“Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха”
Ми хвалилися Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті: “І Тобою, милий Боже, повсякчас хвалюся”. Як же ж нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко і модерний, і сучасний, адже з нього постійно ліпили тільки селянського романтика і таврувальника панів, понижуючи образ національного генія до постаті бідного кобзаря, що печально пощипує струни кобзи чи бандури.
Тобто: “Читайте “Наймичку” й “Тополю”, забудьте “Мертвим і живим”, як уїдливо зауважив сучасний поет.
Біда в тому, що у багатьох шкільних і студентських авдиторіях саме такий образ Шевченка переважає й досі – кріпак і селянський поет-мученик.
“Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха…” – закликав Драч і багато інших поетів упродовж сторіччя.
Але наша українська натура й далі продовжує зациклюватися на образі мученика, затінюючи істинний образ Шевченка-поета, чий “Кобзар” – особливо в часи бездержавності – і аж дотепер правив нам за найвищу Конституцію Національного Духу. Багато поетів страждали і гинули, але небагато давали прихисток у слові цілій нації.
І не випадково уже в наші драматичні дні відважний син древнього вірменського народу Сергій Нігоян гине в центрі Києва за ідеали гідності саме з Шевченковими словами на вустах: “Борітеся – поборете!”.
Не випадково, перекрикуючи той незабутній протестний брязкіт наростаючого бойовиська, молода українська письменниця, стоячи на вершечку барикади на Грушевського і показуючи пальцем на янучарів, з убивчою силою проголошуватиме Шевченкове: “Во Іудеї, во дні они, во врем’я Ірода-царя… романські п’яні легіони паскудились”.
Справжні Шевченкові смисли звучать як важкий, глибокий рок
Бо справжні Шевченкові смисли в багатьох його творах звучать як важкий, глибокий рок, а не мелясна попса.
Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про горопашного кріпака, який служив безправним, безсловесним попихачем у панів, а змінять парадигму і вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата й мами, і без, здавалося, жодних шансів на успіх, створив сам себе.
І це його світіння бачили всі: і той свавільний п’яний дячок, з яким малий Тарас читає псалтиря над померлими, – а читає він найкраще за всіх своїх ровесників, – і навіть норовистий Павло Енгельгардт, до якого хлопчик приходить по дозвіл навчатися у хлипнівського маляра, бо з дитинства любить малювати вояків і коней, це його найбільша пристрасть, і він уперто шукає вчителя.
Енгельгардт швидко збагнув, що йому до рук потрапив справжній скарб, адже Тарас найдотепніший, найспритніший, він усе робить заввиграшки, талановито, – кращого за нього не знайти! І він бере хлопця спочатку у Вільно, а потім і в столицю.
А Шевченко тим часом вишколюється в малярстві, і його мистецьке око все помічає. Виявляється, панське життя теж має свої суперечності. У кожного суспільного стану – своя морока. І, попри зрозумілий класовий антагонізм, Шевченко згодом напише й таке, що в нас нечасто цитували:
Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові –
Він те все наймає…
Практичний нащадок швейцарського роду має свої плани щодо талановитого юнака, тож віддає його аж в 4-річну науку до живописця Ширяєва, бо хоче мати свого покоєвого художника. Але пан ніколи не віддав би юнака в науку, якби хлопець так шалено цього не прагнув, якби не горів цим…
А уявіть, який потужний і світлий талант треба було мати, щоб довкола його викупу з кріпацтва і вступу в Академію закрутилися такі імениті люди, як Жуковський, Брюллов і багато інших. Це просто якась нереальна історія!.. Достоту історія про успіх. Хоча, треба чесно визнати: якби більшість з тих людей знали, що допомагають передовсім поету, а не художнику, нічого б такого не сталося.
Приклад Шевченка має окрилювати, а не вганяти в безнадію
І дітям, і студентам варто наголошувати, що сильна і дієва мрія відкриває нам усі шляхи, навіть, здавалося б, у найнесприятливішому середовищі, однак для цього треба вперто і каторжно працювати. Тож приклад Шевченка має їх окрилювати, а не вганяти в безнадію.
Срібна медаль Академії, академік гравюри, розпис Большого театру, високоосвічений юнак, що має шанс продовжити навчання в Римі, – це все про Шевченка. Його чекає феєричне життя – він бачив, як живуть вищі суспільні прошарки, він умів бути франтом, був улюбленцем веселого творчого товариства – адже він не тільки художник, а ще й чудово співає, легко віршує…
Але виявляється, що те його внутрішнє світіння, то далеко не абажурне сяйво, то – вогонь правди. Він ані на мить не забуває про своє коріння і про ту неправду, яка панує на його батьківщині.
Шевченко має мужність не записатися в лави прославляльників російського царя, який хай і лівим ґудзиком правої поли, але теж був причетний до його викупу з неволі. Але для генія правда – понад усе.
І Шевченко переливає свою правду в поезію, і його слова снуються в такій божистій послідовності, що, змикаючись одне з одним, дають нам вічну, непроминальну енергію українського духу.
Шевченко розуміє, як ця правда може окошитися на його долі, він знає, що роблять з тими, хто йде супроти – і словом, і дією, як страчений Рилєєв (ось, до речі, чиїм іменем варто було б називати наші вулиці – просто вчитаймося у майже всуціль українські назви творів Рилєєва – “Войнаровський”, “Мазепа”, “Наливайко”, “Богдан Хмельницький” – більшого українофіла серед російських письменників не було і, мабуть, вже й не буде).
Однак Шевченко не вміє і не хоче кривити душею, в якій клекотить праведний гнів і мрія про ідеальну, майже міфічну Україну.
І ось його землякам уже й не соромно показатися на люди: дивіться, ми є, бо в часи, коли над слов’янщиною літав Бог-Творець і розсіював зерно геніїв, яке зійшло у Польщі в 1798-му (Міцкевич), а в Україні – 1814-го року – про нас не забуто, ми теж присутні у Великому Божому задумі.
Без української мови в нас буде вічний Путін
Кажуть, що мовний закон може комусь зашкодити, але це неправда. Шкодить його відсутність. Згадайте, скільки чудових сучасних українських пісень ми відкрили для себе, відколи набрав чинності закон про музичні квоти.
Колись дуже дотепно перефразував Шевченка навічно молодий Назар Гончар. Пишучи про “перевертнів у бузині”, він завершив свого вірша Шевченковим рядком, але в іншому написанні: “та соловейко не за тих”. І справді, соловейко не за них.
Адже відомо, що мова – найважливіший маркер національної самоідентифікації. Може видозмінюватися прапор, герб, і навіть, на превеликий наш жаль, територія, але, як цитувала Леся Українка слова ірландця Томаса Девіса: “Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію… Втратити рідну мову і перейняти чужу – се найгірший знак підданства…”.
Коли в часи Другої світової Черчілль обговорював зі своїми урядовцями бюджет, і вони хотіли урізати видатки на культуру на користь армії, Черчілль обурився: “А що ж ми тоді будемо захищати?” – спитав він.
Можливо, я утопіст, але таку думку висловлюють у нашому інформаційному просторі все частіше: якщо тут буде українська мова, то у нас буде лад, а якщо ні – тут буде вічний Путін, як би він не називався.
Адже сказано: спочатку було Слово, яке, як відомо, формує свідомість. І з цим словом ми неодмінно повернемося до самих себе і нарешті повнокровно з’явимося на культурній карті світу.
…Буде бито
Царями сіянеє жито!
А люди виростуть. Умруть
Ще незачатії царята…
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата.
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Від редакції
В умовах повномасштабної війни рівень підтримки української мови є безпрецедентним і незворотнім. 25 квітня 2019 року Верховною Радою України ухвалено Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Він набув чинності 16 липня 2019 року – через два місяці з дня його опублікування. Закон забезпечить пріоритетність української мови у понад 30 сферах суспільного життя: зокрема у державному управлінні, ЗМІ, сфері освіти, науки, культури, реклами, послуг. Водночас він є достатньо гнучким щодо застосування інших мов поруч з українською і ніяк не регулює приватного спілкування.
Згідно з документом, єдиною державною (офіційною) мовою в Україні є українська, її статус як єдиної державної мови зумовлений державотворчим самовизначенням української нації. Цей закон також регулює функціонування і застосування української мови як державної у сферах суспільного життя по всій території України.
Наш Великий Кобзар, Тарас Шевченко, може спати спокійно.
Українська мова перемогла.
Іван Малкович,
український поет, власник і директор видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, лауреат Шевченківської премії