй обертами днини!
Своїх триматимусь людей.
Щоб битись в такт – укупі з ними.
В одвічну правду і мету,
лиш нам близьку і нам щемливу.
Лиш битись, битись, бо… зметуть!
Бо млявих жорна труть на мливо.
Якщо й залишусь в бур’янах,
один-однісінький, мов колос, –
пройду ще безліч бур, юнак.
Застрягну – гострий, злий осколок.
У м’ясі гнитиму врагам.
Свої ж – десь поряд. Поряд з ними
в думках живу. Мов ураган,
нас мовні звуки поріднили.
Вже й геть не жменька нас – зі ста.
З мільйона нас – вже -надцять тисяч!
Мов зброю, мову я дістав.
Котися, колесо, котися!
